Українська література » Класика » Синьоока Тивер - Міщенко Дмитро

Синьоока Тивер - Міщенко Дмитро

Читаємо онлайн Синьоока Тивер - Міщенко Дмитро

риглянувся, побачив: тиверці йдуть здебільше від Дунаю, з тих оседків, де побували й щедро засіяли лихо ромеї.

"У мене з ними не тільки одна крев, — думав, спостерігаючи, як паломники клякли перед дубом і підносили до дуплиська руки, — у мене з ними одна доля".

Не знав до пуття, лишень із волі випадку чи, може, і з волі серця, спонукань розуму, одначе надумався одного дня і повелів спорудити на місці прозріння сина капище, а спорудивши, приніс туди й кумир Перуна, став творити прихильному до свого роду-племені богові требу. І раз, і вдруге, і втретє, і вдесяте. Бо з кожною новою требою більше та більше пересвідчувався: на його треби збирається сила-силенна люду, його появи ждуть біля Перунового дуба, мовби появи самого бога. Через те і сам переймався почуттям благоговіння перед богом, не шкодував кіз, баранів, биків із княжих стійл, не шкодував і тих, що приводили люди. Різав і кропив кров'ю жертв божу оселю, сам пив ту жертовну кров, аби набути віщого дару й порозумітися з богом, а вже порозумівшись, виректи красним і солодким словом своє порозуміння жадаючому милостей людові.

Поки розгоралося багаття, а на тому багатті смажилася принесена богові жертва, підносив до перунової оселі руки й благав-молився:

Світлий наш боже, сильний та дужий. Стань на сторожі вбогих, недужих, Стрілами гніву рази вражу силу,

Благо пошли нам, Сварожичів сину,

На ниви, в оселі, в медуші,

Най забуяємо цвітом дикуші.

— Пошли, боже! — багатоголосе відлунювало в лісі. — Благо пошли!

Вогонь палахкотів та й палахкотів, ласо бігав по принесеній богові жертві й радів із щедрої жертви. А то добра прикмета: бог приймає жертву, він прихильний до них, тиверців.

— Встану я рано-вранці, коли на погості лишень на світ благословлятиметься, — промовляв, звертаючись до Перуна, князь, — умиюся джерельною водою чи вранішньою росою, піду з дверей у двері, з воріт у ворота — в чисте поле. В чистім полі охорошуся, на всі чотири сторони поклонюся й скажу: "Будь з нами, боже, повсюди. Не покидай нас у горі-розпуці, змилуйся, боже, ми твої внуці!"

— Змилуйся й будь! Змилуйся й будь! — повторювали за ним ті, хто стояв ближче до капища.

Молилися тиверці услід за своїм князем і клякли, знову молилися і знову клякли — перед дубом і перед капищем. Одні вмивалися сльозами, інші — джерельною водою, ще інші пили тоту воду і, вже напившись, віддалялися, сподівані.

Повертаючись після одної з треб до стольного города, Волот завернув до капища Хорса під Черном і спинив, подивований, коня: була п'ятниця, а біля стольного капища ані старійшин, ані люду волхвуючого чи поселян; не помітно було й ознак треби.

"Всі увірували в Перуна й подалися до Перуна, — подумав. — А це погана прикмета. Хорс — верховний бог на Тивері, він може розгніватися й помститись за зраду та неповагу. Як же це сталося і чому сталося? Най не було тут мене. А де були старійшини, волхви, нарешті? Гадають, немає князя, то можна й не творити богам треб?"

Постояв, рушив ступою до Черна, а там і до свого терема.

"Чого маю дивуватися, — мислив, злазячи з коня, — коли я сам забув за тим, що сталося з Богданком біля Перунового дуба, і про стольне капище, і про свій обов'язок приносити жертви Хорсові й молитися перед Хорсом за люд тиверський?"

Малка теж викликалася приїхати разом із мужем своїм до Черна. Сказала там ще, в Соколиній Вежі: "Богданко заскучав за стольним городом, воліє бути уже в ньому, все і всіх бачити". А хто може перечити, коли воліє Богданко? Нині всі перед ним стеляться та запобігають, ба й малеча, хоча їй он як хочеться бути серед літа в Соколиній Вежі. Не знати, які раді всі його одужанню, те й роблять, що милують Богданка та догоджають Богданкові. Навіть найменша, Миланка, підійшла тоді ще, як угледіла прозрілим, і запитала: "Чи тобі, братику, не болить уже?" — "Ні, Миланко, — осміхнувся й приголубив її. — Видиш, зцілився, світ бачу, тебе бачу. А пощо питаєш так?"

"Бо мені вельми боліло, доки ти не бачив".

І дома не полишають його поза увагою, і на люд іде — теж із ним. Бо й Малка не зважується відпускати Богданка самого, або супроводжує сина, або кличе тих, кого хоче бачити син, на княжий погіст, у княжі хороми. Немов дитина радіє та квітне, що дитя її зцілене, що воно, як і всі, удостоєне найбільшої з усіх благодатей — бачити світ і людей у світі.

Як то скаже їй, коли доведеться казати: він — княжий син, йому час повертатися до ратної науки? А сказати рано чи пізно доведеться.

Знав: це не зараз, це десь потім буде, через те й не сушив собі передчасним клопотом голову. Подумав та й забувся. Зате Малка не забулася нагадати йому про свій клопіт.

— Що ж воно буде, Волоте? — сказала й глянула пильно.

— А що має бути тепер і з ким?

— Кажу про Богданка. Питав нині, чи не приїдуть до нас Вепри. Мислю собі: він увірував у Вепрову Зоринку, яко в суджену свою. Увірував, кажу, і хоче бачити тепер.

— Пусте, Малко. Малий він ще, аби встиг увірувати.

— Ой ні, не такий уже. Волоте, й малий. Скоро п'ятнадцяте літо мине. А опріч того, он яку муку-недолю звідав. І Зоринка не забувала його, доки слабував. Чи не найчастіше за всіх інших навідувалася, будучи в близькому сусідстві з нашою Вежею. Та й щебетати вміє. Сам бачив і знаєш: не в батька — у матір пішла. І серцем, і ліпотою тілесною — уся в матір. Отож і нащебетала отрочаті бажання-мрію.

Князь чи то не вірить їй, чи не схильний пристати до її віри.

— Шкода, — зітхає. — Шкода, Малко, коли Богданко справді виколисав у собі такі бажання. Чула ж і знаєш: Вепр зрікся нас по смерті сина.

— Такий великий гнів узяв, що на примирення й сподіватися годі?

— Мабуть, що так. Казав же бо, не захотів бути воєводою в дружині княжій, подався на даровані йому землі при Дунаї.

— А може ж, він біль свій тамує тим відчуженням?

— Ой ні, чує серце: лихе замислив колишній побратим. Та й вірні люди вкладають те до вух.

— Може, тобі слід поїхати до нього й порозумітися?

Волот недобре глянув на дружину.

— Хочеш сказати: повинитись?

— А чом би й ні? Вина, хай і невільна, все ж є. А невільну вину завжди можна пояснити.

— Тільки не Вепрові. Мовби сказився: і лютує, і піниться, і погрожує. Так ніби я винен, що його син вдався до татьби і заслужив ганебної смерті.

— Вепр — батько, його треба зрозуміти.

— Я то розумію. А піди та спитай у Вепра, чому він не хоче усіх нас розуміти? Йому, бач, шкода і боляче, що втратив сина. А сотникові з уличів не боляче? Усьому люду тиверському не боляче було б, коли б дійшло до наїздів, а то й до справжньої січі з уличами? Чи відаєш, скільки дівок зазнало б безчестя і скільки мужів утратили б ми, коли б послухали Вепра та оружно одбили його Боривоя? Адже тим порушили б одвічний мир між кровно спорідненими племенами.

— Коли Вепр не хоче чи не може бути розважливим мужем, то мусиш стати ним ти. І заради дітей наших, і заради землі, чуєш? Вепр — лютий, не приведи боже мати його за супостата як у мирну, так і в бранну годину. Поступись гординею й піди до нього. Я певна, це умилостивить того гнівного мужа, а скажеш йому одне-друге слово каяття чи бодай співчуття — і зовсім розчулиться й пристане до твоєї речниці: коли прийшла одна біда, чи слід докладати зусиль і кликати другу?

— Він уже покликав її. Спішно будує город і пристанище при Дунаї, а то не так собі.

— Тоді тим паче їдь. Чуєш, Волоте?

— Чую, чом не чути.

XXX/

Князь Волот лише збирався вирушати в путь, а Миловидка завершувала її. Вздовж і впоперек сходила багатолюдну Фессалоніку, розпитувала стрічних, що траплялися на вулицях, у пристанищі, чи не знають, де є тут анти, стукалась під всяким приводом до воріт вельмож, не обминула й торжищ, де були всякі — і вельможі, і раби, та ба, усе дарма. Не було її Божейка, зник десь у вирі людському жаданий Божейко, і так надійно, що не натрапити, мабуть, уже на його сліди. Одні кажуть, не бачили, інші — не знаємо, ще інші — знизують плечима і йдуть собі. А куди йти Миловидці і що діяти, коли й Фессалоніка виявиться маревом, якому вірила, як своєму порятунку, а змушена буде зізнатися, що то даремна віра?

Певно, глибока була її задума — не почула, як спинилися обіч дві жінки. Тоді аж кинулась і вгледіла їх, коли покликали.

— Вельможна господиня питають, — казала старша, мабуть, челядниця, — ти їз Склавинії?

Знала, склавини — найближчі на заході сонця сусіди тиверські і теж слов'яни, тому зраділа й поспішила ствердити.

— А з яких склавинів? — поцікавилася молодша з тих двох жінок. — З ринхинів, сагудатів чи стримонців?

Миловидка не чула про таких склавинів і зашарілася.

— Правдиво кажучи, — зізналась, — я з антів. Склавини — наші близькі сусіди й родаки, бо є, як і ми, слов'яни.

Молода господиня була чомусь аж надто засмучена. Почувши ж те, що виповіла їй дівчина, і зовсім згасла. Націлилась було іти вже, та пригадала щось, а може, тепер тільки помітила, яка ця дівчина виснажена та знеможена, й обернулася до неї.

— Чи ти, достойна родачко, не з тих антів, що ними торгують ромеї?

— Ано, — пожвавилася Миловида і звелась па ноги. — Тільки не є раба ромейська, вільна я. Шукаю рабів-антів, що їх продано позатамтого літа в рабство.

Жінка подумала мить.

— Де ж ти живеш, дівчино гожа?

— А де випаде. Днюю під небом і ночую здебільше під небом. Година тепла, де примостилася, там і оселя.

— То, може, до мого оседку підеш? Матимеш прихисток, а вже від того прихистку ходитимеш та й шукатимеш, кого тобі треба.

— Спаси біг. То справді було б зручно. Ось тільки чим я віддячу вельможній господині за той щедро дарований прихисток?

— Ходитимеш з Ісидорою, — показала на свою попутницю, — в морське пристанище за рибою, на торжище за живністю та тим і віддячуватимеш.

Та, що її назвали Ісидорою, мовчки і, як здалося Миловиді, значуще кивнула головою. Ніби казала тим: погоджуйся. І Миловида погодилась. А вже пізніше довідалася з уст тої ж Ісидори, від кого й чому прийшла до неї, закинутої між чужий люд, милість.

Це вона, Ісидора, нагледіла її між людським тлумом того першого дня, як Миловидка об'явилася на торжищі, а нагледівши, довідалася, хто така, кого питає. Заболіло серце, чуючи людську біду, бо сама мала її доста, а чим і як допомогти, не могла втямити. І хто знає, чи й втямила б, коли б господині не заманулося піти сьогодні на торжище. Скориста

Відгуки про книгу Синьоока Тивер - Міщенко Дмитро (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: