Ціна помилки - Баркалов Руслан

Я не хочу… Ми легенько поїдемо. А там ти поведеш

– Ну добре.. Нехай буде… – погодилась дівчина.

Дорога була мокра. Не давно падав дощ. Траса була порожня. В таку пору на трасі дуже мало машин.

Джип набирав швидкість. В салоні грала легенька музика. Радик любив за рулем слухати музику. Вони час від часу цілувалися. Радик відчував, що він втрачає пильність. Але мовчав. Він кілька разів встигав в останній момент викрутити кермо. Вести машину ставало що раз важче. Він вже не вперше вів машину під градусом. Але тут був перебор. Він уже не міг тримати руль. Очі по малу злипалися. В голові було цілком порожньо. Вони мчали уже на досить великій швидкості.

"Щось не так. Це ж реально не швидкість. Я і швидше їздив, і пив теж…. Але ж чорт забирай… Я ледь тримаюся.. головне лише, щоб Віка нічого не зрозуміла… Як я її люблю… Ще почне переживати…Господи, все… Чесно, якщо все буде добре більше не питиму за кермом… Обіцяю".

– Ти знаєш сонце, я люблю тебе. Чесно. Просто іноді я надто втомлений щоб сказати…

– Я знаю. Ти не мусиш пере до мною сповідатися.

– Ні сонце, мушу. Ти маєш право знати, що я не такий класний як виглядаю.. Я гуляв, кидав, я був боягузом… я…

– Ти просто п'яний.

– Ні, я справді був таким… Ти знаєш …Я напевне не мав права бути з тобою ніколи… Колись я любив одну дівчину… і це…

– Радик дивися на дорогу краще – перебила дівчина. Вона бачила, що він уже кілька разів відволікаючись на розмову втрачав увагу.

– Дякую, я пам'ятаю. Ти просто не хочеш зі мною говорити… і я розумію…

– Просто хочу щоб ти не втрачав пильності. Я тебе люблю. Радику. Ти у мене один. Та просто будь собою і все.

– Знаєш, іноді мені здається, що я сходжу з розуму. Особливо там. Там без тебе. Там так самотньо. Віка, просто іноді не знаю, що насправді відчуваю до себе. Я ненавиджу деколи себе. Ненавиджу, бо не вірю в себе давно. Бо давно став чужий собі. Бо живу ніби в іншій реальності. Я не вірив, що мене хтось любить, що я комусь потрібен. Чесно.

– Та ну. Ти ж актор, письменник. Ти…

– Я лише бідний, нещасний, самотній і втомлений хлопчик… я не зірка.. Я лише хлопчик Вікусю.

– Та перестань. Ти ж не поганий як про себе кажеш… Ти просто втомився сьогодні. От і все.

– Можливою Але попри все … Я говорю правду…

Дівчина поцілувала його в щоку. Було замітно як з краю ока потекла сльоза. Рука здригнулась. Але чому. Невже він плаче.

Машина рухалася з великою швидкістю. На дорозі не було нікого. Залишалося уже досить не далеко до рідного міста. Ще кілька кілометрів і все. Вони обоє були втомлені. Дуже втомлені.

Вікторія відкинулася в кріслі і заснула. Їй снилося як вони разом гуляють десь біля моря. Вони були щасливими. Тільки він, тільки вона. Якесь не зрозуміле тепло її огорнуло цілу. І дівчина тонула в цьому не зрозумілому відчуті. Якась не видима рука її обнімала. І дівчина відчувала якусь дивну легкість, спокій, теплоту. Раптом, вона почала відчувати як падає в якусь прірву. Вона забулася.

Прийшла до себе Вікторія лише в лікарні. Перше, що побачила навколо себе це білі стіни. Вона не розуміла де вона, що з нею, що це за люди і що вони тут роблять. Дівчина розгублено дивилася на все, що коїлося перед очима але не могла нічого зрозуміти. Вона намагалася поворухнутися але все тіло дуже боліло. Вона просто лежала. В голові не було жодної думки. Вона просто лежала. Що сталося з нею вона навіть і не думала.

А навколо метушилися якісь люди в білих халатах. Щось між собою говорили, кричали, метушилися. А вона просто дивилася в стелю.

******

Радик відчув страшний удар. В якусь мить він ніби прокинувся, відкрив очі. Навколо було дивне світло. Дуже багато світла. Чоловік відчув, що все тіло ніби затиснуте в чомусь. Кожна клітина боліла. Майнула страшна думка – "аварія!". Він не міг ворухнути ані рукою, ані ногою. І лише міг відчувати той страшенний біль в усьому тілі.

Радик поглянув на дівчину. Вона була поруч на сидінні із заплющеними очима ніби спала. Її врятував пасок безпеки. Це Радик зрозумів. Він спробував щось сказати, бодай подати голос. Але не міг.

Раптом він почав відчувати як поволі холоне його тіло. В мозку промайнула думка: "Це кінець. Я помираю. Господи. Ні. … Я помираю".

Страх, котрий людина відчуває в свої останні хвилини життя, змушує згадувати все своє минуле в житті. Іноді кажуть, що помираючий розуміє повністю все, що з ним відбувається але не може нічого вдіяти. І від своєї безпорадності стає наляканим. Саме це і є страх смерті.

Перед машиною Радки побачив Вероніку, що стояла у білому платті. Він не міг ворухнутися але вона поманила рукою до себе. Радик зрозумів, що це його кінець. Він ще добре пам'ятав, що Вероніка давно мертва. Вона ввижалася йому прямо перед машиною на дорозі. Він ясно бачив як вітер розвіває її волосся. Вона була такою ж як і тоді, коли вони востаннє бачилися в аеропорту. Така ж молода, така ж красива.

Радик почав відчувати як його тіло ціпеніє і стає неслухняним. Він втрачав відчуття. Потроху почало ставати якось не зрозуміло легше. Біль ніби починав минати. Здавалося, що все уже позаду. Відчуття реальності починало втрачатися. В голові промотувалися думки-ролики про прожите життя. Іноді, перед очима виринали якісь не зрозумілі картини-спогади з минулого. І тоді біль ставав ще важчим. Він хотів закрити очі але не міг. Повіки були ніби чужими. Вони його не слухалися. Думки хаотично кружляли в голові. Але зараз йому уже страшно чомусь не було.

– Нарешті ти прийшов – невідкриваючи уст сказала Вероніка – І я знову тебе бачу.

– Ти ж мертва… – якось ніби думками говорив Радик.

– І ти тепер теж… Поглянь на себе…. Все скінчено…

– Ні… цього бути не може… Я не хочу… Ти просто примара….Ти просто сон…

– Не сон. Поглянь на неї – і вона вказала рукою на Віку, що лежала непритомна збок – Вона теж сон?

– Нііі… цього не може бути…це …я не вірю…

– Ти мертвий – повторила Вероніка – Ти тепер мертвий

– А ти …Що ти тут робиш? І …

– Я чекала тебе… Весь той час… Я проклята за свої вчинки. Але мені дозволили ще раз з тобою зустрітися… Я чекала цієї миті довгих десять років….

– Чекала? Навіщо ?

– На твоє прощення… Якщо ти не пробачиш мене – то я буду змушена далі блукати шукаючи допомоги і спокутувати свій гріх…

– А я ?

– Я не знаю…

Радик відчув якусь дивну легкість. Він спробував підвестися і у нього все вийшло. Тіло більше не боліло зовсім. Він знову був здоровим. Радик зробив крок і вийшов з машини, просто через закриті дверцята. Це його чомусь зовсім не здивувало.

Він оглянувся і побачив своє тіло. Воно лежало бездиханним, абсолютно не подаючи жодних інших ознак життя. З рота капала ще свіжа кров. Рука ще конвульсивно відпускала кермо і зсувался в низ.

– Отже, я помер – констатував Радик – А вона ?

– Вона ні. Але у дуже важкому стані..Викликай швидку, доки ти ще це можеш – відповіла Вероніка.

– Як? Я ж уже не ..

– А ти спробуй

Радик повернувся до машини. Тепер він добре пам'ятав, що у правій кишені має бути його телефон. Він просунув руку, відчуваючи колись своє ще трохи тепле тіло. З усіх сил напружуючи уяву витягнув телефон з кишені. Тепер він уже силою думки пробував набирати номер швидкої. Спочатку це якось не дуже виходило. Але нарешті вийшло.

Він мало не скрикнув в трубку: "Швидка, допоможіть. Сталася аварія… На трасі… Недалеко…". І тільки пролунала відповідь: "Ми вже висилаємо машину", телефон пройшов крізь Радика і впав на землю. Все скінчено. Тепер він назавжди ставав поселенцем у світі духів.

– Ти все зробив правильно – звернулася Вероніка.

– А тобі що до того – Радик дивився на Віку – Що буде далі…

– Вона житиме. А ти …

– А що я…

– Ти пробачиш мені?

– Тобі так – відповів Радик – Але не можу пробачити собі…

– Я все знаю. Я часто була поруч. Бачила все. Але не могла нічого сказати тобі. Не могла попередити. Не могла. Я знаю, що ти пережив. Я була покарана блукати так доки ти не пробачиш мене. Знаєш, це я винна, що так все вийшло. Якби не той дзвінок ти би зараз не був тут. Ти маєш право мене проклинати тепер цілу вічність.

– І що мені тепер це дасть. Я втратив найбільше що мав. Те, що ніколи не шанував… От і все…

– У тебе ще буде син. Вікторія носить твою дитину. Вона поки ще й сама не знає. Але скоро дізнається…

Радик підійшов до Вероніки. Він дивився на неї і згадував ті моменти коли були разом. Потім ще раз повернувся і глянув на машину в котрій лежала Віка. Десь далеко вже було чути сирену машини швидкої допомоги.

За мить біля них опинилися дві швидкі і патрульна. Радик дивився як люди метушилися навколо його автомобіля, як витягували з салону непритомну Вікторію і поклавши в одну із машин швидко рушили в напрямку міста. Бачив, як витягували його тіло, чув як один з медиків сказав: "Цього в морг. Він мертвий". Але це вже не мало ніякого значення. Він спостерігав за всім, що відбувалося. Ще через кілька хвилин, чув як один з міліціонерів говорив: "Якось дивно все це. Хто ж викликав швидку… з його телефона?". Другий відповів "Напевне сам… Якби не викликав то і подружка дійшла би".

– Радик – окликнула Вероніка – нам пора…

…………………….

Вікторія прийшла до тями в лікарні через кілька днів. Вона не пам'ятала абсолютно нічого з того, що сталося. Про Радика їй не говорили нічого. Дівчина лежала. Іноді вона запитувала про свого коханого. І тоді їй щось видумували, мовляв він скоро прийде, поїхав до Києва і таке інше. Навіть приїхавши додому, вона не знала чіткої правди.

Так минуло два місяці.Віка просто сиділа дома. Їй говорили, що треба поправлятися після травми і нічим не хвилюватися. Навіть Радикова мама, котра приходила якось часто її провідувати нічого не говорила про свого сина. А її мама якось дивно зм'якла. Вже нічого не дорікала, не говорила на проти. І навіть досить добре ставилася до Олени Кирилівни. Вони часто засиджувались на кухні і про щось гомоніли собі перед тим попросивши Віку піти в свою кімнату.

Якось одного разу дівчина не пішла в кімнату. Вона стала за дверима. Вона хотіла чути про що будуть говорити її мама з Оленою Кирилівною.

– Ну і як не сниться вам син?

– Ви знаєте, чомусь ні. Я іноді думаю, як він там. Але якось ніяк не сниться…

– А я тепер не можу собі знайти місця…

– Чому?

– Бо була так довго не права. Він скільки зробив.