Синьоока Тивер - Міщенко Дмитро

уже не взяли. Над самим морем стояв, як настигли. Тож і побачив, до чого йдеться, а побачивши, не вагався більше, кинувся, як стояв, у вир морський. "Будьте ви прокляті!" — крикнув, випірнувши, та й зник під хвилями.

Жінки скрушно хитали головами й журилися вголос. Хтось співчував рабові, хтось нарікав на жорстокість навікулярія Феофіла, ба навіть згадував недобрим словом його жону, а Миловидка слухала ті нарікання-пересуди й чула: ось-ось не втримається, вибухне криком-відчаєм. Може, й вибухнула б, коли б не нагодилася тієї миті думка-сумнів і думка-рятівниця.

—— Чи ти... — благала очима, всім видом ту, що зважилась повідати про сумну з сумних і нещасливу з нещасливих долю анта. — Чи ти можеш показати мені, де живе той навікулярій?

Молодичка, примовкла, видно, щось недобре подумала й не відає, як їй бути.

— Навіщо він тобі?

'— Маю твердо знати, чи то ж той був ант, котрого шукаю.

— Чом не показати, — зголосилася. — Візьму ось риби та й підемо, покажу, де живе навікулярій. Ось тільки чи стане він говорити з тобою.

— То вже мій клопіт.

Ледве дочекалася рибалок із моря, а пішла слідом за молодичкою, відчула: і зовсім губить під ногами твердь. На лихо й Ісидори не було поруч, за цим разом не супроводжувала її, пішла з покупками до господи. А без підтримки та надійної порадниці що мала робити? Ішла й кликала в поміч своїх богів: "Порятуйте мене, — благала. — Чуєте, боги, змилуйтесь і порятуйте! Зробіть так, аби те, що вчинив навікулярій, сталося не з Божейком. Най ми ніколи не зустрінемося з ним, най житимемо до кінця днів своїх далеко й відчужено, не знатимемо утіхи-милування, бажання-злету, тільки зробіть так, аби я впевнилася зараз: те, що повідала молодичка, обійшло Божейка, то був не Божейко".

Застережена своєю повожатого, не стала кликати навікулярія, більше надій покладала на жону його: вона, з усього видно, була прихильна до раба, повинна розповісти усе, що знає про його долю. Через те й сказала челядникові, коли вийшов на стук і прочинив воротця:

— Я з роду-племені того анта-раба, що кинувся з ласки господаря в море. Прийшла запитати в достойної господині, чи той раб часом не є мені братом.

Ждала на дозвіл за воротами і ждала терпляче, а діждалась небагато. Вийшли й сказали: "Вельможна господиня слабує і прийняти не може".

— Тоді... тоді покличте господаря, навікулярія Феофіла.

— Його немає вдома.

Челядник націлився було причинити воротця, та Миловидка встигла притримати їх.

— То, може... то, може, достойний воротар буде такий добрий та скаже, як звали того молодця, що кинувся в море?

— Божейком звали, — відповів за воротаря інший, той, що порався (Миловидка тепер тільки помітила його) в навікулярієвім саду.

— А так, Божейком, — ствердив і воротар.

Дівчина пополотніла і, змалівши на силі, впала у просвіт між воротами і воротцями.

Певно, без пам’яті була, бо коли хлюпнули водою і вона, здригнувшись, лупнула очима, побачила перед собою не лише воротаря, а й іншу челядь.

— Що тут скоїлося? — почула суворий і, як здалося їй, знайомий голос. Обернулася на нього і вклякла: до неї, до челяді, що поралася коло неї, йшов той самий навікулярій, котрий віз її з Венеції до Фессалоніки й був суворим суддею мореходцеві, що порушив закон моря й посягнув на її цінності.

Куди ж їй іти тепер, де і нащо шукати захисту? Той, заради кого жила на світі, кинулась за ним у безвісті чужого світу, ніби відчайдух у вир річковий, сказав: "Будьте ви прокляті", — та й зник у морі, не захотів ані бути для Миловидки, ані знати, де Миловидка, що з Миловидкою. Все ж інше змаліло й зчужіло, та й сама вона так змаліла після відвідин навікулярія на силі, на бажаннях, на всьому, що тримало між люду й спонукало вірити людям, хоч падай отут, на уторованій путі, й кажи собі: доста. А може, й справді доста? Пощо жити, куди іти, коли немає вже Божейка? Чи не ліпше буде, коли вчинить, як і він: одміряє зболеними ніженьками останню свою стезю, вийде над море, крикне всім і всьому: "Будьте ви прокляті!" — та й шубовсне в обійми хвиль?

Забула, стуманена горем, вельможну господиню, що була така ласкава до неї й надала притулок, не згадала й щедрої серцем Ісидори. Йшла куди очі бачили, і, певно, тому лиш, що не могла не йти. Одначе вийшла не на биту путь, що вела з Фессалоніки, — таки до моря. Здавалось, і не чула вже свого вижмаканого болями серця, а стала при березі та зглянулася з чистою, лагідно-веселою синню, що слалася в безмежжя, й знову відчула, як защеміло воно, як підступила до горла й здавила дихання камінна рука жалю.

— Божейку! Божейку!! — простягла клично-благальні руки. — Орлику сизий, орлику милий! Ладо жадане, та не пізнане! Чи видиш, я прийшла, розшукала твої слідочки, не розшукала лиш тебе. Ано, не розшукала! Бо ти взяв та й пішов із цього лютого, дикозвіриного світу, обрав замість мене веселу домовину — глибінь морську. Пощо вчинив так, соколику втішний?! — заломила спечені чужим сонцем рученята і впала на зализаний вітрами пісок. — Я ж визволила б тебе! Потерпів би трішки і мав би її, воленьку-втішницю, мене мав би. Кажу, як і ти казав: най будуть прокляті вони з своїми законами та поконами. Не судилося жити з таким, який був, жила б із таким, яким став. Присяйбіг, жила б! А як житиму без тебе і що скажу твоїй мамі, коли повернуся до нашої Тивері?

Плакала-ридала й билася, краяна жалями, об берег, як б'ється викинута з моря риба. А розради як не було та й не було. І серце то стікало кров'ю-силою, то знову повнилося нею. Бо на місце знемоги-відчаю приходило й бажання розчерепити всьому ромейському світові голову, спалити його, пустити за вітром, та так, щоб сліду не лишилося, щоб була лиш земля-пустка, та небо над нею, та море під небом. Ано, щоб було так, як хоче, чого заслужили ці звірі-люди, ця проклята богами земля.

Чи така рішуча була в намірах своїх, у бажанні-мсті, чи згадала щось вельми важливе, конче необхідне, схопилася раптом, стала на коліна й простягла до неба руки.

— Хорсе всесильний! І ти, Перуне! Скарайте їх карою лютою. У вогні спаліть, мечами-блискавицями вразіть! Чуєте, боги! За муки наші, за горе наше, за сльози тих, кого взято ґвалтом, і тих, у кого взято ґвалтом, спаліть і спопеліть! Усіх і вся! Дотла, до кореня, до того гніздечка, в котрім проростає їхній корінь!

Мабуть, аж надто вже уповала на божу кару й ждала-сподівалася тої вселенської кари. Коли не сталося її — і сонце світило, як і до моління-благань, і вогненні стріли не падали з неба, надломилася у вірі своїй і почала гаснути, а згасаючи, зайшлася невтішним плачем; хилилась та й хилилась до землі, аж поки не повалилася на той горбочок при березі, що відділяв сушу від моря.

Була беззахисне скоцюрблена і геть змаліла. Бо тепер тільки увірувала: більше немає на кого й немає на що покладатися — навіть боги відвернулися від неї. А коли так, де вже думати про розраду, хто її дасть?

— Мамцю моя, — жалілася а чи й нарікала. — Ви хотіли бачити мене ліпотною на вид і найменували Миловидою. Чом же забули згадати про щастя? Де вона, та дрібка радості-втіхи. Що є у кожного з людей? Чи видите, — підвела голову й глянула в той бік, де Тивер, — усе забрали в мене: хижу, вас, Божейка, саму розчавили й кинули па пустельнім березі, аби стікала сльозами-крівцею.

Лежала та й лежала при самім морю, плакала та й плакала, а плачучи, нарікала вголос: на того татя Хільбудія, що навів на її землю свої когорти й понищив житла, посік чи взяв ґвалтом люд, на навікулярія Феофіла, котрий заради безпеки своєї жони і в помсту тій же жоні так дико і так бездушно-жорстоко повівся з Божейком, нарешті на ненаситну жону його, на зрадливу челядь, котрій покладений за послуги обол більше важить, аніж чиєсь життя, чиясь гідність і честь. Та ба, ані жалі-нарікання, ані гарячі сльози, в котрих, здавалося, не лише самій, інших можна було втопити, — ніщо не приносило полегшення, тим паче розради. Бо певна була: до тих, що могли б розрадити, а розрадивши, утішити, не докличеться вже, а ті, до кого може докликатись, не розрадять.

Тож лежала й плакала, обіймалася з берегом і жалілась берегу, а може, не так берегу, як морю, що набігало на берег і ластилось, цілуючи її безвільно простягнуті до нього руки. Ано, певно, не так берегу, як морю, бо он яке воно лагідне з нею і яке прихильне до неї: відступить на мить і знову зближається, та все пестить її, та все гомонить, мовби каже тим гомоном-зітханням: "Не муч себе, не муч себе!" А як не мучитиметься, коли он які болі в серці і які жалощі роздирають серце. Иой, терпіння-моці немає, не те що плакати, криком кричати хочеться. Така що схопилася б і шубовснула між хвиль, схопилася б і шубовснула, коли б знала, що знайде там Божейка, що буде з Божейком!

Чула, хтось наближається до неї насторожено-несміливою ходою, а проте не обернулася в той бік і не поглянула. Лежала й плакала та сльози ковтала плачучи.

— Заспокойся, дитино, — почула співчутливо-лагідний жіночий голос, а вслід за тим — доторк руки до плеча. — Бог милостивий, ще буде втіха тобі, ще буде й благодать його.

Мабуть, було щось у тому голосі від матері-порадниці, від бабусі-втішниці, а може, всього лиш від жінки і людини, — таки не втрималась і оглянулася, а оглянувшись, побачила: поруч стояла одягнена в чорне монашка, одна з тих, що, знала вже, зреклися світу, усіх його зваб і зреклися не з доброї волі.

— Хто ти? — цікавилась тим часом монашка. — Звідки ти? Чому так ревно плачеш?

— Я з того роду-племені, що зазнало великої кривди від людей, а плачу... плачу від обиди, що не маю ані сили, ані змоги покарати своїх кривдників.

— Утіш себе, вони не залишаться непокараними.

— Гадаєте? — знову обернулася й підозріло-недовірливо глянула на свою втішницю. — Хто ж покарає, коли навіть боги не зважили на мій ревний клич-благання, не зійшли з неба і не покарали?

— Ще покарають. Господь сказав: хто високо підносить ворота свої, той шукає падіння.

— Чому ж тоді упала я? Чи то ж так багато хотіла? Я, матінко гожа, всього лиці уподобала молодця, воліла взяти з ним злюб, а ваші ромеї прийшли й спалили нашу землю, спершу тільки розлучили мене з ладом моїм, а це назавжди забрали від мене: скалічили його, євнухом госпожі своєї зробили, то він не витримав і кинувся з горя-розпуки в море. Отут, на