т. 1 - Оповідання - Винниченко В. К.

З боків шляху темніють якісь постаті. Вони зупиняються і стоять, очевидячки, поки проїдуть. Коли екіпаж рівняється з ними, вони скидають капелюхи й уклоняються.

- А от і полтавці наші...- каже Йван.- Ну, буде вже... Знервувалась ти дуже... Вони вклоняються нам.

Постаті щось говорять навіть, але не чути добре, бо вони ніби одстрибують за екіпаж, а замість тих уже стоять нові, теж з клунками й якимись палицями на плечах і, теж уклонившись, зникають за бричкою. І так довго-довго... Вони стоять по-одному й групами, з клунками й без клунків, змочені, з присталою до тіла сорочкою, голодні, зморені й низько вклоняються екіпажам і коням, які мов тікають від них.

- Який глум...- сумно говорить Іван.

- Ах, дай ти мені спокій із ними! - умить якось злісно скрикує Гликерія.- «Глум, глум!» Наче я винна, або можу зробить що... А, дай спокій!

Вона б’є коні, наганяє передні екіпажі, випереджа їх і... натикається на «них». «Вони» рухаються, але, зачувши стукіт, зупиняються, одступаються набік і, впізнавши «благодітелів», скидають капелюхи й уклоняються. Але Гликерія не бачить, не хоче бачити їх.

- З дороги там!! - кричить вона різким голосом і ще дужче б’є коней. Постаті ніби біжать назустріч, миготять, зникають позаду, але краю, здається, немає їм. Чи від прудкої їзди, чи від цих людей, чи від чого другого Гликерії починає рости в грудях щось дике, гостре, скажене. Вона раптом по-кучерськи підводиться, змахує рукою, дико скрикує й коні, як вихор, підхоплюють бричку, витягають спини і скажено несуться вперед.

«Вжжж...» - свище їй в ухах.

- Ліко!!!.. Ліко!!.- чує вона зляканий Іванів голос; але дике ще більш розростається в грудях, розпира їх і рветься з них буйним криком на волю. І вона чує, що коли вона крикне, то це буде такий крик, що не тільки коней, але й людей перелякає. Постатів уже не видно на шляху, але Гликерія знов підводиться, знов змахує рукою і, регочучи, одкидається на спинку сидіння. Іван щось говорить, кричить, але шум і свист такий у вухах, що нічого не можна розібрати. А коні летять, а гриви їм мають по вітру й через це надають вигляд поскаженілих; бричка здригується, підстрибує на вибоїнах, у лице летять з коліс і копит грудки мокрої землі, дух захоплює й тільки чути страшенний вітер в ухах, стукіт копит та торохтіння брички. Іван уже мовчить і, міцно здавивши за лікоть Гликерію, сидить без капелюха й чуб у нього так смішно літа на всі боки.

Десь далеко починають миготіти вогні. Спершу два, потім ще один, далі цілий ряд їх, нарешті вони вже вкривають усю долину; сині, як засвічені сірники, зелені, жовті, червоні, вони то спокійно горять, то моргають, то ховаються, то знов виникають.

Гликерія починає здержувати коней.

- Що, гарно? - весело повертається вона до Йвана.

- Страшенно гарно... Тільки я спершу думав, що нас коні понесли...

- Ого! - з гордістю сміється вона.- Мене не понесуть... Тш-ш-ш... Вони мене люблять... і слухаються. Тш-ш, Соколе... Сокіл і Орел... Я їх скажено люблю... Тш-ш-ш...

Вогні наближаються; деякі ховаються, деякі більшають, видно вже високі димарі фабрик і заводів.

- А наші десь позаду зостались...- говорить Гликерія.- Ну, треба бути паїньками: місто вже... Дай мені мій капелюх...

Іван підніма з дна брички, куди вона кинула, ще виїхавши з лісу, капелюх і подає їй.

Починаються якісь тини, пустир, проїжджають повз якісь землянки і мало не переїжджають свиню з поросятами; гавкають собаки, десь грають на гармонії, хтось лається; у повітрі стоїть запах спаленого пір’я, гною й ще чогось печеного.

- От і місто...- говорить, зідхаючи, Іван.- Землянки, міщанські хатки, поросята, поліцейські, плата за кватиру, кумасі, пересуди: дрібно, поганенько...- і який контраст із тим покоєм степу, природи, тої бурі,- повний, суцільний!.. Контрасти, контрасти, контрасти!..

I

Занесла мене лиха година в невеличкий повітовий город N. Був літній погожий ранок, коли я пересідав з вагона на драбинчастий візок до дядька, що мав довезти мене до N.

Сонце тільки-тільки виглядало з-за якогось ліска, що темнів по краєвиду тоненькою смужкою, і роса ще не встигла розійтися туманом по зеленому полю. Проймало трохи холодком, але від його було так здорово й легко, що можна було забути не тільки про холод, але й про те потрусювання, яким почав діймати все більш та більш драбинчастий візок. Хіба тільки тоді, як турсоне десь на вибоїні так, що голова дядькова нахилиться аж до хвоста миршавенької кобильчини, завважиш і почуєш увесь смак такої їзди. Але дядько, очевидячки, не поспішався, а більше їхав то підтюпцем, то ходою - то й милуватись околицею можна було без перешкоди.

Вільно й широко розлягались зелені поля; не тіснили їх похмурі ліси, не давили високі гори, і далеко-далеко сягало око вподовж ланів та невеличких гайків, що зеленими вершечками виглядали з ярів та балок.

Після душного, тісного міста найбільш захоплювала ця широта краєвиду; після пороху й диму особливо милували око зелені хліба та шпориш, що поріс край дороги; а сила того чистого, запашного повітря неначе лила у груди якусь жвавість, бадьорість і енергію.

Все минуле десь ховалося в якомусь тумані, і будучність ласкаво й привітно всміхалася, як всміхався мій візник до високих і пишних хлібів. Думка за думкою легко спливали. Думки були про те, здебільшого, як приїду я в N, заїду в «гостініцу Малоросію», знайду там добродія Гаркуна-Задунайського, антрепреньора української трупи, зійдуся з ним і... якось то воно буде. Ставала на очі навіть і та «гостініца». Маленький, мабуть, будиночок, чистенький, гарненький: коло нього садочок, квітки, метелики й таке інше; маленька кімнатка старосвітського ладу з дерев’яним ліжком і ситцьовими завісками на вікнах; сусіди, сусідки, тихо, любо й затишно. Спадав на думку й сам Гаркун-Задунайський, але думка цього образу якось не могла схопить виразно. Не знаю вже через що то, чи через те, що мій мозок був на той час такий легковажний, чи вже просто через те, що звичайно образ непростої персони важко уявити собі,- одним словом, я тільки міг схопить одно: вважаючи на