т. 1 - Оповідання - Винниченко В. К.

- Ма-о-о-ме, іх віль есен! Мо-о-о-оме, іх віль би-и-лке!

- Тяжке... положеніє артиста,- не міняючи пози, якось дуже драматично, аж шепочучи, заговорив знову Гаркун.- Він - мученик, він... е... е... він страдалець. Він абсолютно... страдалець! Ви загляньте до нього в душу, загляньте!.. Там... одна мука... Абсолютно!

Він на хвилину замовк, але зараз же підвів голову і гордо й надхнено додав:

- Але він і... святий! Він святий! Він не індиферентно дивиться, як працює бідний народ, так сказать, пролетарій. Він страдає. Вірте мені, я сам ізстрадався. У цій груді (він ударив себе в груди так, що там аж загуло) страданій много! Я... плакав! Смішно? Да?.. Смійтесь, смійтесь! - гірко, але й гордо хитнув він головою, не вважаючи на те, що я навіть і не посміхнувся.- З нас сміються всі. Це - наша доля... Індиферентизм - от нам плата за страдання! Д-да! Мучся, мучся, артист! Ти несеш хрест великий!..

Він устав і заходив по кімнаті, а поли його чумарки так і маяли за ним, щоразу обдаючи мене якимись «артистичними» пахощами, якими за своє довге пробування на плечах артиста протхнулась чумарка. Я почував себе ніяково перед цим безмірним стражданням і соромився за свій індиферентизм.

- Сьогодні ми граєм,- почав він знов і зупинився передо мною,- п’єса розиграна... Збор... не менш двухсот, а то й трьохсот чистих. Не менше! Абсолютно!

- Невже? - здивувався я.- Такий маленький городок; здається, й на сотню не назбиралося б...

- Правда? - живо підхопив він.- А от же!.. І мусить пропадати... Нема суфльора,- сумно додав він.

- Як? Та в кожній же трупі...

- Єсть суфльор? - гірко перебив він мене.- Може скажете, в кожній порядочній трупі? (Він саркастично підкреслив «порядочній»). Не бійтесь, моя то вже трупа порядочна... Да!.. Но... наш суфльор зостався в тім городі, де ми грали недавно й повинен приїхать, ще вчора повинен був тут буть. І нема. Приносить учора поштальйон телеграму: «Играйте без меня, заболел». Ви бачите в цьому рок, судьбу, прокляту, злосную судьбу? Га? Ви бачите тут насмішку рока?

Признаюсь, я крім його вилуплених, хмурих очей, виголених губ і червоного носа, нічого не бачив.

- Тепер пропадає все... І врем’я, і праця... і... сбор... Афіші надруковані, за театр заплачено, білети продані... О!

Він з безмірним одчаєм ухопив себе за чуба, та так і застиг на хвилину. То була дуже трагічна поза!

- Ні! - вмить енергійно зірвав він руку й заходив по кімнаті.- Я найду! Я... Індиферентизм мене не побачить... О, ні! Не на такого попав! Я жив і страдав! Я найду. Я ще оббігаю весь город, а найду. Найду й наплюю в саму морду нотаріюсу. С-скотина, мер-рзавець! Любитель нещасний, абсолютная бездарность! Ще й собі туди ж... Хе! Давай йому перші ролі, так він суфльора дасть, свого паршивого писарчука. Йому перші ролі... Ха-ха-ха ха-ха!

Він саркастично зареготався сухим, робленим сміхом, яким сміються актори на драматичних ролях, убиваючи свою полюбовницю.

- Нотаріюсу, куриному перу, доручить п’єсу? Ха-ха-ха! Ні! Він ще не зна Гаркуна-Задунайського, ничтожність паршива! Гаркун-Задунайський ще має очі! Я найду суфльора й без нього. На світі много чесних душ! Я вам предлагаю буть у мене... у нас суфльором! - раптом зупинився він проти мене й милостиво протягнув мені руку. А очі дивились суворо, мов хотіли сказать: «Гляди! Може й ти такий, як нотаріюс»!

І я таки почув, що я справді такий, як нотаріюс, хіба що не мав охоти й перших ролей брати.

- Одказуєтесь? - похмуро, не опускаючи своєї руки, промовив Гаркун.- Не хочете?

- Ні, не те...- промовив я, не знаючи, чим би тут одбрехатись.- А, бачите, у мене робота... і дуже спішна робота... Я б з великою охотою...

- Значить, пропадай все: і збор, і розходи, і... афіші...

Він опустив свою руку й одвернув голову набік, безнадійно дивлячись у вікно. Ми трохи помовчали. У коридорі було теж тихо, тільки знадвору доносився іноді жалібний плач ненажерливого потомка патретів.

- А роботу ви не можете оставить поки? - тихо кинув Гаркун і в голосі його зачулось щось жалісне і справді сумне.- Виручіть нас... Тут же недовго: прийшли, прочитали... Та й читать що там: раз, два та й усе... Абсолютно... Нам тільки поза та жести... то щоб звикнуть хоч трохи до суфльора... Ну, і ввечорі ще на спектакль... Пожалуста... Га? А ми б може і в роботі вашій помогли... Пожалуста...

- Ні... то робота не така... Ви не зможете. Їй-богу, не знаю, що робити...

- Ну, я вас умоляю... Пожалуста!

Він навіть схопив мого ґудзика й почав, невідомо для чого, крутить його на всі боки. Я глянув на ґудзика, на пальці, з яких один був з понівеченим нігтем, і мені чогось жаль його стало.

- І недовго ж... часа три, чотири загубите.... А як не можна в роботі, то якось так... Їй-богу... Сидимо тепер без копійки грошей... їсти нема чого... Ви ж сами знаєте, яке життя актьора...- криво всміхнувся він і випустив ґудзика.

Я згодився.

- Ну, от! Ну, от і спасибі - радісно заговорив він.- Часа три не більше... Репетиція... Тепер котра година?.. У вас часи є? Мої, знаєте, витягнув хтось у дорозі... Така жалість! Часи, я вам скажу, розкіш... Мені вмісті з золотим перснем подарували в тому городі, де тепер суфльор... Веліколєпниє часи... А перстень, аж горить, дають, знаєте, сто десять карбованців... но, навіщо продавать?.. Подарок, так сказать... Я вам покажу, прямо поразить...

- Тепер без чверти десять...

- Ага!... Ну, добре! Так у дванадцять я вас прошу буть у театрі. Тільки прошу не спізнятись... У нас, знаєте, акуратно...

Я пообіцяв, але на всякий случай упередив, що може хвилини на десять, п’ятнадцять спізнюсь, маючи на увазі, що ніде ще ні одна репетиція не починалась рівно хвилина в хвилину. Але він не дав мені навіть договорить.

- О, ні! - гордо всміхнувся він.- Превратноє понятіє про мою трупу. Абсолютно! Ви, значить, моєї трупи ще не знаєте... Ні, я вас уже прошу прийти рівно в 12. У мене цього нема! Сказано в 12 ночі, всі будуть в 12 ночі, сказано