т. 1 - Оповідання - Винниченко В. К.

- Ну, візьміть хоч цих коней. Дивіться, як переплітаються фарби, які контрасти, які тони... Чорне й біле! Одно чорне не зробить вам такого вражіння, а поруч з білим воно грає видатну ролю, відтіняється, виступа рельєфно, грає... А психіка? Наприклад, цинізм і святість, поруч одно з одним. Тут просто дух захоплює! Я хочу ліпити тепер одну річ. Так знаєте, тема така - огидливе й гарне. Огидливе мусить бути жінкою, не дуже старою, але страшенно гидкою, з таким, знаєте, розпусним виглядом в обличчі, з страшенним цинізмом душі й тіла. А поруч молодий, гарний юнак з полум’ям сили й такого, знаєте, захоплюючого бажання боротьби за добро, за красу, невинний, чистий, палкий! І одно поруч із другим. Контраст який!

Гликерія згадує, що той будинок, який вони обдивлялись, щоб найняти, і в якому вже постановили зробити деякі переробки задля Іванової майстерні, хазяїн (як казала швачка) несподівано продає комусь. Певно, доведеться шукать другого, або з новим хазяїном знов говорити.

- Ваню! - кличе вона знов.

Іван озирається, кидає: «зараз-зараз» і знов звертається до Соні.

- І помітьте, такі контрасти на кожному кроці, в кожному з’явищі: вони міняються, чергуються, складають із себе самих знов контрасти. Це така гра, знаєте... я страх як люблю слідкувати за ними! Буває стільки краси, стільки змісту, що аж знемога якась на тебе впаде.

- Ваню!! - голосніше гукає Гликерія й чує, як їй щось неприємно-гостро проходить у серці, а голос стає тонким і різким. Катя знов дивиться на неї й на Івана, саркастично посміхається й одверта голову.

- Зараз-зараз! - кидає «Ваня».- І видно, що люди так страшенно консервативні, пасивні. Наприклад, приліпились до одної форми, старої, збитої форми краси й гадають, що в ній усе, що... дійшли до геркулесових стовпів!..

Гликерія почуває, як гаряча хвиля крови підіймається їй у груди, надавлює їх і вогнем суне до лиця. Їй соромно до болю, до скаженої злости. О, який сором! Він навіть не хоче дивитись на неї, а вона уявляла, що в нього справді є чуття до неї якесь. До неї, до цього гострого пацючого лиця з рідкими зубами й рябуватими щоками, з цею мізерною, жовтуватою косичкою. О, прокляття! Вона, дурепа, могла думати, що її мільйони, мужичі батьківські мільйони, які ще, здається, пахтять вівцями й потом наймитів, ці мільйони не мають ніякого значіння для нього. Вона, ідіотка, могла думати, що ця артистична, ніжна натура на неї звернула свою милостиву увагу, а не на мільйони, що вони, оці панки, інженери, чиновники, генеральські дочки, титулярні, благородні, що вони п’ють її вина й катаються на її конях з-за любови й поваги до неї. О, прокляття!

Їй хочеться, як - бувало - робила малою, з лютим вереском упасти на землю й люто битись об неї головою; хочеться несамовито схопитись і з ненавистю уп’ястись нігтями в це ніжне, брехливе лице з глибокими очима; хочеться дико, по-мужицьки, схопити за край скатерки, шпурнути на них цими пляшками, тарілками і хльоскати їх нею й кричати: «Геть звідси! геть із мого лісу, голоп’яті! геть! геть!»

Але вона тільки раптом сідає рівніше, міцно впивається руками в сукню, так що аж пучкам боляче, й починає важко дихати. Вона знає, що вона зараз страшенно негарна, що кров, приливши до голови, робить її лице не червоним, як у других, а якимсь буряковим, губи стають тонкими та білими і гостре лице, з вузькими пронизуватими очима, стає ще більш схожим на пацюче. Але їй тепер дарма. Показать, зараз же показать йому і їм, що вона хоче начхать на них, що вона й на мизинний палець не вважа на їхнє благородство і не потребує їхнього товариства.

- Треба, щоб воно вас захоплювало, щоб ви не спали! - гарно одкидаючи свій темнорусий шовковий чуб, палко говорить Іван.- Треба змінити свої почування, тасувати їх, як карти, вишукувати їх у кожній дрібниці, в кожній незначній прояві всякого життя!.. А для цього контраст найбільш відповідає. Він не дає застигнути думці, він дратує нерви... Хай погане, хай гидке буде в цьому контрасті,- тут ходить не про факт, а про ваші почування...

- Ха-ха-ха! - раптом виривається у Гликерії з грудей злісний, дзвінкий від цеї злости сміх.

Іван, Соня, Женя й ще дехто озираються на неї.

- Ха-ха-ха! - підводиться вона трохи.- Це цікаво. Уявляю... Не факт, а почування. Ану, от візьміть, візьміть скиньте зараз ваш сюртук і черевики й лізьте на дерево. А ми будемо дивитись. Це буде теж контраст.

Іван трохи здивовано і пильно дивиться на її лице й одповідає:

- Ну, сказати, це буде не контраст, а... а відхилення від норми, від звичайного. Воно подібне до нього, але тільки...

- Зовсім не подібне! - скрикує різко Гликерія.- Зовсім не норма. Самий справжній контраст і якраз на ваш смак. От скидайте сюртук і лізьте!

Іван стискає плечима й одвертається, панночки ж здержано сміються. Але це ще більше дратує її. Вона стає на коліна і, нервово шарпаючи хустку, говорить:

- Ну, от я хочу цього переживання, цього контрасту. Я хочу, щоб ви полізли на дерево. Іване, лізьте! Це моє бажання, зробіть же!

- Це - вередування, Ліко,- знехотя посміхається Іван,- а не бажання... І воно трохи не личить тобі...

Гликерія чує, як нова, ще дужча хвиля несеться з грудей у лице, чує, як загоряються в неї очі, але вона не може спинитись. А! Не личить? Їй з лицем кухарки, їй, мужичці, не личить, а якби це сказала Катька, їй-би не тільки личило, а було б «справжнім, дужим, гострим, естетичним» і всяким контрастом. Ну, так от же вона хоче цього і так мусить бути.

- Все одно - личить не личить, а я хочу! От і все. Будете лізти? Ну?

Вона встає, випрямляє свій гарний стан з розкішними формами і, чекаючи, дивиться на нього. Іван закидає трохи назад голову і, озираючи її з ніг до голови трохи здивованим, трохи зачарованим поглядом, мовчки посміхається.

- Ну, Іване? - я чекаю.

- Не можу, Ліко,- жартівливо розводить він руками.- Цього, їй-богу, не можу... За такі контрасти мене до людей не пустять, а то і в участок не довго. І я не розумію,