т. 1 - Оповідання - Винниченко В. К.

- Нє витанцевалось!

- Нє мєшайтє, пусть отдохньот!

- Ха-ха-ха-ха!

До Миколи підбіг Фомушка і, сміючись, став підводити його, ще більше додаючи сміху своїми недоладними силкуваннями. Микола трохи підвівся і блідий, з посинілими губами, дивився на всіх, жалісно і криво всміхаючись.

- Но ето... Ето просто подлость, гадость! - у мить виступила на середину Галя, червона, з блискучими очима і чимсь диким і злим у губах! - Подло смєяться! Подимітє єго сєйчас же! Слишітє!

Усі здивовано подивились на неї й декільки «колєґ» кинулось до Миколи й підняли його.

- Спа... си... бі… - ледве вимовив він до Галі, піднімаючись і держачись за Фомушку.- Голова трохи закру... закрутилась.

І хотів усміхнутись, але так скривив побілілі губи, що «колєґи», які збиралися вже пирснути з «закру... закрутилась», тільки нахилили голови, а деякі одвернулись.

- Куда же єго? - спитався один із них, що підняли, ні до кого, властиво, не звертаючись.

- На воздух! На двор!.. Освєжітся! - зразу всі взяли участь.- Пусть освежітся!.. Дождік...

- Нєт, на холодє хуже!

- Розскажі своєму дєду!

- Води єму!

- Ето танци. В голову ударіло...

- Кофе с лімоном!

- Нашатирного спірту!.. Єсть нашатирний спірт?

- На воздух!

«Освіжитись, освіжитись»,- з мукою думав і Микола, почуваючи, як щось важке-важке то набігало з живота на груди, то відходило, то знов набігало, вкриваючи лоба холодним потом, і знов одходило, кидаючи в огонь.

- Вот тут на крильцє, єму хорошо будєт,- злегка опускаючи Миколу на східці ґанку, промовив Фомушка.- Дождік освєжіт.

Микола жаденно потягнув у себе свіже вогке повітря, але зараз же почув, як голову здавило наче здоровенними обценьками й тіло все зімлявіло і вкрилося холодним потом. Сили падали.

- Что ви, колєґа, спать хотітє? - піддержав його один з «колєґ», бачачи, що Микола зовсім хилиться набік, безсильно хитаючись головою.

- П... по... га... но… м... ме... ні,- ледве вимовив Микола,- тяжко…

- Спать? Да?.. Да он спать хочет?! - звернувся «колєґа» до другого.- Бєрі, поведьом, пусть засньот... І накачался же!.. Осторожно, осторожно... Что говорітє? Спать? Да?.. Хорошо, хорошо, сєйчас ляжетє. Отворяй двєрі!

- Что он? - зустріли їх питаннями.- Нє хочет сідєть?

- Спать хочет... Дайте дорогу, господа... Кладі на кровать... Васька і на полу поспіт... Ногі єму положі на кровать, нєудобно же так.

- Может, раздєть єго?

- Нет, і так засньот...

«Спати, спати, спати,- крутилося в Миколиній голові з невимовною мукою.- Спати, спати, щоб не чути цього гаму в голові, не почувати цього завмирання та холодного поту».

- Ето хохлік так? - увійшов хтось новий.- Ай, бєдняга! А єщо ідєаліст!

- Да, ідєально клюкнул! - одповів якийсь поважний голос.

- Ха-ха-ха!

«Нехай, нехай сміються... Все одно, все одно... Тільки щоб заснути, щоб не давило, не давило. Заснути, заснути»,- крутився Микола гарячою головою по подушці, зараз же нагріваючи одне місце й шукаючи другого, холоднішого. А піт лився наче з повітря, в грудях завмирало, то холодіючи, то неприємно палаючи; тіло лежало, як побите; сам він наче то валився в якесь чорне провалля, то піднімався на якісь надзвичайні високості.

- Україна моя бідна, ой-ой-ой-ой! - заголосив хтось над Миколою.- напила-а-ся бідна-а... А вєдь сначала ловко танцевал, каналія! Даже разбірало! Потом уж стал кренделя вязать... Разобрало украінца... Іш!

- Что он - спіт? Может, слишіт?

- К-кой чорт! Куда єму там слишать!.. Ей, колєґа!..

«Нехай сміються, нехай говорять... заснути, заснути... Хоч на хвилину ж заснути!» - важко дихав Микола, притуляючи нечуственного лоба до холодної стіни.

- Дядько!.. Дядько хохол!.. Україна… Спіт!..

- Ну, оставь єго, пусть спіт… Ідьом! А то єщо разбудім сєбє на горе.

- Ето, положім, вєрно!

- Удівітєльно, как он єщо «по Фрідріхштрассе» нє прошолся….

Потроху всі вийшли і в кімнаті стало тихо.

«Не можу... не можу… - мучився Микола. Його перекидало, голову давило, ноги поробились якісь важкі-важкі, мов на них гирі почеплено.- Хай усе пропада... Хай Галя сердиться... Хай!.. Тільки заснути, заснути!.. Стіна холодніша... голову вниз... Треба думати щось... Ні, нічого не думати. Голову вниз, вниз, вниз»...

А в залі так само гриміло піяніно, крутилися пари і сміх гучно розбігався по покоях.

Заклавши голову в самий куток ліжка, розкидавши руки й ноги, на превелику силу Микола заснув...

А пари все крутились.

Прибігали «колєґи», глузували, шарпали, виходили знов, а Микола спав, важким, міцним сном спав. Вже й пари перестали крутитись, затихло піяніно, вже загреміли тарілки в їдальні, а Микола все спав, тяжко, міцно спав. І снилось йому... Якась маленька хатинка, уся в щпалєрах з написами «Калінкінскоє, калінкінскоє». В однім кутку - груба, а біля неї діжка з солоними огірками. Коло діжки сидить біла, рум’яна, товста «Сашенька-Машенька, душенька-Наташенька» і їсть книжку, на якій золотими літерами написано: «Учоная кніга сочінєнія Лєрмонтова». Миколі чогось робиться страшно-страшно, аж мороз поза шкурою йде. А з-за груби виглядає Фомушка і кричить: «Нєобразований, нєобразований» - «Молчать! Ето подло»,- накидається на нього Сашенька і, схопивши Миколу за голову, кусає йому носа. «Ти мой, мой!» - кричить вона йому й Микола почуває, як ніс йому більшає, більшає і вже ось-ось сягне до плеча Галі, що якось зробилася з Сашеньки. «Це погано,- думав він,- піп вінчати не може». «Плєвать, каже Галя, плєвать! Глафіра Кондратьєвна імєєт свой дом, она повєнчаєт». Глафіра Кондратьєвна скидає свій очіпок і натягає йому на голову. Микола почуває, як щось холодне котиться йому по грудях і розливається по всім тілі. «Це благодать» - дума він. «Уррра!» - розкочується по церкві й Микола бачить радісні лиця шаферів. А з-за колони виглядає Фомушка і кричить: «Я вас нє боюсь, потому я нєобразований»? - «Уррра!» - знов гукають дружки. Микола схоплює Галю й почина цілувать її руку, її саму. А губи та руки Галині холодні, як крига, і це ще більш подобається Миколі. «Уррра!» - не стихає гук.

Микола прокинувся.

- Уррра! - загреміло в їдальні. Микола опам’ятався: в руках і під губами у нього була холодна, залізна штаба з ліжка.

- Уррра!