т. 1 - Оповідання - Винниченко В. К.

Він знов озира її з ніг до голови, дивиться на її лице, повне затриманої скаженої злости, на білі губи, на гострий, негарний ніс, знов переводить очі на чудовий стрункий стан, який, здається, на жарт хтось притулив до цеї незграбної голови. Вона бачить ці погляди і в неї пролітає думка, що він любується цим контрастом тіла й голови. І їй ще дужче хочеться зробити щось дике, щось образливе для нього.

- Не хочете? - закида вона гордо голову.

Балачка вже й на другому кінці стихає, і Гликерія, не повертаючи ні голови, ні очей, бачить, як Катя виясняє причину суперечки, і чує, як та повинна насмішкувато й зневажливо всміхатись. Іван теж устає на ноги, струсює з штанів крихти і говорить:

- Не то що не хочу, а просто не можу виконувати такі, такі дикі бажання. Я просто таки дивуюсь.

Гликерія круто повертається, так що поділ сукні аж вітер здійма біля неї, й кричить до екіпажів:

- Семен! Запрягай мою бричку! Хутко!

- Ліко! - тихо говорить до неї Іван.- Що з тобою?!.. Що за фантазія? Це ж образа...

«А мені начхать!» - хочеться крикнути їй, але вона тільки зривається з місця і прудко йде до брички, біля якої, не знаючи, що почати, стоїть Семен і з здивованою пикою щось говорить до Дуньки. Гликерія знає, що й ця буде лаять її й судити на кухні з другою прислугою і їй хочеться кинуть їй гроші, затопать ногами і вигнать, зараз же вигнать.

- Чого стоїш?! Що за розбалакування? - накидається вона на Семена.- Запрягай!!

Вона ще трохи дивиться на похапні руки Семена, який почина вовтузатись біля упряжі, потім повертається і йде до спільників пікніку, що збились докупи, тихо балакаючи; назустріч їй вибігає Жабурин і, витираючи невеличким кулачком своє маленьке, руденьке обличчя, почина плаксивим голосом:

- Гликеріє Панасівно! Змилуйтесь, куди ж так рано? Тільки розвеселилися - і трах! - додому... А тут лихтарики, чайок, повітрячко... Гликеріє Панасівно! Забудьте...

Гликерія не слуха його і, звертаючись до всіх, говорить холодним і трохи здивованим тоном:

- Панове! Мене дивує просто... Я собі поїду, а ви можете зоставатись. Кучера й покоївка і без мене додому дорогу знайдуть...

Але, кажучи це, вона вже знає, що вони ні за що не зостануться тут без неї, без хазяйки цих вин, наїдків, «лихтариків, чайків», цих кучерів і коней. Вона це бачить вже по холодних, ображених фізіономіях панночок, які починають розшукувати свої капелюхи, накидки, рукавички і т. п. І їй це і приємно, і злісно, і ніби соромно за себе. На Йвана вона не дивиться й не знає, чи він сердиться, чи дивиться на неї своїм пильним поглядом, чи всміхається, немов кажучи: «О, мені це давно вже відомо».

Коні запряжені, всі розсаджуються і Гликерія чує, як Катя злісно каже:

- Я з цею мужичкою більш ніколи нікуди не поїду! Ніколи!

Їй хтось щось тихо одповідає, чується сміх, образливий, тяжкий сміх. Семен, Хома й Дунька, поспішаючися, складають на свою бричку самовар, тарілки, порожні пляшки і теж щось говорять і сміються. На Йвана Гликерія не дивиться, але почуває, що й він повинен теж сміятись.

Вона сідає на свою маленьку, на двох зроблену, бричку, бере в руки віжки і з замиранням серця прислухається, чи не чути Йванових ступнів. Вона загадує: коли він сяде на своє місце поруч із нею, значить - не все ще порвано, коли ж піде на другий екіпаж - значить... Ну й начхать... хай іде, все одно! Хай іде!

Вона шарпає віжками і злісно кричить на коней:

- Н-но!!

- Почекайте! - чується біля брички знайомий голос.- Я ж ще сяду.

Гликерія з похмурим, напруженим лицем зупиняє коней і чекає, поки Йван умощується біля неї. Нарешті, рушають: попереду Гликерія з Іваном, потім два екіпажі з останніми і на кінці Семен та Дунька з посудою й недоїденими наїдками.

Сонце ніби теж розсердилось і, страшенно червоне від гніву, показує іноді крізь дерева своє кругле лице; берестки, молоді дубки, схиляючи на зарослу шпоришем, мало накочену доріжку свої віти, чіпляються за капелюх, за одіж і ніби бажають спинити гостей. Коні теж, здається, незадоволені - часто фиркають, махають хвостами і, ніби одганяючи оводів, озираються на Гликерію і, одвернувшись, насмішкувато пирхають.

Гликерія робить вигляд, що дуже пильно править кіньми, й не озирається до свого сусіди, але знає, що він дивиться на неї і їй хочеться, щоб він заговорив, бо тоді мусить менше дивитись на її надто негарне у профіль лице, і хочеться, щоб він не говорив, бо прийдеться одповідати, а вона чує, що наговорить, за що буде потім каятись.

- Ліко...- тихо починає Йван.

- Я з вами не балакаю! Прошу не звертатись! - хутко й навмисне з побільшеною злістю говорить вона й шарпає віжками.

Йван хвилину мовчить.

- Але ж... Хм... кумедно трохи, справді,- зачинає він знов.- Наробити дурниць, образити людей, споганити їм вечір і - не звертайтесь до неї...

- Чим я образила? Чим? - швидко поверта вона до нього лице й дивиться в його спокійні, добрі і злегка затуманені вином очі.

- Чим? Своїм вередуванням.

- Ха-ха-ха!..- одвертаючись, сміється вона робленим сміхом.- «Вередуванням»!.. А ви, а ви...- раптом гнівно й з щирим вибухом злости повертається вона.- Ви не образили мене? Га? Я тричі кличу вас, а вам навіть важко було повернути до мене свою...- їй хочеться сказати «благородну», але вона здержується...- свою горду голову! І вам більш цікава Соня, ніж та, що буде жінкою вашою. О, я знаю, все знаю. Ах годі, годі!!

Вона нервово б’є віжками блискучі крижі коней і екіпаж стрибає вперед; підіймаючи вітер, минає берестки й дубки, що хапаючись, дряпають капелюхи, крила брички і зникають позаду.

Лісок кінчається й коні виносять їх у поле. І зразу перед очима їм видко на небі край чорної хмари, яку наче хтось тільки вистромив з-за краєвиду, щоб сонце позолотило й погріло її своїми червоними, як полум’я, промінями.

- Все одно, дощ був би,- кидає холодно Гликерія до Йвана, показуючи на небо. І чи від цеї