т. 1 - Оповідання - Винниченко В. К.

Раптом по лісі проходить велетенський шум, тріск, виття, скрип дерев, зонтик з-під їх ніг зривається і в мент щезає десь і в лице їм і на руки холодно б’є дощ. Іван поспішно вгортає Гликерію у своє пальто, допомага їй щільніше до себе сісти й укриває ноги килимом. Гликерії, стає ще затишніше, ще краще й хочеться радісно сміятись дрижачим сміхом.

А ліс стогне, виє, як роздратований, страшний звір. При світлі блискавки, яка нагадує Гликерії трамвай, їй видно кудлаті молоді берестки, які сердито настовбурчили листя і грізно тріпочуть ним. Стає темно. Потім знов блискавка - й видно, як ті ж берестки з розмахом нахиляються до землі, мов бажаючи щось із неї підняти й, не діставши, одкидаються назад, злісно, безсило тріпочуть кучерявими вітами і знов розхитуються... А старі дуби стоять, стогнуть і неначе з жалем і тугою хитають головами на силкування молодежі. А там, на мосту, над головою, здається, злетілись дві величезні армії й скажено б’ються. Грюкіт гармат, тупотіння коней, несамовите ревіння, все мішається в страшенний, дужий концерт, де можна чути й шепотіння пекельної злости, і грюкіт гніву, і виття болю й ненависти, і страх, і дужий, радісний поклик до бою, і повне одчаю й муки знесилля. Бій не змовкає й кров потоками дощу ллється на ліс, прориває листя, стікає на бричку й починає капати за шию й на голову Гликерії.

- Чудово!.. Пекельно чудово! - давить їй холодними пальцями руки Йван.- Хочеться битись, кричати... Ух!

Він скажено пригорта її до себе, дрижить весь і починає цілувати щоки, очі, ніс, губи. Гликерія сміється, але замирає вся під напливом чуття й почуває якусь вагу, приємну вагу й безсилість у руках і ногах.

- Годі, любий, годі,- шепоче вона.

«Вжж... фрр... фі-і-і!»

- Ліко!.. Я живу! - важко дихає Іван.- Ах, як я зараз живу!.. Могучо, дужо... Тепер би я на ввесь світ пішов сам один!.. Битись, боротись, мучитись.... Ліко!

Гликерії ще більша, ще солодша вага налягає на всю істоту і зовсім не хочеться ні битись, ні страждати.

- А я ні...- прихиляється вона рукою до його плеча.- Отак сиділа б, слухала бурю і... може б плакала... Щасливо тільки плакала!... Хай собі там буря, а в мене так тихо, так мирно... Справжній контраст!.. І з тобою...

Умить їй згадується «вередування», й сором гостро коле в серце.

- Ваню! - з усиллям каже вона.

- Я.

- Хочу прохати в тебе вибачення...

- О, прошу,- жартівливо говорить він.

- Ні, Ваню, не смійся... Я знаю, що я образила всіх... і тебе... Я знаю. Але мені було тяжко. Мені здавалось, що ти не вважаєш на мене, що мене ніхто не любить, що сміються з мене. Ця Катя... Потім, потім я думала, що ти сватаєш мене... так... Ні, не треба... Я дурна, скажена... Прости, Ваню... Я більше не буду... така... Прощаєш?

Замість одповіді він знов хапа її в обійми й між поцілунками говорить:

- Прощаю... Прощаю... Люблю... Чуєш?

- Любиш? - встигає вона спитати.- За що?

- За те, що ти... жива, що ти не вимуштрувана істота, а людина... За силу твою, за все!.. Правда, дика трохи, але, знаєш, я тобі скажу...

І він говорить їй. Буря потроху меншає. На мосту стихає, вітер втомився й не крутить деревом, тільки дощ ще з більшим шумом пада на ліс. Іван теж помалу заспокоюється і, поклавши голову Гликерії собі на плече, м’яко проводить теплою рукою по щоці. А їй і неприємно від цього, бо знає, що він повинен своїми чуткими, ніжними пальцями почувати її рідке ряботиння, і якось душно й солодко, і досадно чогось. Вона притуляє його голову до себе і, закривши очі, почина палко цілувати. Скільки проходить часу так, вона не знає.

- Годі, кицю, годі вже!.. Пора вилазити... Дощу вже немає...- чує вона Йванів голос і наче прокидається. Знявши з його шиї руку, вона глибоко з дрижанням зідхає і проводить рукою по лиці. А воно таке гаряче, ніби вона не проти вітру сиділа, а проти якого полум’я.

Дощу вже справді немає і в лісі видніше трохи. Десь за дубами чути знову сміх, балачки, перегукування.

- Іван Васильович! - чується Катин голос.- Де ви? Го-го!.. Додому!

- Холодно, Ліко, надінь моє пальто,- говорить Іван, сидячи біля неї.- Вогко, застудишся...

- Ні...- в’яло бовкає вона й бере в руки віжки. Вона зовсім не почуває ні холоду, не вогкости,- їй душно, чогось тяжко, чогось сумно, хочеться плакать.

Знов рушають, тільки попереду їде Семен, який показує всім дорогу. Берестки знов чіпляються за одіж, за бричку й наче плачуть, прощаючись із гостями й обсипаючи їх краплями дощу. Повітря легке, свіже, бадьоре.

- А тих уже немає...- ліниво промовляє Гликерія, виїжджаючи на шлях і дивлячись на те місце, де стояли робітники. Там тихо. І тихо скрізь навкруги. Сірий шлях зробивсь чорним і виразно темніє довгою смугою серед хлібів, що здаються тепер сірими. Небо наче поширшало, піднялося далі вгору й сміється своїми зорями.

Коні задоволено пирхають, клацають упряжжю й копитами; попереду чується легкий сміх і гомін з екіпажів; дме ледве помітний вітер від прудкої їзди. Все спочиває від лютого бою. Степ, як притомлений велетень, дихає рівно й спокійно й віє безмежною силою. Ледве помітні, покриті хлібами могили пливуть і ховаються позаду; тихо, вільно.

- Який контраст із бурею...- ледве чутно каже Йван.- Здається, або то був тільки сон, або це... Але як гарно від цих снів!.. Не дай боже все життя жити цим покоєм, або тією бурею...

Гликерія раптом притуляє з віжками руку до лиця й починає, сама не знаючи чого, гірко плакати. Іван змовкає і якийсь мент здивовано мовчить.

- От тобі й маєш! - нарешті говорить він.- Чого це? Що з тобою, Ліко, голубко?

- Так... не знаю... Нічого... Я зараз...- схлипує вона.

- Ну, годі ж, годі...

Він бере її за руки і, ніжно втішаючи, хоче одірвати їх од лиця. І голос його такий стурбований, ніжний, добрий, нагадує покійницю матір