т. 1 - Оповідання - Винниченко В. К.
- Катерино Ісаєвно!.. Змилуйтесь!.. Господь мене вбий, не винен! Присягаюсь вам постолами Магомета,- молить про щось «цей комік Жабурин», як звуть його знайомі, і стає навколішки перед Катею, якось кумедно витягаючи догори свою маленьку головку. Катя схиляє набік голову, сміється і б’є його серветкою по плечі. Цей «комізм» Жабурина, його присягання, залицяння до Каті давно вже відомі Гликерії, але вона дивиться на них, добродушно посміхається й почуває себе ще краще.
- Жити треба, моя пані, вміючи! - говорить Іван своїм тихим, мелодійним баритоном, наливаючи Соні в чарку вина.- Не склавши руки на порожніх грудях - як сказав якийсь поет - плисти за життям, а самому гребти... А перш за все, треба твердо й завжди пам’ятати, що ти живеш... Люди це забувають якось, все збираються, готуються до якогось будучого життя. А це страшна помилка!.. Ох, яка помилка!
Він з жахом дивиться на Соню, що спокійно слухає його і видно по її млявім, дуже напудреним лиці й синіх, в’ялих очах, що вона думає щось своє, таке ж десь в’яле і мляве, як і вся її повна, покійна постать. Але Іван своїм звичаєм не бачить того; бліде, нервове лице його, з чорною, гострою борідкою і вдумливими очима, схвильоване і, видно, трохи п’яненьке; білий, широкий лоб його, з тою знайомою Гликерії жовтизною по краєчках, укритий дрібними краплинами поту; губи, видно, сухі й гарячі. Гликерія прислухається знов і чує, як він говорить.
- Мені, знаєте, здається, що з такого погляду можна згодитися з словами Христа: «не печітеся», в перекладі: «не турбуйтеся, не клопочіться». Розумієте? Не те, що не купуйте на завтра чаю й сахару, а не уявляйте собі різних неприємних почувань... Це найголовніше... Почувань! Що ж таке життя, як не довгий-довгий ряд усяких почувань?.. І зараз, у цю хвилину, я живу, я маю якісь почування, хоча б і від цього вина... Не все одно? Через що ж це життя мусить бути гіршим, ніж те будуче, для якого всі так клопочуться і, головним чином, клопочуться до самої смерти?! Теперішні переживання вважаються за перехідні, а отам десь, нібито в будучому, буде все. І біжать-біжать, поспішаючись, одмахуються руками од усього, а як не можна одмахнутись, ледве приторкнуться губами і знову спішать і, помітьте, минають те, чого шукають. Шукають життя, а воно в них перед носом... Ви вдивіться, вдумайтесь, скільки життя у кожного чоловіка, скільки гри думок, почувань. Ви тільки слідкуйте за кожним так про себе - і ви побачите, скільки втіхи це дасть. Люблять слідкувати за життям звірят, а те забувають, що самий цікавий звір - то чоловік. Яке багатство руху, життя!..
Гликерія одводить від нього очі й починає слідкувати. Дійсно, скільки руху, життя! Як усе приємно, мило! Он сидить на дишлі брички кучер Семен і, попихкуючи «ароматною» папіроскою, балакає з Дунькою. Дунька біліє серед зеленого своїм білим фартухом і, заклавши руки за спину, очевидячки кокетує з ним. Але Семен, видно, не дуже вважає на те, бо дивиться кудись повз Дуньку і десь, певно, своїм звичайним тоном говорить:
- Нам єті хвакти вже звесні... шукай дурніших!
Гликерія дивиться на Дуньку, як та жваво і граціозно повертається своїм станом, і вже не почуває того неприємного ревнивого чуття, що завжди ворушилось у неї, коли вона дивилася на свою покоївку. Їй думається, що дуже гарно було б оженити Семена з Дунькою, і навіть уже уявляється їй, як вона після того, як побереться з Іваном, покличе Дуньку і, пообіцявши дати добрий посаг, скаже, що буде старатись за неї перед Семеном; як Дунька дуже-дуже почервоніє і, затуливши лице рукавом, утече на кухню; і як усі будуть сміятися веселим, хорошим сміхом... Справді, як легко можна зробити своє життя таким, щоби в ньому було більше приємного, ніж неприємного, як можна жити повно, радісно, щасливо.
- Панове! Панове! - кричить Микитенко.- Оповіщаю вам велику новину!
Всі замовкають і дивляться на його незграбну, дужу постать у незграбнім сюртуці з довгими полами. Микитенко прийма урочисту позу, підніма руку і, чекаючи, замирає.
- Ну? - нетерпляче питає Катя.
- Слухайте!.. Всі слухають? У Зінаїди Карловни одне вухо вище другого!.. Ха-ха-ха,- і Микитенко задоволено регочеться, дивлячись на трохи зчервонілу Зіну.
- Фі! Який ви дотепний! - кидає Женя і знов повертається.
Але Гликерія вже не бачить недотепности Микитенка, який завжди має на це претензію; їй цікава ця гра поглядів, сміху: то зневажливого, то дурнуватого, то лінивого; цікаве це життя різних почувань, яке пробивається крізь байдужі рухи, крізь прудкі погляди, крізь незначні слова і фрази.
- Не хочете? - держачи над Сониною чаркою пляшку з лікером, питає Іван.- Це ж лікер... Гликерія, лікер і я,- говорить він старий каламбур і показує рукою на Гликерію, на пляшку й на себе. Виходить, ніби він два рази говорить: Гликерія, Гликерія. Соня всміхається, але мовчки крутить головою.
- Ну, значить, я соло,- підіймаючи чарку до рота й, обережно п’ючи з неї, добродушно дивиться він на Соню. І Гликерію вже не дратує так неприємно, як перше, цей каламбур з її негарним, мужичим ім’ям, а навпаки, здається дотепним і повним змісту. Виходить, що вона, він і вино складають із себе щось єдине, яке все таки висловлюється в одному: Гликерія. І їй так любо дивитись на це миле, розумне лице коханого, на його білі невеличкі руки з довгими, чисто скульпторськими пальцями, на глибокі, пекучі очі. Хочеться ніжно-ніжно взяти цю хорошу голову, притулити до грудей і мирно, щасливо завмерти під цей гармонійний гомін природи й людей, під ці ласкаві, тихі почування.
- Ваню! - ласкаво, тихо говорить вона солодким голосом і хоча не знає, що сказати йому, але почуває потребу хоч згуком голосу висловити своє хороше, добре чуття. Катя озирається, дивиться на неї й Івана і знов одвертається. Але «Ваня» ставить чарку і, щось згадавши, не чує її і, звертаючись до Соні, що задумливо мне повними, пухкими руками серветку з ініціялами Гликерії, починає живо говорити:
- А таке з’явище, як контраст? Га? Тут вам усе: і історія думки, і історія людського слова, і естетика, і... Тут усе! Візьміть ви хоч таке, ну...
Іван водить очима навкруги й зупиняється на конях, що пасуться
