Синьоока Тивер - Міщенко Дмитро

цім самім місці! — показала й знову залилася сльозами.

Монашка одразу і все зрозуміла: ця дівчина — язичниця, поганка. І ромеїв ненавидить всім серцем. Одначе не одвернулася і не пішла від неї. Бо побачила в ній передовсім сестру і подругу, биту недолею людину і вже потім — уражену кривдою чужинку. А хто не здатний відділити зерно від полови, дає перевагу гордині й потішається нещастям ближнього свого, той теж не залишиться непокараним.

— Повір йому, дівчино, — і він заступиться за тебе.

— Кому — йому?

— Богові нашому.

Не знала Миловидка, що сказати монашці, а чи не вважала за потрібне казати щось. Лежала при березі й схлипувала важко, лежала й схлипувала.

Частина ДРУГА

КУДИ

ПРИВЕДУТЬ БОГИ

Оскільки у них (слов'ян) багато князів і між ними немає згоди, вигідно деяких із них переманювати на свій бік — або ж обіцянками, або багатими дарами, зокрема тих, що сусідять із нами.

ПСЕВДО-МАВРИКІИ. СТРАТЕГІКОН,

Океан-море — всім морям мати; окинуло те море весь білий світ, обійшло те море довкола всієї землі.

ІЗ ВІРША ПРО "ГОЛУБИНУ КНИГУ"

Серед моря-моря стоїть червона комора.

ЗАГАДКА

Чи народилась і чи зігрівається сонячним промінням людина, котра підкорила б собі нашу силу?.. В цьому ми певні, доки на світі є війна і є мечі.

МЕНАНДР ПРОТИКТОР.

ВІДПОВІДЬ ВОЖДЯ СЛОВ'ЯН АЦАРАМ

Такого за Малкою ніби й не помічав. Біда чи радість у родині — завжди уміла бути розважливою, часом не по-жіночому мудрою. Сьогодні ж ані розважливості, ані мудрості не бачить у її вчинках. Спаленіла, довідавшись про намір мужа знову посилати Богданка в науку володіти мечем та сулицею, й стала між сином і ним, князем Волотом, стіною.

— Не пущу! — вирекла твердо й несподівано рішуче. — Візьми меча та вбий мене, коли маєш намір робити по-своєму, одначе поки жива, до дядька сина не пущу!

— Ти при своїм глузді? —стетерів.

— Як бачиш. Та наука мало не звела отрока зі світу. Тепер знову?

— А ти ж як думала? Він прийме в спадок від мене землю і стіл. Князі — мужі всієї землі, роду-племені, в них іншої путі нема, мусить усе життя гострити меч і розум, інакше згине сам і земля за таким князем згине.

— Най підросте, тоді вже й піде.

— Схаменися, Малко. Отрокові вісімнадцяте літо минає вже. Чи я не зважав на те, що сталося з ним, чи мало ждав доки забуде усе, що сталося того передліття? Коли ж постигатиме їх, і ратне діло, і науку княжу? Тоді, як стане князем?

І переконував, і кричав на жону — дарма, нарікала на всіх і вся й плакала, присягалася, що не поступиться, і знову плакала. Мусив зважити на те й обмежитись півзаходом:

оскільки жона противиться намірам мужа і князя, так і буде, не посилатиме поки що Богданка до дядька, візьме з собою на полюддя, правеж правити у поселян. Йдеться до зими, по городищах і сусідніх з ними весях завершується веректа, настає та пора, коли змовкають ціпи та терниці в овинах, по скотницях тирлується непримітний літньої пори товар. Поселяни міряють нині берковцями й тримають у тих же берковцях чи зсипають до підклітей збіжжя, рукомеслий люд — шевці, гончарі, чинбарі, ткачі — поспішають збути витвори рук своїх на торжищах й покласти до киси зароблені різани, мідниці, ногати; лучники, сідельники, ковачі, золотарі роблять, як і робили, своє діло — гнуть луки, майструють сідла, кують чи позолочують кузнь. Для князя ж і його мужів настає час подумати про поповнення княжої скіниці гривнами, ногатами або ж ромейськими солідами — для купівлі в тих же ромеїв кам'яної потерті, що піде на злютування стін у гридницях та вежах, щитів та мечів, пристроїв для оснащення лодій і для управління лодіями, про поповнення житниці збіжжям, медом, воском, як і підклітей волокном, хутром — для потреб стольного Черна, дружини ліпшої і меншої, для торгівлі з тими ж ромеями. Кожен пам'ятає: аби земля була дужою, а життя в ній надійним, поселянин має віддати князеві те, що з нього належить, а князь взяти усе, що йому належить: від диму — димне, від рала—міру пшениці, жита, проса, вівса, дикуші, від борті, тенет, перевісищ — теж десятину, як і від зарібку кожного з людей рукомеслих також десятину. Всяк знає свою повинність, як знає й місце здачі повинності, а все ж князь та його мужі мають самі побувати в кожній общині і взяти те, що належить з общини. Теремкові, старости — люди довірені, та не завжди вірні, сутяги завзяті, одначе дбають та сутяжать насамперед для себе.

— Коні, хури приготовлені? — поцікавився в челядника.

— Приготовлені, княже. Похідна скітниця — також.

— Скажи воєводі Стодорку, най зайде до мене. Відтоді, як Вепр зрікся високого звання ліпшого мужа і воєводи в княжій дружині, його місце посів Стодорко, муж не такий одважний, як Вепр, зате тямковитий. Цей не полізе на рожен, цей спершу подумає, потім скаже, спершу виважить, потім зробить. А все ж було б ліпше, коли б його тямковитість та поєдналася якось із Вепровою одвагою. Був би певніший, що не сам стоїть на сторожі Тиверської землі.

— Кликав, княже?

— Так. Від'їжджаю на полюддя, Стодорку. У теремі лишаю Малку, а в городі — тебе. Будь пильним і твердим, ані на п'ядь не відступай від того, що ввів заради супокою я, тим паче в дні торгів і великих свят.

— Так довго збираєшся затриматись на полюдді ?

— Чому довго?

— Ти ж кажеш: і великих свят. А великі свята скоро не передбачаються.

— Всяке може трапитись. Аби не затриматись аж надто довго, їдемо трьома валками, в усі три кінці нашої землі:

муж Власт — на сі вер, муж Бортник — на полудень, я — на захід сонця.. На тебе лишаю сусідні з Черном общини і сам Черн. 3 города не відлучайся, посилай замість себе людей довірених, проте постарайся подбати, аби до коляди правежі були в скітниці та житниці. Без цього намірам нашим не судитиметься бути здійсненими.

— Гаразд, княже, зроблю, як велиш. Ось тільки не розумію твого побоювання. Чим стривожений? Чому велиш бути аж надто пильним та обережним?

Волот міряє його допитливим оком.

— Причин для побоювання, може, й немає, а для тривог є, воєводо. Не забувай, Вепр пішов од нас лютий і кревно ображений, а він не забуває образ.

— Гадаєш, може прибути сюди з лихим наміром?

— Сам не посміє прийти, а ромеїв може привести. Видно було: Стодорко не зовсім вірить тому, що чує.

— Оце так?

— А так, воєводо. Розбрат пішов між нас, а там, де розбрат, там усього можна сподіватися.

— То, може, тобі не слід би йти на полюддя? Може, я пішов би замість тебе?

— Ні, піду сам. Синові мушу передавати цю науку — як княжити над людом.

Путь слалася коневі під ноги туга і бита, проте не мерзла ще. Та й у аері не відчувалося дихання зими. Була та прохолодна, одначе не холодна ще пора, коли не лишень на возі, і в сідлі почуваєш себе привільне та вільготно. Он як приємно бадьорить бадьорість околій, коли б не вози та не потреба триматися возів, пустив би повід, припав би до луки та й погнав би Сірого від долу до пригорка, від пригорка до долу. Бо дзвенять від стуку-грюкоту коліс не лише околії, дзвенить і серце, бо озивається на зичне іржання коня не лише упокорена за ніч далина, озивається молодечим клекотом єство людське.

— Що, Богданку, — пізнає синові помисли князь, — не розучився триматися в сідлі? Міг би погнати Сірого на всю кінську пору і не впасти під копита?

— Міг би, отче, — осміхнувся отрок і весело сяйнув очима. — Навіть хотів би погнати так. Завважте, який дзвінкий аер, як уторована для бігу-лету путь!

— Буде ще їх, — вдоволено торкнувся синового плеча, — і бажань, і нагод, і торованої та неторованої путі. Обвикни спершу, віднови дядькову науку, а тоді вже й поскачеш. Я дозволю. Це мати твоя боїться за тебе, я не боюсь.

— Не пускали на полюддя?

— Ба ні, на полюддя пустила. До дядька не хоче пускати. Хотів би почути, що скажеш ти? Чи думаєш повертатися до ратної науки?

— А що тут думати? Я дужий нині, а іншої науки, окрім ратної, для мужів нема.

Князь збадьорився, сяяв, як і син, по-молодечому веселими очима.

— Ну, то вважай, що ти повернувсь уже до неї. Либонь, догадуєшся, чому узяв тебе з собою на полюддя?

— Таж сказали: повертаєте до ратної науки.

— Не зовсім так, сину. Хочу, аби переймав іншу. науку: бути державцем на Тивері. Це, щоб знав, теж княжа і не менш важлива, аніж ратна, наука. Приглядайся, з ким і як вестиме бесіду князь-вітець, що і яким робом вимагатиме від общини, а що — від теремкових. Рано чи пізно, а настане той день, коли сядеш замість мене на столі. Мусиш зараз уже знати, як правити людом.

— Ніби це так складно: піти і взяти, що належить.

— Коли б же було так: прийшов і взяв.

— А як буде?

Князь сміється з його дитинності.

— Кажу ж, затим і взяв тебе, щоб бачив. В одному можеш бути певен: за кожним разом буде по-своєму. Тямиш, що маю на оці?

— Чом не тямити? З десяти бачених правежів легше буде вибрати свій, аніж тоді, коли не бачив би жодного.

— О! Правдиво кажеш, а ще правдивіше мислиш. Оце, щоб знав, і є найдостовірніша суть цієї науки.

Першою общиною, з котрої мали взяти данину, була Приславська, по імені городища Прислави, що лежало в підгір'ї, оперезане з долів неширокою, зате чистою й прозорою через чистоту вод своїх річкою. Угледіли його тоді вже, як виїхали з діброви й опинилися перед доволі-таки широкою галявиною, що спускалася в діл. Мужі заговорили навперебій, одні тільки показували в той бік пугами, інші милувалися уголос городищем: таке воно мальовничо вигаптуване було під сонцем.

Милувався Приславою й Богданко, кидав то в один, то в другий кінець позирки князь.

— Щось бачиш, сину? — поцікавився зрештою.

— А так, городище бачу, і вельми велике.

— Ото і все?

— А що ж іще мав би бачити?

— Погано дивишся, коли не бачиш. Отам, між дерев, — показав канчуком, — скаче вершник. Видиш?

— Виджу. То й що?

Чого він, по-твоєму, скаче між дерев, а не галявиною, не по торованій путі?

Отрок знизує плечем.

— То посланець від лісових осель. Нагледів нас і хоче попередити старосту приславського, всіх поселян, аби знали: до них їде князь і їде не на гостину — правеж правити, тож мають бути пильні і обачні.

— Отак?

— Отак, сину. А ота стезя, що пішла в діброву, щось тобі каже?

— Мабуть, до осель пішла.

— Правда твоя, до осель. Приславське городище — людне городище, як і вся приславська верв. Є його, люду, за загорожею, є й поза загорожею.

Що поселяни живуть і за частоколом городища, для Богданка не таке вже й диво. Скрізь т