Синьоока Тивер - Міщенко Дмитро

літ не сидів у сідлі, не тримав лука, меча в руках. Коли надолужуватимеш прогаяне?

— Ніби я погано стріляю з лука. Ніби й сідлі сиджу не так, як усі.

— Бо таки не так. Соромився б рівнятися з усіма іншими. Не забувай: ти княжий син, ти маєш бути перший і в стрільбі, і в січі, на коні і під конем триматися, яко кліщ.

Старий виказував та й виказував княжичеві своє невдоволення, похвалявся мати розмову про його науку з самим князем, а завершив вичитування зітханням і нарешті згодою:

— Так тому й бути, цього разу відпущу, одначе вдруге щоб і проситися не смів. Будеш і надалі так ставитись до своєї ратної науки, пошлю до матері, най навчає дітей няньчити.

То вже казна-що: його, княжича і майбутнього мужа, посилають няньчити дітей. Таке кажуть, коли ведуть бесіду з цілковитим бевзем. І все ж Богданко не розгнівався на свого навчителя — він має дозвіл їхати, йому не до гніву було. Осідлав Сірого й погнав знайомою стезею до Черна, а там зверне, не заїжджаючи до отчого вогнища, на Веселий Діл. Не на Соколину Вежу навіть, таки на Веселий Діл, таки до Зоринки.

"Коли й за цим разом не вийде, — гадав собі, — постукаюсь у ворота, а то й у терем. Присяйбіг, постукаюсь, а вже достукавшись, скажу: "Що мені до твого тата і що до його гніву, коли хочу бачити тебе, і край, бути з тобою — і тільки".

Гуцикав у сідлі й поривався туди, де Зоринка, поривався й похвалявсь, а все ж змушений був завершити ті похваляння зітханням. Це треба було статися такому, щоб Боривой пішов до уличів і знайшов там свою смерть, щоб князь не захистив його від тої смерті. Мислимо хіба, два літа карався незрячістю, благав богів, аби одкрили йому світ, тепер знову карається й благає. Бо прозрів очима — занедужав серцем. Он яка осмута бере його при згадці про Зоринку і яка печаль-присуха нуртує в ньому від тої ж згадки. Казав уже й знову скаже: мислимо хіба, ціла черідка літ минула, як знає Зоринку й живе Зоринкою, а бачити її, бути з нею не може. Колись отрочам був — їздила, незрячим був — також їздила, щебетала-виспівувала біля нього своїм улесливим голосом; тепер ані сама не їздить, ані його не приймає у Веселім Долі. Було б менше осмути та печалі, якби знав: зреклася. Ба ні ж, знає інше: Зоринка хоче і бачитися з ним, і знати його, інші не хочуть.

Коли сталося те лихо з Боривоєм і мати-княгиня сказала:

"До Вепрів заказано", — осмутився й мусив звикати до свого смутку. Було прикро, було й жаль, та що міг вдіяти, коли заказано, а час все помітніше й помітніше стирав згадки про Зоринку. Та й нові друзі у Черні й поза Черном хай і не так твердо, все ж стали на місце Зоринки. Хто знає, чи згадав би уже про неї, коли б не нагледів тоді, як була вже півдівкою —— мала чотирнадцять літ. Опалила своїм диво-поглядом, тим, чого не мали, чим навіть рівнятися не могли всі інші, й знову збудила мислі, а з мислями й бажання-намір: він мусить поновити дружбу з Зоринкою. Чи вона завинила чимось перед родом князя Волота, а він, Богданко, — перед родом волостелина Вепра, щоб мали назавше відсторонитися й бути у родовій вражді?

Тоді мав уже шістнадцять літ, тож і не став радитися з матір'ю-княгинею, як і питати дозволу в княгині. Сказав, єяде на Сірого й подасться до Соколиної Вежі, та й подався. А не доїжджаючи Соколиної Вежі, звернув і погнав коня на Веселий Діл.

Не під'їхав і не постукався у ворота, як роблять усі. Стояв на узліссі й ждав, коли вийде або ж виїде Зоринка. Та ба, багато хто виходив і виїздив, рипіла того дня ворітниця, рипіли й ворота, а Зоринка не об'являлася поза стінами терема. І день так, і другий, хто знає, чи побачив би її й третього дня, коли б не нагледів, як вийшла й простує в той бік, де тирлувався конем, її, Зоринчина, челядниця — та, що опікується нею й навчає її уму-розуму.

— Добридень, тітуню, — привітався здалеку. Спинилася, подивована, й ледь спромоглася на слово.

— Добридень.

— Ви пізнаєте мене?

— Чом не пізнати? Бачила княжича і не раз. А чула про нього ще більше.

— Коли знаєте, хто я, то, певно, знаєте і все інше. Стариця наша враждує з-за того, що сталося з Боривоєм, а мені край треба бачитися із Зоринкою. Скажіть їй, най вийде таємно.

— Йой, молодче. Скільки тобі літ?

— Шістнадцять уже.

— А Зоринці всього лиш чотирнадцять. Мала вона, аби виходити до тебе, та ще й таємно.

— То вийдіть і ви з нею. Я скажу Зоринці одне-друге слово, та й підете.

Челядниця вагалася. Тоді не завагався Богданко: так благав і так заглядав у вічі, благаючи, що жінка не втрималась і поступилася.

— Я виведу її, та не сьогодні, завтра. Чекай на нас десь далі від оседку, хоча б і отамечки, — показала. — По полудні вийдемо.

Чи Зоринка так дуже ждала того побачення, чи від мами-природи була така; і осміхалась зближаючись, і очима та личком ясніла, як, може, не ясніла досі.

— Добридень, Богданку! — спинилася неподалік і не схилила, як сподівався, голови, дивилася на нього і ясніла, дивилась і ясніла. — Вітаю тебе з одужанням-зціленням. Така рада за тебе, така рада, що йой!

— Спаси біг на добрім слові, — осміхнувся і, мабуть, теж заяснів видом, — Приїхав, Зоринко, сказати, що вини моєї в Боривоєвій смерті немає, тож і вражди між тобою і мною не може бути.

— Я те знаю, — не роздумуючи, погодилась дівчина. — І ось що скажу тобі, Богданку: хоча мені й жаль Боривоя, та ще більше жаль, що між нас і нашими родами он що діється через Боривоя.

Таке зізнання і така довіра не могли не тішити.

— То, може, нам слід помирити якось стариню?

— То була б радість. Та як помиримо?

— Приїзди до нас, як колись приїздила. Побачать, що ми в дружбі з тобою, та й зм'якнуть серцем.

Бачив, і хоче сказати: гаразд, їздитиму, і не може.

— Коли ж не дозволяють їздити.

— Ну, а як я їздитиму, виходитимеш?

— Щоб не знала стариня?

— Атож.

— Такого тим паче не дозволяють. Та й як же це?

— Коли захочеш, знайдеш, як.

Аж тепер опустила долу зір та й не зважувалася звести.

— Ні, Богданку, — сказала зрештою і таки глянула на нього. — Приїзди... приїзди через два літа. Гнів старині уляжеться на той час, а я стану такою, що зможу виходити й таємно.

— За два літа таке станеться, — засумнівався.

— Нічого не станеться, коли заприсягнемо. І ось минули ті літа. Приїхав раз — не вийшла Зоринка, приїхав вдруге — знову не вийшла. Тож і поклав собі: коли

й за цим разом не вийде, поступається в ворота, а то и у терем. З вітцем її Вепром стане на розмову, коли доведеться, а таки постукається.

Ждав на умовленому місці до полудня, ждав і після полудня, ховався в лісі, виїздив, аби бачили, і з лісу. А Зоринка не появлялася. Ані вона, ані її челядниця-навчителька.

"Що могло статися? Забула за ці літа, що обіцяла, чи, може... може, її немає вже у Вепровій оселі? Що коли взяла з кимось злюб і виїхала? Га? Що коли взяла з іншим злюб і виїхала?"

Аж млосно стало від тієї лячної думки. Не знав, що вдіяти, і сіпнув коня за поводи, спонукав іти острогами. Куди — сам до пуття не знав. Таки до воріт у загорожі ? А певно, куди ж іще і що лишається робити? Не йде Зоринка, він мусить їхати й стукатись до Зоринки.

Кінь поривався бігти (його таки добряче мордували) і, певно, пустився б риссю, а то й вскач, коли б не розчинилася за якусь мить-другу ворітниця і не змусила Богданка натягти поводи: з ворітниці вивалилося дівча літ десяти, глянуло в один, у другий кінець і вже потім загорнулося щільніше в материні строї й поспішило до вершника, що тирлувався на узліссі.

— Ти є княжич? — запитало зближаючись.

— Ано.

— Зоринка сказала, аби не ждав. її ще на тамтій седмиці повезли до Колоброда і надовго.

— Чому повезли, нащо повезли, не казала?

— Ні. Веліла, щоб приїздив десь після Коляди, бо вона, коли б її й катували навіть, все одно лишиться вірною.

Он воно що! Таки недаремно потерпав та малів через ті потерпання на силі. Зоринку змусили їхати до Колоброда, і змусили тому, що хочуть силоміць поєднати з кимось. Що ж йому робити, коли так? Податися до ратного стійбища, взяти содругів-отроків та налетіти з ними на Колоброд, вихопити Зоринку з лабет тих, що посягають на неї? А чи вихопить і куди подінеться, коли вихопить? Сховається у теремі вітця свого? Ой ні, князь не дозволить того, тим паче після страти Боривоя.

І правився до Соколиної Вежі, краяв собі тими тривогами та страхами серце, і в Соколиній Вежі був схожий через них на німу колоду. Бабуся не знає, де посадити його, вона і так, і сяк біля внука, а внук втупив у мостини похололі з ляку чи холоду очі й сидигь поторочею.

— Ти, мабуть, перемерз у дорозі ? — питає-допитується Доброгніва і теж холоне, стривожена його до краю спустошеним зором і геть безвільним тілом.

— Та й перемерз.

— Гнав коня супроти вітру, еге?

— Ба ні, — сказав, не подумавши, а вже як подумав, не міг обманювати, — стояв довгий час без руху, тому й перемерз.

— Чому стояв? І де стояв?

— У Веселім Долі, бабцю.

Кинула допитливий позирк очей своїх і все сказала тим позирком.

— Знов добивався до Зоринки і знов той лютий Вепр не пустив до дівки?

— Гірше, бабцю. Вивіз до Колоброда, гадаю, навмисне, аби зазнайомити там з кимось Зоринку і заступити мені путь до Зоринки.

— Иой! — осміхнулася бабуся. — І ти злякався?

— Ніби нема чого лякатися.

— Бо таки нема. За Зоринку ти певний? Зоринка хоче бачитися з тобою і бути твоєю?

— Казала, коли й катуватимуть, все одно лишиться вірною.

— Ось бачиш! —знову осміхнулася й стала шукати в старечій пам'яті, що із знаного чи баченого на її віку могло б упевнити Богданка, а тим заспокоїти.

— Сідай до вогнива, — звеліла, — їж та грійся, а я по відаю тобі бувальщину, аби не занепадав духом і знав: немає такої гатки, котра стримала б річкову течію, як немає й такого гніву, який вистояв би у поєдинку з дівочим серцем, що загорілось бажанням злюбу. Вір мені: нема й бути не може!

VI

Сестра Євпраксія правду казала: матушка-ігуменя тому й ігуменя в жіночій обителі, що має нежіночий розум і на диво жіноче серце. Обурювалась та й обурювалась, нарікала та й нарікала на богопротивні вчинки вельмож — і таких, як намісник Фракії Хільбудій, і таких, як навікулярій Феофіл, зрештою підійшла до схиленої перед нею Миловиди й поклала на плече свою білу, ніби з мармуру,

руку.

— Утішся, дитя людське, — мовила тихо і співчутливо. — Сльози