Синьоока Тивер - Міщенко Дмитро

невинних рано чи пізно стають каменем, що лягає на груди винуватців.

Миловидці не до бесіди було в незвичній для ока обителі християн, тим паче серед аж надто вже незрозумілих своєю прихильністю людей. І все ж вона зважилася підвести на ігуменю очі й сказати:

— Нині він лежить на моїх грудях, матінко.

— Знаю і вірую. Та знай і ти: люди завдають людям великого горя, люди ж приносять їм і втіху. Свята обитель не цурається тебе, дівиці іншої землі й іншої віри, вона подає тобі руку помочі і певна: коли ти увіруєш в бога нашого Ісуса Христа, ти знайдеш спокій і розраду душі своїй. Господь сказав: він дає стомленому силу, а знемагаючому — твердь.

— За поміч і розраду спаси біг, — мовила втішено. — А чи увірую в Ісуса Христа, не знаю. Спопеліла я, довідавшись про наругу над ладом моїм, про те, що його немає вже.

— Христос багато дарував нам благ своїх, та найбільше з них — віра.. Саме вона й допоможе тобі воскресити себе, а вже воскреснувши, здолаєш і свої страждання, знімеш камінь із грудей.

— Уповатиму на те, матінко.

— От і добре. Господь з тобою, — осінила дівчину християнським знаменням і повеліла сестрі Євпраксії показати послушниці, іменованій у миру Миловидою, келію, в котрій житиме вона й готуватиме себе до прийняття віри Христової.

Тепер, через кілька літ, Миловидка й не пригадує вже, розуміла чи не розуміла тоді, куди веде її Євпраксія, тямила чи не тямила, що дівчині з Тивері негоже селитися в християнській обителі, тим паче готувати себе до прийняття християнської віри. Та коли подумає і вдумається добре, то таки тямила, мабуть, куди йде і що робить: від моря пішла за Євпраксією тому, що не було вже куди йти, у монастирі погодилася з ігуменею й зголосилася бути послушницею через те, що до неї промовляли устами добра і справедливості. Ано, були б іншими ці люди, гляди, й не пішла б уже від моря, сказала б: "Будьте ви прокляті!" — та й кинулася б, як і Божейко, між хвиль. Адже наслухалася, мандруючи між християн: свята обитель — не така вже й утіха для щиро віруючих богові й жадаючих лишитися непорочними перед богом. Вона — прихисток для знедолених, для тих, з ким так жорстоко повівся світ, що їм один лишився вибір: або накласти на себе руки й піти з життя, або піти з життя, не накладаючи на себе рук. Чи могла думати тієї миті, як лежала край берега й слухала Євпраксію, що вона — донька іншого люду й людина іншої віри? Була ж спустошена до краю, знала-бо: з нею теж жорстоко повівся світ, — так до лиха жорстоко, не подумала навіть, що скажуть боги її людності, коли зречеться їх і прийме в серце іншого. То вже пізніше, як переболіло все, що могло боліти, а обитель і люди обителі нагадали, чого опинилася в чужім возі, схаменулась і подумала: це ж вона має зрікатися богів, яким молилися, на яких уповали мама, тато, бабуся, дідусь, прабабусі й прадідусі, більше того, хоче увірувати й прийняти в серце бога ромеїв, тих, що спалили її милу випальську оселю, убили всіх-кревних, що викрали у неї Божейка й на віки вічні розлучили з Божейком. І це через те тільки, що не заступилися за неї, не зійшли з неба й не покарали винуватців її й Божейкового безліття?

Аж зіщулилася, осягнувши минуле, заглянувши в майбутнє. Зіщулилась і сховалася в собі, так надійно і так затаєно, що затаєності тієї не могли не примітити інші і найперше сестра Євпраксія. Не допитувалася, що з нею, Миловидкою, чому така сумна та відсторонена, більше буває з монастирським стадом, аніж з людьми. Зате опіка й доброта її відчувалися борше. Ходить Миловидка коло монастирських бджіл (ще від дідуся знала, як ходити коло них) — Євпраксія поруч, пасе на передзим'ї чи на передлітті корів — знову поруч та все оповідає або читає з писемних книг, який добрий, який прихильний до гнаних та упосліджених Ісус Христос, які муки прийняв він, утверджуючи віру, заради спасіння люду грішного, як терпеливо прощає гріхи тим, хто робить їх несвідомо, хто всього лиш заблудився, і як карає зумисників, тих, що мають владу над людьми і зле користуються нею, а ще — чревоугодників, котрі заради ситості та утіхи творять богопротивні діла, насилують і вбивають або ж примушують людей самих накладати на себе руки. Ісус Христос — бог милостивий, та до пори до часу. Людям не дано знати, коли, а все ж колись настане той день, день страшного суду. Воскреснуть усі мертві, всі праведнії і грішні й стануть перед грізним судією. Отоді й запитає він Хільбудія: "Ти ходив із розбоєм у землі тиверців?" — "Я, господи". — "Ти плюндрував мирні оселі, ґвалтував люд, брав у полон заради

277

черевоугодія свого?" — "Я, господи". — "Вічне пекло тобі і кара вічна!" — присудить бог. Так само вчинить він із навікулярієм Феофілом.

— А коли в того Феофіла та будуть, матінко, крім грішних, і праведні діла? — згадала Миловида його заступництво в морі. — Як тоді буде?

— Бог усе зважить. Один вельможа усе скупивсь, усе загрібав до себе і не лише в помислах, а й руками. Та одного разу розщедрився-таки. Перевозив багнистою вулицею випечений хліб. Віз похитнувся на вибоїні — і з нього упала в болото посмага. Голодний старець кинувся до неї, аби узяти собі. Вельможа замахнувся було пугою, та в останню мить передумав і дозволив старцеві: "Бери, вона твоя". Коли дійшло до суду божого, господь важив його гріхи і доброчинства. Гріхи помітно тягли шальку терезів униз. Та ось з'явився тієї миті ангел і поклав до доброчинств даровану старцеві посмагу. Шалька з гріхами схитнулася й підскочила вгору — добрі діла та вчинки переважили лихі.

— То страшний суд був уже?

— Ба ні. Бог судить не лишень на страшному суді. Він чи апостоли його судять кожного одразу й по смерті.

Миловидка задумалася й помітно опечалилась думаючи.

— А що ж мені буде, матінко? Що буде, кажу, від богів моїх, коли зречуся їх?

— А ти певна, що вони — боги?

— Батьки й діди молилися їм, і я молилася та вірувала.

— То й що? Допомогли вони тобі, заступилися, коли благала повернути Божейка, а потім покарати за Божейка? Неістинні вони, дитино, поганські. Єдино істинний і єдино всемогутній бог — Христос.

Так здивувалася її речам Миловидка а чи не вірила. Сиділа, дивилася собі під ноги й мовчала. Хотіла було сказати Євпраксії: "А ваш, матінко, бог теж не заступився ж за вас", — та не знала до пуття, ким і як була скривджена ця жінка, коли жила серед мирян, чому опинилася в монастирі, і утримала себе від спокуси.

— Коли б же знаття, що не покарають.

— Цілі народи зрікаються поганської віри — і нічого. Чула ж, знаєш: в Картлі, в Колхідському царстві, у вірменській землі усі нині стали християнами. Та й галли увірували в Христа. Живеш-бо між християн, більше — в обителі християнській. Як житимеш, не прийнявши нашої віри?

— Я ще прийму, одначе най потім.

— Коли — потім? Чи не мала часу подумати, зважити? Твої ровесниці давно стали сестрами в обителі нашій, а ти все послушниця та й послушниця. Така чемна і така тямуща дівчина, а на господарчім дворі гибієш, біля бджіл та біля корів відсиджуєшся.

І дорікала Миловидці, і благала, а більше читала та й читала по пам'яті істини з святого письма. "Не бійся і не соромся мене, — казала устами свого бога й підносила до неба вказівний перст, — я бог твій, я допоможу тобі увірувати в себе, підтримаю тебе десницею правди моєї".

— Коли ж є інша правда, матінко Євпраксіє.

— Яка ще інша? — ширила монашка очі, видно, боялася: зараз почує таке, що серце лусне з ляку чи з досади.

— А та, що її навчали мене в татовій оселі — і мама, і бабуся, і дідусь. А ще — Божейкова мама у Сонцепіку. Що скажу всім, як житиму у тій землі, коли повернуся?

Не обурилася Євпраксія і не гримнула на послушницю з антів. Лише зітхнула тяжко й сказала хрестячись:

— Господи, прости нам гріхи наші!

VII

Князь Волот не одразу зважився кликати общинних старійшин та ратних мужів й одкриватися перед ними з тим, що привіз із стольного города землі Дулібської. Одначе наближення передліття змусило його бути рішучішим.

— Я скликав вас, — мовив, коли усілися і стихли в гридниці, — не для утішних бесід. Маю, содруги мої, лихі вісті від князя Добрита, а князь Добрит — із ворохобного чужкраю. Між нашими сусідами на полуденному заході — лангобардами та гепідами — стався розбрат, а розбрат зродив січу. Йдеться, видно, до справжньої війни, бо лангобарди пішли кликати собі в поміч асійське плем'я аварів, іменоване на антах обрами. Коли обри відгукнуться на клич лангобардів і підуть допомагати їм, підуть через наші землі, Тож і хочу запитати вас: що робитимемо, коли підуть?

Деякі з старійшин переглянулися між собою, інші думали думу, не зводячи допитливого зору із князя.

— А що ж ромеї? Адже лангобарди сидять на підвладній їм землі. Через нашу обри лишень пройдуть, підуть до них.

— Що мислять собі ромеї, про те не відаю. Гадаю, коли й стануть супроти обрів, то стануть тоді лиш, як ті пройдуть через наші землі.

Старійшини загули, перемовляючись між собою.

— Ти наш князь, — підвівся один із них. — Кажи, що намислив вчинити. Обрів, ніби тих пругів, і ходять мовби пруги — тучами. Самим нам не впоратися з ними.

— Ми не самі будемо в тій січі. Поруч із нами стане вся Троянова земля. Князь Добрит кликав до Волина і нас, тиверців, і полян, і уличів. Велів бути готовими до січі. Одначе обри всіх можуть обминути, йдучи понад морем, а нас — ні.

— То, може, домовитися з ними, та й по всьому: най ідуть через наші землі в ромейські.

— Як то йдуть? — підвівся і став на весь свій могутній зріст знаний усім Вепр. — Ви хочете, щоб вони пограбували, а то й поруйнували весі та городища в пониззі Дністра, на Дунаї? Хочете, аби спалили пристанища, заволоділи лодіями у Тірі, Холмогороді?

— Лодії можна підняти вверх по Дністру й прихистити в Черні, — старійшина йому. — А весі та городища пониззя поплатяться живністю і тільки. То чи варто заради живності пониззя ризикувати долею всієї землі? Та й скільки там їх, весей та городищ, у пониззі?

— Слушна думка, — підтримав старійшину Волот. — Ось тільки чи захочуть обри обмежитися пониззям? Що коли підуть по всій землі, забираючи живність, плюндруючи весі та городища, ґвалтом караючи людність? Ліпшої ради над ту, що хочу дати тут, бути, мабуть, не може: вторгнення можливе, слід готуватися до оборони.

Вепр не звівся за цим разом і не вигукнув: "Правду мовиш, княже!" Одначе по ньому видно було: вдоволений тим, що почув від князя.

— А все ж, — не втрачав слушної миті і далі говорив князь Волот, — коли твердо знатимемо, що обри йдуть на нашу землю, вишлемо завчасно сольство і запитаємо: чого хочуть? Скажуть: всього лиш вільної путі через Тиверську землю, одкриємо її і зажадаємо: йти маєте лиш там, де дозволено. Не зголо