т. 1 - Оповідання - Винниченко В. К.

- Ну? - прикрикнув дядько,- чого вилупив очі? Вставай!

- Вус? - хрипнула голова й викашлялась.- Што такоє?

- У вас номера єсть? - вмішався я.

Голова подивилась на мене і вмить весь сон збіг з неї, як тінь від сонця. Скочив, натягнув на себе якесь дрантя й зараз же почав шарпать за якусь руку чи ногу, примовляючи:

- Лейзер! Лейзер! Ну? Штель шуйн! Ну! Гіхер!

Щось заворушилось і з-під рядна, що ним укривалась уся кумпанія, з’явилась невеличка голова, з запухлим носом і очима і, кліпаючи на світ, почала, сопучи, підійматись.

- Ну, гіхер!.. Покаж їм номер! Вам самий луччий? Покажи їм самий луччий номер! Гіхер! Вот он вам січас покажет номер... Вам і з абедом і з чай?.. Ми вам дешево дадім абед... Гіхер, Лейзер!.. Поведи їх в самий луччий номер... Вот он вам січас поведьот в номер... Тільки там тіпер спить моя жена, так она січас вийдьот зтудова... Ви будєтє довольни... Гіхер, Лейзер...

Лейзер насилу встав і, чухаючись, почав одягатись. Ми, терпляче чекаючи, роздивлялись тим часом на нього. Це був маленький єврейчик у брудній, аж рябій від блох, сорочці і з лицем, так густо засіяним ластовинням, що здавалось, що й там блохи зоставили свої сліди.

- Вот їм номер... покажи їм самий луччий номер... Гіхер!

Лейзер, чухаючись і позіхаючи, повів нас. Номерів було усього три і якраз «самий луччий» був занятий родиною хазяїна. Знов прийшлося чекати. Нарешті, двері одчинились, Лейзер увійшов туди і звідтіль почала висипати родина. Спершу вийшла «балабусте», себто господиня, потім троє хлопчиків, дві дівчинки, одно на руках і одно в колисці; за ними з’явилася перина, за периною, виглядаючи з-під неї, дівка, за дівкою волочились якісь рядна, якесь дрантя і... такі гострі, вщіпливі пахощі, яких мені зроду не доводилось чути.

Мій дядько тільки промовив:

- Ну-ну!

Зайшли ми. Господи! Ні! Нема, мабуть, на світі ніде такого пера, щоб змогло намалювати той «самий луччий» номер. Не було та й не буде, мабуть, ніколи такого хеміка, що проаналізував би те повітря. Я з свого боку берусь тільки сказати, що воно було не степове, хоча й пахтіла там цибуля, і часник, і тараня, навіть живі якісь комахи, що поважно повзли по стіні у куточки. То було щось надзвичайне. А обстановка?.. Праворуч - залізне ліжко, що, здавалось, ще пахтіло тілом господарки й численного потомства її, просто - покривлений стіл, на якому валялись лушпайки від цибулі й тарані; подекуди декілька напівцілих стільців; лямпа з жовтим гасом і безліч патретів по стінах з суворими єврейськими обличчями. На вікнах - руді подрані завіски.

- І скільки за цей... за цей номер? - повернувсь я до Лейзера.

- Один руб.

- Не менше?

- Хе! - усміхнувся він, ніби жалкуючи, ніби навіть соромлячись за мене.- Такой номер? Дєшевлєє ви не найдьотє нігдє! У нас завсєгда ночує здєсь Гаврилянський батюшка. У нас усьо благородниї гості зупиняються... Даже студєнти були... Ето самий первий номер у весь N. Ето не какой нібудь сєбє сарай...

- А Гаркун-Задунайський тут у вас?

- Гарку-у-н? - перепитав він якось хутко і пильно подивився на мене.- Ви до єво імєєтє какоєсь дєло?

- Нєт... так... А что такоє?

- Нічево... Я думав... Нєт, нічего... Да, он був у нас... Тєпєр он на другую квартіру... Ет! ето такой человєк! - умить з призирством махнув він рукою і, одійшовши, розчинив вікно. Потягло свіжим повітрям, повіяв приємно вітрець і пух закрутився по хаті.

- Гаркун, он такой человєк,- зараз же знов повернувся він до мене.- Єсли ви імєєтє к нему какоєсь дєло, так ви заберіть наперед у нього дєньги... О! І тогда он будет - ша! А єсли он винуватий вам щось, так он вам не отдасть нікогда. Ето просто халамидник, а не актьор! Какой он актьор? Актьори - усьо благородниї люді, а он шарлатан какойсь... Ми йому вигналі з нашої гостініци, так он завьоз наші 10 карбованців і годі! Босяк і більше нічево!..

- Отакої! - подумав я й замовк. І більше про «антрепреньора і режісьора руско-малоруской трупи» вже не мав охоти розпитувати.

II

Поспавши трохи, я сів біля вікна, роздумуючи, як і де знайти тут якунебудь роботу. Вмить почув я легке стукання в двері. Дивно мені стало. Який біс міг до мене йти в цьому городі та ще й у таку ранню добу.

- Ввійдіть! - гукнув я, дивуючись.- Певно, Лейзер з самоваром,- згадав я й заспокоївся.

Коли ж ні! У дверях з’явилась якась постать, що ніяк не могла навіть нагадувати Лейзера. У синій суконній чумарці, таких же штанях у чоботи, з сивою шапкою в одній руці (то серед пекучого літа!) і якоюсь ломакою в другій; постать ця нагадувала швидше якогось гайдамаку, аніж маленького, смирного єврейчика.

- Удівляєтєсь? - гукнула постать так, ніби я сидів від неї гін на двоє прийнамні.- І, конєчно, поражаєтесь?

Я таки справді і здивувався, і «поразився».

- Позвольте отрекомедоваться: Гаркун-Задунайскій, антрепреньор і режісьор руско-малоруской мєстной трупи. Очень пріятно!

Шаркнувши ногою, він схопив мою руку й шарпнув нею так, ніби хотів запевнитись, чи міцно вона прироблена до мого бідного тіла. Я тільки скривився з болю й щось, не пам’ятаю вже що, пробурмотів і собі.

- Позволітє? - шарпнув він до себе стільця і, широко розсівшись на ньому, промовив:

- Фу! Пріпекаєт сєгодня! Абсолютно жарко будєт! Фу!

Я сидів мов прибитий такою несподіванкою. «Откуда мнє сіє?» - думав я здивовано, дивлячись, як добродій Гаркун утирався червоною хусткою з якимись пташками на кінцях, і оглядав моє пристановище метким і сміливим поглядом.

- Но... позвольтє...- опам’ятався я, нарешті.- Как же ви... Откуда же ви узналі, что я... прієхал... То... єсть... я просто нє понімаю. Откуда ви меня знаєтє?

- Я? - загорлав він знову й зареготався так, як мабуть ніхто й ніколи тут не реготався, скільки пам’ятали себе суворі євреї на патретах. Але зараз