Українська література » Класика » Синьоока Тивер - Міщенко Дмитро

Синьоока Тивер - Міщенко Дмитро

Читаємо онлайн Синьоока Тивер - Міщенко Дмитро

в, я докладав немалих зусиль, аби порятувати твого Боривоя і тих, що були з Боривоєм. Та що вдію, коли мене не захотіли послухати. На те ж, що ти казав тут, навіть заради твого сина не піду.

— Тоді... — похопився Вепр і подався до дверей. — Тоді знай, — обернувся на порозі: — Я без твоєї помочі і твоєї згоди піду рятувати сина. Знайду соузників серед мужів і таки піду! Най і на смерть, най на погибель всіх і всього, все одно піду!

Грім його кроків гучно відлунював у теремі і, здавалось, кликав: піди, зупини, зроби щось, доки не накоїв біди.

— Допоможи, Волоте, — підійшла і бережно торкнулася мужевої руки княгиня Малка. — Вепри — найрідніші нам люди. Як житимемо з ними, коли станеться це лихо? Ти — батько, зрозумій Вепра і горе матері того непослуха зрозумій. Лину до неї думкою і бачу, як б'ється-побивається нині. Чи то ж мислимо: ростила-доглядала дитя своє, мов квітку-сподіванку плекала і що має тепер? Чорне безліття має, муку та сльози.

Князь не спаленів і не нагримав на жону, одначе й не зрадів її втручанню.

— Чи не чула, — нахмурився, — робив усе, що міг, більше нічого не можу вдіяти.

— Так уже й нічого? Чому б тобі не поїхати до сотника, а то й до князя?

— Таж їздив Вепр.

— Вепр — одне, а ти зовсім інше.

"А й справді, — погодився. — Одне — розмова з батьком, син якого завинив перед уличами й законом уличів і зовсім інше — розмова з князем Тивері, за яким тільки й провини, що хоче уникнути зайвого кровопролиття".

Йде спішно до порога, прочиняє двері й велить комусь із челяді:

— Коня мені і виїзд-супровід із десяти мужів!

Знав: Вепр не сидітиме склавши руки, збере ватагу найближчих до його двору мужів і подасться через Дністер виручати сина. Тому і сам не гаявся, і челядь підганяв: "Швидше, швидше!" А таки спізнився. На виїзді з Черна його спинили гінці від люду тиверського, що був на той час у пристанищі, й сказали: уличі підійшли до Дністра всім ополченням і оголосили через биричів своїх: "Кличте всіх, хто є поблизу, най бачать, як каратимемо тих, що приходять до нас із мечем. Най бачать і тямлять: Дністер — правічний обвод Тиверської землі. За Дністер тиверцям зась".

Гнав коня що було сили і снаги, а став усього лиш свідком страти. Уличі саме вивезли засуджених на середину ріки і в’язали камені до ніг. Велів спинитися: він — князь і має поговорити перед тим, як страчувати засуджених, із князем уличів, та дарма. Або не почули його повеління, або не захотіли почути: кинули, не задумуючись і не вагаючись всіх засуджених до страти у бистроплинну течію Дністра.

XXX

Тепер тільки по-справжньому зрозумів Богданко: хто втратив здатність відрізняти день від ночі, покараний трьома найбільшими карами: одна — не бачити світу і людей, друга — позбуття здатності самому обирати путь і йти, куди кличе серце, третя — не знати ліку часу. Ніби й живеш, бо чуєш, як гримить грім, хлюпає дощ, і разом з тим немає певності, що живеш, що було у тебе вчора і буде завтра. Мовби у яму закинутий, таку безнадійно глибоку і таку безнадійно темну, що ні вийти, ні вилізти з неї повік.

Не відав, скільки кликав-благав, аби прийшов хтось на поміч, і як довго йшов, шукаючи зворотну путь до бабусиного терема. Бо йшов та йшов, наражався на стовбури дерев, обминав їх і знову йшов. Та плакав ідучи, та страхався, що буде з ним, коли не вийде з лісу і не натрапить на людей. Тоді аж, як перестало гуркати в небі і вщух нарешті проливний дощ, а сили долати свою непевну путь геть вичерпалися, наткнувся на повалене дерево в лісі й сів перепочити, та заодно й прислухатися, чи не долине звідкілясь — і найперше з Соколиної Вежі — людський голос? А може, озветься пес, крикне, віщуючи ранок, півень? Та ба, ані натяку про людей, ані звуку-відзвуку від живого світу. Лиш краплі дощові падали з листу на лист і лопотіли спадаючи.

"Далі не варто йти, — вирішує отрок. — Ано, далі не тра' йти, бо можу так заблукати в лісі, що не буде ані відгуку на мій гук, ані стезі-повороту. А що ж робити? Сидіти и ждати ранку чи кликати на поміч? Хто ж почує, коли ще ніч?

Краплі все рідше й рідше спадали з дерев, тож і гам, створюваний ними, стишувавсь та й стишувався. Мовчазно робилося в лісі і моторошно. Та ось вловив Богданко кінчиком вуха: десь жебонить вода. Схоже, що тече через лісові ломи й подає свій сумирний голос почайна. Прислухався уважніше — й відчув нараз: йому хочеться пити. Після блукань між дерев, після частого спотикання на ломах, падінь та хвилювань добряче пересохло в горлі, є потреба погасити спрагу.

Підвівся й, наставивши перед себе руки, пішов на голос почайни. Що ближче підходив, то виразніше чув: вода б'є з землі і б'є потужно. Заспішив Богданко, наражався на дерева, падав на ломах, а таки йшов. І що ближче підходив, то більшим було бажання схилитися над тим джерелом, вгамувати спрагу. А схилився та ковтнув раз, вдруге, десь осторонь, мовби не так і далеко, почулося вовче виття. Жахнувся з несподіванки й застиг. Виття повторилося, тільки тепер уже з іншого боку.

Вовки! Чув від дядька, що мав зробити з нього ратного мужа: коли котрийсь із вовків винюхає здобич, він дає про те знати всій зграї голосом-виттям. Зграя ж, збагнувши, що й до чого, звідомлює свого послуха-вивідника лише йому зрозумілим голосом і йде на клич. Єдиний рятунок від тої вовчої облави — дерево, коли це трапляється в лісі. Якщо ж біда спіткає в полі, покладайся на прудкого коня.

Богданко й подумати не встиг, що чинитиме і як боронитиметься, виття знову повторилося і значно ближче.

Чув, як похолонуло й затремтіло з ляку тіло, як піднялось і стало дибки волосся на голові. З виду ж, надто поза спиною поплазували згори вниз мурахи. Так явно і так до дрожу відчутно, ніби драв хтось невидимий шкіру.

— Бабцю! — ледве видушив із себе голос. — Рятуйте, бабцю!

А тим часом шукав дерево: поперед себе, обіруч від себе. Сталося так, що першою потрапила під руки гілка, видио, звисала низько. Вхопився за неї й не випустив уже, доки не наблизився до стовбура. А наблизившись, поліз, спираючись ногами, нагору. Так швидко і так спритно, сам собі не вірив, що здатний на таке. Ривок — і був на першій гілці, ще ривок — і сидів уже на другій, затим на вищій за другу, ще вищій. Волосся не стояло вже дибки (не певен, чи й відчував його на голові), а тіло, як і перше, тремтіло, і холод не відходив з виду. Коли ж усівся й заспокоївсь трохи чи принаймні впевнився: тепер не страшно, втупив поперед себе очі й занімів: він бачив стовбур дерева, за який тримався, сидячи на гілці, бачив гілля на тлі чистого після дощу неба.. Не повірив сам собі й розглянувся. Раз і вдруге. Кинув позирк очей своїх догори — й побачив усіяне зорями небо.

— Бабусю-у! — крикнув, усе ще тремтячим з хвилювання голосом. — Чуєте, бабусю, я бачу!!

Не так і далеко, як думав-гадав собі, обізвалися на той крик пси, долетіло людське волання-перегукування, а згодом замиготіли між дерев і вогні: його, певно, шукали вже.

Тривожні вісті йдуть по землі на всю кінську пору, радісні обганяють птахів. Першим, як і годилося, довідався про Богданкове прозріння й возніс хвалу богам за милість та щедрість стольний Черн, а вже від Черна пішла гуляти вість по всій землі Тиверській — від весі до весі і від верві до верві.

— Чули, сусідко? У стольнім Черні сталося диво: прозріло отроча, син княжий, Богданко.

— Йой! Чи то ж можливо? Скільки живу, не виділа й не чула такого.

— Присяйбіг. Певні люди казали. Ось хоч і в Жданки запитайте. Жданко, ходіть сюди. Мої сусідка не вірять, щоби темний та став видіти. Скажіть їм, що син княжий таки прозрів.

— Ано. Сама чула і вам кажу: прозрів.

— Може, баяни повернули йому зрячість?

— Ба ні. Подейкують, ніби заблукав у лісі й набрів, блукаючи, на джерело, що било з-під дуба. Тільки-но напився води з того джерела — одразу й прозрів.

— Йой! То ж, певно, не якесь там джерело і дуб не якийсь.

— А так. Дуб має оселю божу — дуплисько, а вода б'є з-під кореня, не інакше як ударом стріли-блискавиці добута.

До тих трьох господинь-сусідок підійшли інші, а там ще інші, і кожна чула вже щось про те диво, а коли чула, то чом має тримати таке при собі? Не просто казала, запевняла вже, що на власні очі бачила, як правиться люд тиверський, надто каліки перехожі, путями торованими і все до Соколиної Вежі під Черном, до того джерела. Бо певні всі: то знамення, що дуб і джерело одкрились не комусь там — княжому синові. Через те непорочне отроча зійшло боже благословення на весь люд тиверський. А так, Перун-Сварожич удостоїв їх своєю найвищою ласкою — зійшов з-під небес на землю, обрав собі житло-оселю в дуплиську дуба, а люду-обранцю подарував джерело живої води, аби кропився нею і зцілювавсь — оновлювався, кропився і зцілювався.

Що то не була вигадка, усі переконалися і дуже скоро: поселяни правились та й правилися через ближчі до Черна весі і всі — на Соколину Вежу.

— Куди, люди? — питали їх.

—_ До дуба-стародуба. До Перунового джерела!

Чого йдуть, не цікавилися, бо й так знали: кожному болить щось, у кожного є своє треба. Одну боги обділили щастям народжувати дітей, інша, щойно народила їх, уже забирають. Той певен: безліття, що йдуть на його подвір'я, — наслання злої сили, що виплоджується по пущах та нетрях, а той бачить свою біду в підступах сусідів чи мужів-волостелинів і теж іде шукати захисту в Перуна. Бо так чи інак, все, що є злого на землі, і що має свої наймення: обида, кривда, хворь, безліття — все від злої сили, а ту злу силу здатний вразити на смерть лише Перун. Він льодові гори рушить у піднебессі, демонів-велетів побиває важким своїм молотом, смертоносними стрілами, то чи ж вистоять супроти нього демони землі, усі оті мори та кікімори, бесихи та упирі, відьми та полудниці, яко же й ті з них, що мають лик праведно людський, а наміри псині та гадючі. Ні і ні! Бог не затим зійшов на їхню землю, обрав собі за оселю дуба-стародуба в княжім лісі, аби лишатися байдужим до люду, що мешкає на цій землі. Він вразить злу силу, зніме з усіх, хто йде уклонитися чи й принести жертву, хворь, прожене біди, напасті. Ано, раз поселився між люду, то — без сумніву, то — напевно!

Князь Волот не одразу завважив людське паломництво до дуба. Він тішився прозрілим з божої ласки сином і не приглядався до люду, що траплявся на путях. Коли ж п

Відгуки про книгу Синьоока Тивер - Міщенко Дмитро (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: