Синьоока Тивер - Міщенко Дмитро

Одес іншої думки не буде і вагань теж: та гієна проковтнула тисячі й тисячі тиверців. А як бути з Маркіанополем? Город той — тлумисько Хільбудія, там ті, що лишилися за нього й правлять нині краєм, а отже, мають при собі рать, здатну ударити в спину. Одначе там живуть і ті, що прийшли та попередили: Хільбудій помишляє лихе — хоче йти за Дунай. Не може ж він, князь Волот, прийти і завдати тим своїм содругам прикрощів.

— Гудимо! — повелів тисяцькому полян. — Бери під свою руку уличів і йдіть на Одес. Повеліваю: зробіть там те, що зробили гуртом з Томами. Головне ж, спаліть пристанище, споруди, в яких тримають до того, як посадити в лодії, бранців. Я піду з тиверцями та дулібами на Маркіанополь. Зустрінемося на путі в Анхіал або в самім Анхіалі.

І вже тоді, як відвів своїх воїв далеко від полян та уличів, спинився і сказав, об'їжджаючи лави:

— Все, що належало в Маркіанополі імператору і фіску, Хільбудію і його вельможам, — ваше. Города ж і горожан не чіпати. Чули? Ані города, ані горожан! Хай знають, що ми не всіх караємо за злочини намісника і його раті.

Відтоді, як вийшли з Ульмітона і Том, жоден ромей не зустрівся в путі. Видно, поскакали землями Мізії гінці з придунайських твердей, а слідом за гінцями пішла гуляти й чутка: варвари ідуть. Отож і спустіли весі, пустують і оселі в весях. Хто-хто, а поселяни Нижньої Мізії, як і Скіфії, знають, які вони, варвари. Були тут вест-готи, були й анти-слов'яни, не бракувало й тих, що правилися з готами, що їх кликали собі на поміч римляни, а потім — Візантія. Тож і не дивно, що немає по весях ані куріалів-землевласників, ані арендаторів-емфітевсисів. Дивує інше: не видно колонів-землевласників із неромейських поселян, в тім числі й колишніх антів. Усі по хащах-зарослях, в яругах та прибережних очеретах.

"Мабуть, надміру нещадні були ми в Ульмітоні і Томах, — думає князь Волот, вихитуючись у сідлі, — і матимемо з того поганий зиск. Хто сіє вітер, той пожинає бурю. А втім, — одумується, — хіба ми не для того йдемо в ромейську землю, щоб нагнати страху всім: і імператорові, і його підданим? Таки ж для того".

Попереду зчинився галас, а невдовзі і людський тлум. Щось кажуть, вимахуючи руками, піші, збираються та й збираються довкола них кінні.

— Що тут скоїлося? —цікавиться над'їхавши.

— Поселяни мізійські вибігли з яру.

Пробився до них й одразу ж пересвідчився: то не мізійці, то раби мізійських куріалів. І вибігли вони не тому, що самі є антами і хочуть пристати до антів, — показують, де ховаються їхні кривдники, просять покарати за кривди.

— Скільки їх?

— Увесь виводок, достойний. Господар і господиня, п'ять синів і чотири доньки. Та лакуз стільки, скільки у мене пальців на руках та ногах.

— То беріть дрюки та й карайте. А найліпше буде, коли скористаєтеся переляком своїх волостелинів та накиваєтеп'ятами. Ми не за тим прийшли сюди, аби ганятися по ярах за беззбройними. Скажіть ліпше, куди веде ця путь.

— На Маркіанополь, достойний, на Маркіанополь.

— І далеко той город?

— За тамтим холмом уже й буде.

Велить сотням дотримуватися бойового ладу й бути готовими взяти ромейський город на щит і сулицю. Всім, що проходили повз нього, казав одне і те ж: "Будьте готові взяти ромейський город на щит і сулицю". Коли ж обернув коня, аби їхати вже, раби знову торкнулися його стремена.

— Княже, бери і нас із собою. Чи ми не анти і не вої?

— Піші ж бо єсть і без броні.

— За обозом ітимемо. А буде січа, добудемо і коней, і броню.

Дав згоду й поскакав наперед, туди, де були найнадійніші в його раті сотні, — княжа дружина.

Маркіанополь знав, куди й за чим пішов намісник Хільбудій. Через те чутки про появу антів на цім березі Дунаю, а згодом — і під стінами їхнього города багатьом нагнали холоду в п'яти: якщо п'ятитисячний (і таки ж добірний) легіон на чолі з Хільбудієм не міг упоратися з антами, то що вдіє когорта, в якій всього лиш кілька маніпул?

Не покладалися на неї, а все ж перше, що зробили, довідавшись про наближення антів, заперли всі ворота й веліли воям стати на стіни. То вже потім і зберуться, і радитимуться, і кидатимуть думкою в кожен закуток і кожну нірку, що можуть обіцяти рятунок. Бо рятуватися ж мусять. Саме з Маркіанополя пішли ромейські когорти в антську землю раз, пішли і вдруге, це не чийсь — їхній привідця завдав антам великого лиха — попалив оселі, забрав і спровадив за море людей. Чи анти не відають про те? Чи не за тим ідуть на Маркіанополь, аби спитати в маркіанопольців, пощо пустились на татьбу?

Прийшли, коли оголосили раду, не лише кликані, були на ній і ті, кого не кликали — церковники, майстрові, демархи. І всі дивилися на легіонерів, часом — на префекта. Що скажуть вони, опора їхня, і що вдіють? Господи, надоум і врозуми їх, аби вдіяли розумне, спроможне відвести варварів від стін, не допустити до спустошення, що такенеминуче, коли візьмуть стіни і ввійдуть у город. Анти — варвари, вони нічим не погребують: ні майном, ні життям.

— Порятунок один, — казали легіонери і казали твердо: — покликати на стіни горожан, оборонятися всім людом. — А де візьмемо зброю?

— Щось мають діми, чимось поділяться легіонери.

— Діми й дімоти, — роздумував уголос префект, — чи не єдина підпора, на яку можемо покладатися. Отож так і зробимо: звернемося до дімів, хай кличуть до борні всіх горожан і стають на захист города та й самих себе.

В умовах, що склалися в Маркіанополі, важко було вигадати щось надійніше. І все ж радні не поспішали хапатися за висловлену щойно думку як за рятівну. Сиділи й думали, а ще німували думаючи.

— Когось не задовольняє наша речниця? — сполошився префект. — Отець Іоанн, — звернувся до старшого з церковників. — Що скажете нам? Маєте іншу раду чи пристаєте до тієї, що чули?

Настоятель храму святого Фоки звільна підвівся й осінив присутніх на раді хресним знаменням.

— Благословляю вас, братіє, на труд непосильний: взяти гору над супостатом і нечестивцем, антами іменованим. Благословляю й глаголю: будьте сильні в цю тривожну годину, яко льви, і будьте мудрі, яко змії. Церква звернеться до всіх православних і закличе їх змінити рала на мечі. Воістину правда: ідуть непросвіщені варвари, ті, що не мають бога в серці. Вони — не лише смерть, гієну вогненну несуть для всіх на мечах своїх, отож всі мають стати на захист стін і города. Та не забуваймо, мужі ратні і думаючі: путь до рятунку не єдиний. Я недаремно нагадав вам про мудрість. Господь наш всемогутній і всеблагий надоумив мене сказати таке. То добре, що ми кличемо всіх іти на ратний подвиг і захищати себе мечем на городських стінах. Одначе чом би нам не бути мудрішими серед мудрих і не виблагати собі щасливої долі іншим заходом: піти до антів і вблагати їх залишити город наш у мирі й спокої.

Його явно не розуміли.

— Сподіваєтеся, святий отче, що послухаються?

— Коли пообіцяємо дати варварам по сто солід з кожного мужа города нашого, послухаються і підуть.

— Можливо, та ба...

— Не всі можуть дати такі соліди? Ви це хотіли сказати?

— Бо таки не всі. Коли начистоту, три чверті горожан не дадуть навіть по п'ятдесят.

— Те, чого не дадуть горожани, додадуть товстосуми, коли не хочуть позбутися всього, а на додачу — й життя. Між радними запала тиша.

— Може, то занадто — по сто?

— Моліться богу, щоб не було замало.

І відмовчувались, і кректали, і сперечалися, і хто знає, чи й зголосилися б давати антам такі гроші, коли б отець Іоанн, помисливши, не підштовхнув їх під лікоть.

— Церква перша поділиться в нещасті з паствою своєю:

дасть за неімущих десять тисяч солід.

Радні пожвавилися й стали прикидати, від кого з горожан слід зажадати більших, аніж сто солід, внесків.

А князь Волот наближався тим часом до Маркіанополя, і що ближче підходив до нього, то наполегливіш дошукувався, як же йому зробити, аби і ратну сверблячку воїв своїх задовольнити, і не нашкодити тим, що допомогли йому покарати Хільбудія. Брань із ромеями на цім поході не завершиться. То буде великою похибкою втратити звідунів і втратити тільки тому, що комусь хочеться помститися за вчинені Тиверській землі кривди саме на Маркіанополі. Сказати про це воям? А чи варто бути аж надто відвертим із воями?

Таки сказав би, мабуть, принаймні привідцям тисяч, коли б ромеї не утримали від того необачного освідчення: вийшли до його раті з хрестами та церковниками в одіянні християнських жерців і сказали:

— Візьми, княже, дань, і пощади город наш, людей, що в городі. Чи вони винні, що намісник Хільбудій обрав собі резиденцією саме Маркіанополь?

Спершу подивований був і не повірив тій речниці-рятунку, а повіривши, не став вагатися. Єдине, чого зажадав від ромейських слів, — дати зверх усього десять бочівок грецького вогню.

З того, як переглянулися між собою сли, неважко було догадатися: вони поставлені перед неминучістю вторгнення.

— Достойний, — сказали по забарнім сум'ятті, — вогню у нас немає ані бочівки.

— А де є? В Одесу, Анхіалі?

— Боїмося помилитися, і все ж, гадаємо, що за грецьким вогнем тобі доведеться йти до самого Константинополя. Десь-інде навряд чи розживешся.

Певні були, князь скаже зараз: "Ідіть і попередьте своїх привідців: беру город їхній на меч і сулицю". А він зиркнув на своїх радників і не виказав чогось схожого на такий намір.

—Коли матиму міхи з золотом?

— За дві доби.

— Довго примушуєте таборитися. Жду до завтрашнього ранку. В противнім разі піду на город.

Те, чого уникнули тиверські вої під Маркіанополем, стало неминучим під стінами Анхіала. Пристанище і город оточували тут надійні стіни, в морі стояв імператорський флот, а то неабияка опора і певність. Флот прикриватиме підступи до города з моря, стіни — з суходолу. Коли ж складеться так, що оборонцям доведеться залишити город, до їхніх послуг знову стане флот: хай не всі, все ж сядуть на триреми та квадриреми і відпливуть до Константинополя. Тож і не вийшли тут, як під Маркіанополем, ромейські сли і не сказали: "Відступіться, матимете дань". Анхіал зустрів тиверців наглухо зачиненими ворітьми, німотним мовчанням города і тих, що в городі. А то — передгроззя. Доведеться стати табором і ждати полян та уличів.

Ідарич схвально поставився до намірів тиверського князя: почати виправу з нападу на ворота, а головні сили слов'ян кинути через морське пристанище. Проте вн