т. 1 - Оповідання - Винниченко В. К.

хмари, чи від того, що вона виїхала з лісу, чи від мовчання Йвана, Гликерії рівний довгий степ здається чимсь похмурним і нудним. Якось голо, сіро, одноманітно, а до того ще цей широкий, великий шлях, що йде понад ліском і тягнеться туди, у степ, до самого міста. Покритий весь дрібним, як пудра, м’яким порохом, що здіймається під колесами й за возом, як дим, що сіро вкриває на декільки сажнів хліба, цей шлях, з сірим запорошеним бур’яном з боків, здається схожим на старого, замученого, знесиленого життям чоловіка.

Звернувши на шлях, коні починають чогось косо дивитись убік, до ліска. Гликерія поверта туди голову й бачить кроків на 30 від шляху якусь масу рудих свиток, жовтих брилів, чорних та червоних хусток, босих ніг, якихсь довгих білих палиць, клунків, грабель. Вони то рухаються, то спокійно лежать на землі в холодку під деревами, тінь од яких довгими незграбними пасмами сягає аж до шляху. Біля рову, що поділяє ліс від поля, горить вогонь, а коло нього стоять якісь постаті з голими спинами і, простягши руки над вогнем, щось роблять. Гликерія дивиться на ці голі, широкі, смугляві й білі спини й ніяк не може зрозуміти, що роблять ті люди над вогнем без сорочок. Вона озирається до Йвана і бачить, що й той, висунувшись з-за неї, приплющивши очі, теж дивиться і, видко, також не розуміє.

- Хто то? - питає він.

- Полтавці... Заробітчани...

- А що то вони роблять біля вогню?

- Не знаю... Я сама дивлюсь...

Гликерія зупиняє коней і озирається. З лісу виїжджають останні екіпажі і, під’їхавши, теж зупиняються. Починаються розпитування, догадки, міркування. Але Гликерія не видержує і, звертаючись до маси, гукає:

- Ей!.. Чуєте?.. Ей там!..

Голі спини повертаються, але все таки держать руки над вогнем і не видко добре, що в них. По масі свиток і брилів проходить шамотіння: дехто підводиться, дехто встає, хто стояв спиною - повертається лицем до шляху. Гликерія бачить під брилями червоні й темні обличчя, яких роздивитись добре не можна. Вони щось говорять одно до одного і знов дивляться на скупчені екіпажі, певно не розуміючи, чого хочуть від них ці гарно одягнені, чисті, багаті люди. Гликерія зверта коней на борозну, що тягнеться понад шляхом, обережно переїжджає її й наближається по траві до заробітчан, серед яких шамотіння стає більшим, а голі спини накриваються свитками. Тепер їй уже виразно видко обличчя, тільки які вони всі ніби однакові: темні, худі, похмурі і всі наче одного якогось сірого кольору: нема ні білявих, ні чорнявих,- усі сірі. З валки виступає декілька мужчин у брилях і в гнідих чумарках і один з них, невеличкий чоловічок, у широких вибійчаних штанях, з вузькою, довгою латкою на всю колошу, підходить ближче і, вклонившись, скидає бриля. Гликерія придивляється й розуміє тепер, чого всі вони однакові: на бороді, на вусах, на бровах, у зморшках лиця, навіть на віях у чоловіка, як на бур’яні край шляху, лежить густо сірий порох, що навіть засох йому на губах чорненькою ниткою. Тільки на тім’ї волосся виразно чорніє.

Вона переводить очі на других і бачить, що й ті всі покриті порохом з ніг до голови, так що видко навіть крізь розхрістані, брудні, товсті сорочки сірі груди.

- Що ви робите тут? - пита вона в чоловічка.

- Спочиваємо, пані,- ще раз уклоняється він,- стомились, то й спочиваємо трохи...

Другі екіпажі (крім Семенового) теж під’їжджають і зупиняються. Чоловічок дивиться на них і стурбовано озирається до своїх, що підступають ближче несмілою ходою. По валці заробітчан проходить ще більший рух. Гликерія бачить, як, лежачи вкупі, дівчата й хлопці підводяться, сідають і починають дивитись у їх бік, і в дівчат обличчя хоч такі ж худі і заморені, але не сірі, а червоні й так попечені сонцем, що шкура в деяких місцях пооблазила, а носи блищать, наче помазані салом. Вони, видко, повмивались.

До передньої купки заробітчан підходять другі й мовчки зупиняються біля них. Тут і зовсім молоді хлопці, підлітки й дівчата, і дядьки з бородами й глибокими зморшками, повними пороху.

- А що то робили ті люди он там біля вогню... без сорочок? - питає Гликерія, показуючи головою на дим, що стелеться понад ровом і пливе вузькою хмарою між деревами.

Чоловічок теж дивиться туди і спершу не розуміє, але потім раптом засоромлюється і, ніяково всміхаючись, каже:

- Та то, знаєте, так... ходять коло себе трохи.

- Як то «ходять коло себе»?

- Та так, чепуряться... Звиніть на слові, в дорозі завелась нужа... ну й той...

- Що?? - зі страхом скрикує Гликерія.

- Нужа, нужа... Ну й той, печуть... Вона вогню не любить, зараз падає. Так, як держиш сорочку над вогнем, а вона й падає... Мити нема коли та й нема чого, де була яка перемінна сорочина, на хліб перевели.

Чоловічок добродушно і трохи сумно посміхається й дивиться на Гликерію, а їй виразно вже уявляється, як стоять отакі ж запорошені люди і держать над вогнем брудні-брудні сорочки... Вогонь лиже і смажит сорочку, а огидливі паразити повзуть так тихо, в’яло і падають з тріском у вогонь. Брр!

- О, боже! - повертається вона до Йвана, огидливо поводячи плечима й почуваючи, як їй аж за горло щось давить від цеї уяви. Йван не одповідає їй,- лице йому якесь напружене, скривлене й очі дивляться пильно-пильно на робітників. З екіпажів чується: «Що?.. що?..» І потім: «О боже!.. Та не може бути!»

Гликерія злазить із брички й нащось підходить ближче до заробітчан. Злазять також Іван, Катя, Гусляр, Женя та інші й також підходять до них.

- Чого ж ви так... Хіба роботи немає? - говорить Гликерія.

- Хм... роботи...- посміхається чоловічок і починає оповідати, як вони два тижні вже блукають од економії до економії, з міста в місто, й ніде не можуть знайти тієї роботи.

- Літо, господь його святий зна, випало неврожайне. Хліба висохли, згоріли, скрізь вправляються своїми руками. Що було грошенят із дому - з’їли, а тепер хоч живим до бога лізь. Думалось, хоч погорюєм літо, та все таки принесем додому якусь копійку, чи за землю заплатити, чи себе прохарчувати. А тепер отаке. Хоч сядь та плач...