Українська література » Класика » Синьоока Тивер - Міщенко Дмитро

Синьоока Тивер - Міщенко Дмитро

Читаємо онлайн Синьоока Тивер - Міщенко Дмитро

ого не може бути: тут живуть християни, у них немає капищ.

Подивувавшись і нічого не втямивши, пішла між дерева, прослала на траві брачину й прилягла на ній. А вже як прилягла та склепила повіки, втома нагадала про себе: наслала сон-дрімоту й примусила скоритися тій солодкій спокусі.

Чи довго спала, не відає. В усякім разі, коли почула гомін людський, не сполошилася, як полохаються налякані, і не одразу збагнула, що то вже не сон. Коли ж втямила: вона не дома, за нею можлива й погоня, лупнула очима й схопилася, а схопившись, знов мусила никнути до землі: біля скелі, там, де било цівкою джерело, юрмились жінки й змочували водою оголені груди. Ті з них, що встигли змочити вже, схилялися й набирали в маленькі бесаги вимиту водою кам'яну потерть. Хрестились та кланялись, обернувшись до скелі, й уступали місце іншим.

— Доброго ранку вам. — Миловида тоді лиш вийшла з зарослів і нагадала про себе, як жінки завершили обмивання й стали погомоніти. — Що то є? — показала на скелю.

Її не розуміли, певно. Обернулися на голос, дивляться вивчаюче.

— Хто ти? — поцікавилися зрештою.

— Дівчина з антів. З-за Дунаю я.

— Анти, анти, — чи то пригадували, де чули це слово, чи пояснювали тим, хто не чув.

— Що то є? — вдруге показала Миловидка на скелю та на джерело, що спадало зі скелі.

Не ховалися зі своєю таїною, заходились пояснювати, а пояснюючи, показували вгору. Миловидка приглянулася до верхів'я скелі й тепер тільки помітила: джерело било з жіночих грудей; кам'яних, одначе примітне окреслених у камені жіночих грудей.

Пересвідчились певно: дівчина зрозуміла їх, і чомусь зраділи. Зрештою старша з них підійшла і взяла Миловиду за руку:

— Ходімо, — запрошувала. — Там, — показала рукою, — є анти.

Дівчина не зважувалась довірятися після всього, що пережила минулої ночі, та й не довіритися теж не могла. Там, куди кличуть, є, кажуть, анти. А коли є анти, є й сподіванка розшукати нарешті Божейка чи бодай довідатися, де її Божейко.

ХХУ

Такого велелюддя і такого крику та гаму не бачив і не чув батечко Дунай з тих давніх-прадавніх часів, як тирлувалися на його берегах, а потім правилися через усю широчінь готи, як тлумилося тут ще велелюдніше і не менш жадібне на людську крівцю асійське плем'я персів. Он як потемніла річкова голубінь від коней, що йдуть уплав з ромейського на слов'янський берег, від людей, що тримаються коням за гриви й правлять їх туди, де біліє пісок і є сподіванка вийти з води, перепочити. А то ж тільки кінні рушили на свій берег і далеко не всі. Скільки товару пасеться он на цім боці, скільки навантажених ромейським добром возів стоїть і чекає на плоти, що їх мають пригнати з слов'янського берега ті, що пішли вплав першими. Зором не охопити усе те добро, а правити через таку, як дунайська, воду доведеться не день і не два.

Князь не вельми турбується тим, певен, своє добро мужі не уронять. Не затим вони брали його мечем та охороняли в путі, щоб потопити в Дунаї. А проте не поспішає переправлятися на свій берег. Хоч ромеї й вийшли назустріч слов'янській раті, коли побачили, що рать та зайшла надто далеко, хоч вони й сплатили все, чого зажадав князь Волот та його воєводи, ба навіть цілували хрест і присягалися на хресті, що доки тече між слов'янською і ромейською землями Дунай, а в небі світить сонце, свавілля привідців ромейських легіонів у Фракії не повториться, — на те вони й ромеї, щоб обіцяти і не дотримуватись обіцянок. Адже був із ними твердим і незговірливим у розмові-перетрактиції. Сказав: платіть удвічі більше, аніж мали платити в обіцяне літо, та й став на тому. І кректали, і лестились, благаючи поступитися, дарма, чув за собою силу, бачив ромейську безвихідь і не поступився. Тепер кусають та й кусають, видно, пальці, а кусаючи, можуть і передумати. Чи на те, щоб погромити захоплених переправою воїв, потрібна велика рать? Навіть тієї, що є по фортецях Мізії й Фракії, вистачить, коли вона буде кінна.

Аби не ризикувати, поділив добуте в ромеїв золото на п'ять кіп: одну — дулібам, другу — полянам, третю — уличам, четверту та п'яту тиверцям яко потерпілим від ромейського нашестя, взяв від привідців племінних ратей обітницю ділити здобич по закону: окремо — на привідців, окремо — на мужів, окремо на воїв і тих, що не повертаються з походу, упали мертвими в січах, та й послав усе те з надійною охороною на свій, слов'янський берег. Все інше може переправляти та й переправляти тепер.

— Княже, — над'їхав у супроводі кількох дулібів Ідарич. — Слу, сподіваюсь, робити тут більше нічого вже. Як тільки буде пліт чи повернуться лодії, подамся, мабуть, на свій берег.

— Вільному воля, достойний. Не певний, що з ромеями не буде вже розмови, та коли й буде вона, розмовлятимемо не інакше як на мечах.

— Не посміють. Не до того їм зараз. Казав же: ув’язли у війну з вандалами.

— На те й уповаю. Одначе на тім березі жди на мене, Ідаричу.

— Ано, ждатиму. Ми ж домовлялися про це.

Путь їхня з ромеїв була неблизька. Доки доправилися до Дунаю (а йшли, обтяжені товаром, не швидше, ніж ішов товар), усе обдумали й про все домовилися. Дадуть воям, як завжди давали після щасливого завершення ратної виправи, три доби на пир та привілля, хай обміняються братницями, воздадуть хвалу богові грому і війни — Перунові, згадають тих, що йшли і не йтимуть уже, та й підуть кожен своєю дорогою: поляни та уличі в свої землі, дуліби та тиверці — в свої.

Коли б певен був князь Волот, що вої послухаються його, з іншою речницею звернувся б до них там, на пиру.

"Братіє! — сказав би. —Коли ще зійдемося так, як зійшлися нині? Складаю вам за те, що йшли за князем і ніде не ослухалися князя, що були воями й мужами у всеслов'янській виправі супроти ромеїв, бились яко тури й вертаєте до осель своїх уславленими, — складаю за те щиру дяку і низько кланяюсь. Водночас же й кажу: розгляньтеся довкруж і зважте: чи надовго йдете до жон і дітей своїх, коли йдете, не довершивши початого в передлітті діла? Ромеї не дотримають укладеного з нами ряду, коли знатимуть: земля наша, як і колись, відкрита для них, вежі наші не стали достойними стражницями в Подунав'ї.. Кладіть, братіє, мечі у піхви, та беріться за кельму, заступ і сокиру". Та в тім-то й ба, що не певен він у тім послуху. Не так вони жадають бути вдома і не так чекають на них оселі, діла бортні та ролейні, аби погодитися й лишитися в Придунав'ї заради веж та гридниць при вежах. Усе те доведеться відкласти до наступного літа, а може, й покласти на тих, кому пообіцяв землі у Подунав'ї.

Переправлялися в тім самім місці, де переправлявся кілька седмиць тому й Хільбудій. Дунай тут широкий і не такий уже й тихий, зате підступи до нього обжиті й торовані, лісу для плотів доста, і ліс зовсім поруч. Рубають вої і день, і ніч, а плотів настачити не можуть. Возів, вважай, утричі більше, аніж було тоді, як ішли за Дунай. А скільки тварі всякої, рогатої і не рогатої. То — найбільший клопіт і найбільший труд при переправі. А що вдієш? Товар — ратний набуток воїв, і він, князь, не сміє нині перечити воям, тим паче ставати на перепутті. Страх, що нагнали походом цим на ромеїв, нагнаний не кимось іншим — ними.

— Скільки днів потрібно на те, щоб переправити усе, що тирлується тут? — над'їхав і поцікавився в мужів, котрі клопоталися переправою.

— Не відаємо, княже. Коли переправимо бодай третину, скажемо.

— А що, є потреба поспішати? — зачув ту розмову й запитав, стишуючи голос, Вепр.

— Та ні, такої потреби не бачу.

— То їдь, княже, на свій берег. Ми й самі упораємось.

— Рано, воєводо, бути спокійним і йти. Доки не буде там більшість, мушу лишатися й піклуватись долею раті своєї. Князь у січі має бути перший, при відході — останній.

Таборище на лівім березі Дунаю обирав Стодорко. Далеко погнався від ріки, зате вибрав, здається, те, що треба. Коні пастимуться на галявинах по один бік табору, худоба — по другий. Між табором і пасовиськом — ліс та й вода поруч: усі три галявини виходять до чистого й прохолодного озера, такого потрібного всім і такого жаданого після походу. Тривав він не день і не два — кілька седмиць, а ратний труд — нелегкий труд, не раз примушував втирати і піт, і кров. Тож хай потішиться тепер люд прохолодою, хай відчує, що то за принада — дозвілля та привілля.

— Княже, —підійшов і нагадав про себе воєвода Гудима. — Маю речницю від полян і Києва на полянах: заїхати, повертаючись у свою землю, до Тіри й на власні очі побачити, що зроблено вже там.

— Добре вдієш, воєводо, коли заїдеш та нагадаєш будівничим, най не моняються там, най поспішають. Чув, що обіцяли ромеї? Будуть віднині добрими сусідами й відкриють для нас усі свої торги та пристанища. Маємо зважити на ті обіцянки й прискорити спорудження свого морського пристанища і лодій, здатних ходити по морю.

— А князь не загляне разом зі мною до Тіри?

—-Я — потім. Маю правитися до Черна й дати лад землі Тиверській. Одначе гінців своїх до будівничого Рая пошлю. І речницю велю переказати йому: най буде спритний та вдатний в ділах будівничих.

Волот розглянувся і, побачивши Вепрового Боривоя, того завзятого й кмітливого отрока, що он як прислужився слов'янській раті в Анхіалї й по суті вирішив своєю ратною буєстю долю січі за Анхіал, звелів покликати його до себе.

— По завершенні пиру, — повелів, милуючись молодечою статністю отрока, — підеш разом із воєводою полянським до Тіри. Повезеш мою речницю будівничому Раю, від нього ж привезеш його.

— З усією сотнею маю йти?

— Та ні. Візьмеш десяток із сотні, доста буде.

— Слухаю князя.

Чемно вклонився своєму повелителеві й пішов. Якийсь навдивовижу твердий і певний був у ході. А ще до замилування звабливий.

"Тра’ буде поговорити з Вепром, — гадав князь, дивлячись услід молодцю. — Може, й сьогодні, за трапезою, маю вибрати нагоду й сказати йому: коли не поспішає уводити в злюб сина, най зачекає на Злату. Видужає Богданко — поєднаємо його Зоринку з Богданком, не видужає, най Боривой бере злюб зі Златою та й буде тиверським князем по мені. Отрок він он який відважний та острий на мислі, з нього гарний буде воєвода і князь".

XXVI

І вдоволена була Миловидка, що натрапила зрештою на лодію, котра доправить її до сподіваного пристанища, і сум та жаль не могла прогнати з серця. А настав

Відгуки про книгу Синьоока Тивер - Міщенко Дмитро (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: