Синьоока Тивер - Міщенко Дмитро

аме зараз і станеться!

Підвівся, обмацав хапливими руками стіл і рушив поза столом на подвір'я — ближче до вітру, що повівав уже, ближче й до грому-гуркоту, що наближався та й наближався з далини. Чи йому, покараному здатністю бачити світ і тішитися білим світом, боятися гнівного божого голосу? Таж більшої кари на землі нема й бути вже не може! Хай бояться її ті, що мають багато, а то й усе, йому немає чого боятися. Отож піде на подвір'я, піде й за подвір'я, під грім і блискавицю стане, аби ближче до неба й того жадання-порятунку, що чекає з неба.

Намацував ногами стезю і йшов, виставляв поперед себе руки, аби не наразитися на щось, і знову йшов. А вітер не лише дмухав уже, налітав потужно, рвійно й кропив вид, очі прохолодними краплинами дощу.

"Отак, отак! — радів Богданко. — Будь дужий та рвійний, боже Стрибоже, гуляй-розгулюй по всьому океан-морі, неси звідти і краплини дощові, і хвищі, і струмені-потоки. Гляди, принесеш із ними й сподівану живу воду, а та вода поверне очам моїм найвищий дар богів — бачити світ земний і тішитись світом. Чуєш, Стрибоже, гляди, принесеш!"

Не певен був, крешуть чи не крешуть у небі блискавиці, а проте догадувався: мають кресати. Он як гуркоче грім, мало не щомиті стрясає небо, землю (то з одного, то з другого боку). А коли гримлять-перемовляються громи, мають кресати раз за разом і блискавиці. Такі ночі, казала бабуся, іменуються горобиними і бувають вони всього лиш тричі на всеньке літо: тоді, як цвіте горобина, тоді, як червоніють на ній ягоди, і втретє — коли достигають. Бо то не просто собі дощові й громово-буряні ночі, то вселенське свято, торжество Неба і Землі з нагоди зачаття й визрівання плодів на улюбленому богами дереві — горобині, тій буйнолистій горобині, що її перенесли з небесних садів, з самого острова Буяна всесильні боги й тішаться-милуються, що їхнє дерево плодоносить і на землі... Тому й збентежений Богданко, через те й поспішає так назустріч дощу і бурі: коли ж тоді й сподіватися її, благодаті божої, як не в ніч вселенського свята? Ано, коли?! Саме нині розпустилось до краю листя на горобині, улюблене богами дерево стало темним, ніби хмара в небі, а зачервонілі між листям ягоди — ніби жарини-блискавки, що спалахують у хмарах. Нині в богів свято, а боги, як і люди, щедрі в свята. Тож хай що буде, те й буде, а він, Богданко, не злякається ані зливи, ані грому, піде та й піде назустріч дощу і бурі, на зближення з громовою і, хто знає, може, й живою водою. Он як ліпить уже та громова водиця у вид, он як ліпить!

"Боже Свароже! — радів дощовій хвищі й не тямив, є у нього під ногами стезя чи немає стезі. — Ти всесильний і всеблагий. Надоум дітей своїх — царівну Золоту Косу, Ненаглядну Красу, бога грому і блискавок Перуна, бога вітру Стрибога — най зглянуться на мої муки-болі, на каліцтво завідома невчасне й передчасне та принесуть із високої високості тої водиці, що б'є-витікає з терема-світлиці, з-під ложа царівни Золотої Коси, Ненаглядної Краси. Аби упала на мої віченьки та оживила їх. Чуєш, боже, аби упала й оживила!"

Хотів було запевнити ще всесильного бога, що буде довіку вдячний йому за зцілення-порятунок, та наразився тієї миті на гілля й жахнувся з несподіванки. На поодиноке дерево натрапив чи зайшов до лісу?

Поткнувся праворуч — гілля, поткнувся ліворуч — теж гілля.

"Таки в лісі я, — подумав. — Що ж робити? Як вибратися і втрапити на стезю, по якій ішов?"

Пробував ногами, виставляв поперед себе руки — стезі не було та й не було.. І ліс не розступався.

Виходить, назад має йти?

Постояв, зорієнтувався і розвернувсь, а розвернувшись, пішов. Таки справді пішов і на гілля дерев не наражався.

А стезі не було та й не було під ногами. Як же це він втратив її, свого проводиря-повожатого? Захопився, благаючи богів, та й забув, що треба буде й повертатися до терему? А певно, так.

"Стривай, — сказав сам собі і спинився. — Коли я йшов до лісу, весь час правився супроти дощу і вітру. Тепер вони б'ють мені в ліву ланіту. Виходить, я іду не на бабусине подвір'я, а не знати куди?"

Постояв, помислив і розвернувся за вітром. А розвернувшись, знову пішов. "Коли не на подвір'я, то на загорожу довкола подвірниці втраплю, — потішав себе. — А понад загорожею дійду якось і до воріт".

Почув себе певніше і заспішив. А за мить-другу знову наразився на перепону і став. За цим разом нею виявилася власна думка: як же це він відвернувся від дощу і йде? А жива вода? Чи вона потрапить до очей, чи омиє-зцілить їх, коли йтиме за дощем? Ні, не затим він вирушав із бабусиного двору, щоб відступати тепер.

Обернувся й став супроти вітру. А постоявши, завважив: коли не йти, дощ не так уже й потужно ліпить у вид, в очі. Варто йти, мабуть. Що буде потім, байдуже, аби зараз ліпив у вічі, та промивав їх, та давав сподіванку, що таки очистить, таки промиє.

Недовго і йшов: знов наразився на дерева. Поткнувся в один кінець — гілля, поткнувся у другий — теж гілля, якісь густі, непрохідні хащі.

"Я збився з путі, — подумав. — Зайшов до лісу і збився з путі!"

Мабуть, злякався і неабияк. Спершу тільки поривався вийти з пастки й тицявся, пориваючись, в один, у другий бік, далі спинився і крикнув, осилюючи зливу, а заодно і власний страх:

— Бабусю!! Де ви є, бабусю!!!

ХХ/Х

Тиверські старійшини не з співчуття до закутих у вериги отроків і не з поваги до їхніх кревних твердо стояли на своєму: карати винних у наїзді вирою, а не смертю. Вони на те й старійшини, аби знати, що таке закон, а що раз на віку дароване життя, яким має бути людський глузд, аби покарання за провину перед поконом пращурів не переростало в безглуздя. Чи отроки вперше умикають дівок і чи котрась із них казала потім: "Я хотіла, аби мене умкнули"? То правда, вони благають про поміч, коли не хочуть злюбу, одначе благають і тоді, коли хочуть. Підіть та довідайтесь після всього, хотіла чи не хотіла його донька Забрала.

— З нас доста того, що ваші таті полізли в чужу землю, забили наших кревних.

— Молодечі бажання не знають обводів. Покон дозволяє умикати саме в чужім роді й стає причиною як посягань на дівок, так і смерті.

— Хочете сказати: винен покон?

— Так, і це хочемо сказати. Бо саме покон спонукає молодців добувати собі злюбну жону умиканням, велить кревним оружно обстоювати дівку, коли її умикають, як велить і тому, хто умикає, обстоювати себе. Чи то, скажіть, не є причина борні? А де є борня, там будуть і потяті. Тому й кажемо: негоже карати смертю лиш за те, що в молодих молоді бажання і що ті бажання взяли гору над здоровим глуздом.

Старійшини уличів переглянулися. Видно було, вони похитнулися в певності вимагати завериженим тиверцям смерті і тільки.

— Як же зарадимо цій ворохобні? Що скажемо старійшині Забралу і його доньці?

— Коли дівка згодна, Боривой візьме її собі за жону. За потятих волостелин Вепр сплатить вражду.

Старійшини довго радилися, та небагато врадили.

— Послухаємо, що скаже вітець покривджених, — мовили тиверцям.

Забралу не просто переповідали, з чим прийшли на судну раду до уличів поважні старійшини землі Тиверської, його старалися переконати: приставай на їхню раду, іншої годі шукати: сина все одно не повернеш уже, а доньці твоїй треба якось жити в світі. Та де там, аж позеленів Забрало, чуючи ту раду.

— Ви хочете примусити мене, батька, що втратив улюбленого сина, віддати доньку на потіху вбивці? Хочете, аби сестра брала злюб із татем, на руках якого кров її брата? Ніколи! Чуєте, мудрі старійшини: ніколи! Зголошуюсь на одне: дружинників, котрі пішли за своїм привідцею і не забруднили руки кров'ю, тиверці можуть викупити, заплативши виру. Всім іншим — смерть. І люта, така, котру не лише таті, діти їхні пам'ятали б і до десятого коліна!

— То невелика втіха — мста, — поспішили напоумити його старійшини-тиверці. — А коли й утіха, то лише на час. Чи варто заради тієї миттєвої втіхи сіяти й без того часту в наших землях гостю — смерть, не брати на карб того, яка доля чекає дівку, котра була вже умикана й не знати, якою повернулася з чужих рук? Боривой уподобав її давно і вельми, обіцяє бути гарним мужем твоїй доньці.

— Дарма. Не так мав би брати, коли хотів узяти.

— Молодече бажання длюбу — безумне бажання, від нього годі чекати розважливості і глузду. Візьми на карб і те, достойний родаку, що земля слов'янська потребує та й потребує людей мужніх, витязів на боролищах. А Боривой і є такий витязь. Ти був у задунайськім поході, маєш знати, як прислужився цей отрок всій слов'янській раті, коли брали на меч і сулицю Анхіал. Чи то така дрібниця, аби не зважати на неї? Чи таких, як Боривой, багато серед нас, аби вимагати їм смерті? Хто знає, може, з нього буде найславетніший муж землі слов'янської!

— А з наших не були б? — вхопився за ту згадку Забрало. — Я на свого сина менші покладав надії, аніж ви на цього татя? Хто оплатить мені ті сподіванки? Вепр? Ні, старійшини, вира не зарадить моєму горю. Тільки смерть убивці здатна погасити вогонь мсти і злоби, що роздирає мені груди. Тільки смерть!

Хотілось гніватися на нього, казати: мста — не найліпший суд, та як скажеш, коли вона — один із найдійовіших поконів землі слов'янської, коли на ній стояв і стоїть слов'янський світ. Тож і промовчали старійшини, і те мовчання вирішило долю тиверських отроків: трьох із них засудили до страти, всім іншим дозволено викупитись, коли мають за що.

Князь Волот тільки засмучений був тим вироком, а Вепр і зворохоблений до краю. Ніби навіжений, влетів до терема й не став зважати ані на княгиню Малку, ані на те, що розмовляє з князем.

— Чув, що вони врадили?

— Чув, воєводо, як не чути.

— То, може, тепер хоч даси мені бодай сотню дружинників. Ще не пізно, налечу вихорем і відіб'ю сина хоча б і тоді, як вестимуть на страту.

Волот довго і холодно дивився на нього.

— Я, здається, казав уже, воєводо: мало нам ромеїв, що маємо наживати ворогів і серед слов'ян?

— Та що мені до того?! У мене син може загинути. І який син. Сам же казав...

— Знаю, — різко урвав його на слові князь. — А хто винен? Ти дбаєш про сина, а я мушу дбати про всю Тивер. Чи вона винна в тому, що накоїв твій син? Чому має розплачуватися за його наїзд і його татьбу?

Вепр уйнявся на мить, схоже, що тепер тільки побачив князя таким, яким він є.

— То отак, значить?

— Тільки так, воєводо. Сам бачи