Ціна помилки - Баркалов Руслан

Тай не міг він відповісти. Саме тоді Радик був в Україні.

Глава 9

Вечоріло. Сонце сідало за горизонт освітлюючи останніми променями небо. На дворі ставало прохолодно після денної спеки. Машина минала перші біг-борди перед самим містом.

Радик повертався від друга зі Львова. Там він гостював два дні. А перед тим ще поїхав до Луцька, подивитися на замок. Ось і повертався з добрим настроєм, враженнями. Наче і відпочивши. Що правда одне було "але". Він вже тиждень був в Україні а це ні разу не бачив Вікі. Після тієї розмови вони так і не бачилися. Обоє горді! Ні. Радик був байдужим до всього. А дівчина не хотіла перша нав'язуватися.

От він минав перші будинки і повернув в центр. Радик любив їздити сам. Тоді найкраще. Ти один. Тихо. Ніхто не вплутує тебе в дурні балачки. В такі моменти мозок відпочиває. Радик чомусь вирішив покататися по вечірньому місту.

За роки тут таки багато змінилося. Виросли нові будинки, щось реставрували, щось розвалили, десь зробили дорогу. Десь новий магазин виріс. З'явилася нова площа з монументом. Все мало помалу змінювалося.

Він просто їздив роздивляючись місто. Нарешті школа. А от тут все те саме. Так ніби нічого не змінилося. Так, ніби дев'яності ще і далі тут ведуть перед. Єдине, що змінилося це оновлений фасад.

Радик зупинився на мить. Так ніби і не було тих років в Києві, в Америці. Так, ніби все це було лише сон. Все якось так наблизилось знову. Але все було лише на якусь мить. В цей самий момент задзвонив телефон. Радик не вірив своїм очам. Це була Віка.

– Алло – відповів він.

– Ти ще мене пам'ятаєш?

– Що за питання…Чому я маю тебе забути…

– Ти ж не потребуєш мене. Так ніби мене зовсім не має…

– Ти думаєш що говориш… і…

– Скажи де ти?

– В місті ..я…

– Ми могли б зустрітися? Зараз!

– Звісно, що так.

– Де?

– Біля торгового центру.

– Я зараз там буду. Чуєш! Зараз буду... добре

– Ok

"Цікава мала – подумав Радик – Вона така наївно закохана в мене. Чи може мій статус? Цікаво, наскільки довго це триматиме. Невже я одружуся з нею. І чому вона вирішила. що я їй потрібен. Це ж повна нісенітниця. Мені за тридцять а їй вісімнадцять. Різниця в чотирнадцять років. Хто я для неї? Брат? Друг? Хлопець? Хто?".

Не зрозумілі питання, не чіткі відповіді, не прораховані кроки. Люди часто плутаються самі в собі, не знаючи чого самі на справді очікують від себе і від інших. Іноді вони себе вважають богами, всесильними велетнями, найрозумнішими істотами, котрі можуть все. Котрим відкрито всі таємниці всесвіту.

Але насправді вони є всього лише бідними чужоземцями на цій, маленькій планеті під назвою земля. Але ж не всі це розуміють. Не кожен хоче визнати свою не здатність, свою справжню ціну по відношенню до всього цього всесвіту. Як і ніхто не хоче прийняти свою мізерність в цьому величезному морі життя.

Радик зупинився біля великого будинку з надписом "Торговий центр Пелікан". На тротуарі стояла молода, красива, в фіолетовій сукні дівчина. Спершу він не впізнав в ній Віку. Радик зупинив машину. Дівчина підійшла ближче. Це була безсумнівно вона. Справді, вона змінилася. Це була інша, не та Віка, котру він пам'ятав. Це була вже не та юна хуліганка, а красива леді.

– Привіт. Ну що не впізнав? …

– Привіт. Сідай. – він дивився на неї, ніби на якусь незнайомку.

– Радик, ти що справді мене не впізнаєш? – перепитала дівчина.

– Ну. Майже не впізнав.

– Та ти теж змінився дуже.

– Давай краще може нарешті десь поїдемо? Якщо ти не проти.

– Та я абсолютно не проти. А чого ти такий? Щось сталося?

– Який це "такий"? Та ніби нічого не сталося?

– Ну мені здалося, що ти якийсь холодний, похмурий, чужий…

Вони просто їхали. Радик не знав що відповісти на поставлені питання. Так, він виглядав байдужим, далеким. Так, ніби вона для нього нічого не значить. Але насправді це було не так. Десь глибоко в душі відповідь була іншою. Проте він боявся говорити правду. Правду, котра може вплинути на їхні стосунки кардинально. Правду, яка може назавжди поховати цю любов. Радик шукав ідей, як змусити повірити "кохану" в ті казки, які він їй розповідав. Але здається цього разу таке не проходило. Свою поведінку Радик пояснював постійними переїздами, роботою, постійними стресами. Але він мовчав про найголовніше. Три місяці тому йому поставили діагноз. І саме це вперше змусило його задуматися про своє життя. Віка була єдиним світлом в цьому коловороті подій, котрі одне за одним вбивали його помаленьку зсередини. Але доки вони разом про це можна забути.

Вони виїхали за місто і зупинилися на пагорбі. Звідси було видно майже все місто. Якусь мить панувала цілковита тиша. Потім Радик повернувся до Вікторії і спитав :

– Пам'ятаєш?

– Що?

– Вечір, коли ми вперше з тобою були разом…

– Радик… Невже ти не забув. Мені здавалося, що все уже для тебе не має значення. Що ти вже живеш іншим чимось. І що я для тебе уже мало що значу…

– Як ти помиляєшся…

Дівчина глянула на нього. Це як і перше був чоловік з байдужим поглядом, втомленим від життя. Між ними чотирнадцять років різниці і ціла прірва у розумінні. Він зірка, актор, багатий, знаменитий. А вона молода. Ще навіть добре не знає життя і вірить ще у вічну любов. Але ж вони зараз разом. І все що їй треба це лише часу щоб звикнути до нього знову. Але чи захоче цього сам Радик. Чи буде він з нею таким як і раніше? Чи не залишить її тепер? Чи не знайшов він іншої собі?

– Знаєш, я думала іноді, що ти напевне про мене уже забув. Що я стала тобі не потрібною. Ти ж можеш собі знайти іншу. Кращу за мене. І це зрозуміло. Боюся навіть подумати. Але мені здається, що у тебе хтось є.

– Є! Робота, проблеми, втома і … ти…

Він подивився на дівчину. І його погляд випромінював якесь дивне тепло. Ніби це був інший Радик, не той що перше.

– Для чого дурниці думаєш. Якби не хотів бути з тобою то не був би зараз тут. Сама подумай…

І він обняв дівчину за шию. Вони дивилися одне на одного і мовчали. І це мовчання було більше від усіх сказаних слів. Поглядом вони входили в душу одне одному, залишаючи там свої відмітки. Такі хвилини виглядають вічністю. Вічністю на двох.

Минали години. На дворі почало темніти. А вони і далі просто сиділи обнявшись і спілкувалися подумки. Що це було справжнє кохання чи може оманлива закоханість? Байдуже. Головне, що їм було добре разом. І це єдине що мало значення.

Дивно, коли людина шукає чогось але сама не розуміє що шукає. Проте іноді буває саме так. І буває це з кожним. Просто ми не звикли це помічати.

Шум міста, маргінальні псевдо ідеї, споживацька рутина поглинають нашу увагу. Ми постійно чекаємо чогось надзвичайного. Але ж найбільші дива з нами трапляються тоді, коли ми цього не помічаємо.

Холоднокровність нашого суспільства стала настільки сильною, що кожен думає виключно про себе і про свої амбіції. Так, ніби на цілому світі є тільки він один.

Проте найбільшою таємницею залишаються наші почуття. Чому саме вони стають містком між людьми? Чому не гроші, слава, популярність, краса тіла – але саме почуття. Щось, що змушує нас реагувати на іншу людину саме так чи інакше. Хочемо ми цього чи ні але ми є підвладні їм а не вони нам. Хтось це називає покликом тіла, хтось брудними інстинктами, хтось вищими ідеями творення.

Але це не міняє їх суті. Що це насправді ще ніхто не дав відповіді. Момент коли двоє людей дихають одним повітрям, дивляться в одному напрямку, чують одну мелодію. Дехто каже, що це любов. Хоча сказати, що це вище моральне почуття складно.

Ми люди і як би нам не хотілося у нас є своя природа. Природа, що проходила довгу мандрівку еволюції від перших збирачів до вчених-генів і супер зірок. Але це не має особливого значення. Бо кожен із них щось відчував. Кожен з них мріяв, любив, ненавидів, жалів, вірив. Як і кожен з них у чомусь із цього списку помилявся, в чомусь розчаровувався і від чогось відходив. Ніхто з них не дав чіткої відповіді навіть на одне з тих сотень питань. Ніхто не зміг пояснити різницю між справжнім коханням і закоханістю, між дружбою і просто знайомством, між вічним і буденним. Питання котрі чекають своїх відповідей.

А навкруги була ніч. Вона опускала на місто своє чорне покривало і виводила в цей світ своїх дітей. В її тіні ходили і закохані романтики і дрібні злодії і рецидивні вбивці. І всі вони чогось шукали. І кожен з них бачив у цій темноті свою ілюзію, свою пристрасть, свою вічність.

Чому ми боїмося ночі? Цієї пори доби, коли замість сонця на небі лише блідий місяць і далекі, холодні зірки? Чому з настанням темноти по наших жилах пробігає якийсь не зрозумілий страх? Від чого? Хіба ніч не така сама пор як і їй протилежний день. Хіба вона чимось гірше. Чому із появою сутінок у наших душах починається не зрозуміла маленька істерика. Зовсім не помітна, така не значна. Але є. І всі злі діяння відьом приписують саме в цей час. Чому ніч стала синонімом злих сил, розгулу нечисті і різних примар? Чому саме так? На це важко відповісти. Бо ніхто пояснити не може її значення до кінця.

Кожен вірить у те, що хоче вірити і бачить те, що хоче бачити. Хтось бачить місяць, зорі, співає серенаду під вікном коханої. А хтось використовує цей час для своїх не зовсім хороших цілей. І кожен з них живе своїм життям.

Вони повернулися додому під ранок. Радик навмисне їхав поволі різними дорогами. Він ніби хотів відтягнути час. Але чому? Від чого він хотів втекти? Він і сам не знав відповіді на це. Але хотів якнайдовше побути з нею. З цим ангелом.

На годиннику була уже четверта година ранку коли машина зупинилася біля брами Радикового будинку.

Віка спала в кріслі. Вона навіть не відчула коли Радик зупинив машину. Він поглянув на неї. "І що далі – спитав себе Радик – Куди її подіти? Хіба до себе тягти? Чи може повернути її додому. Але як це виглядатиме все. Ну от уявити собі… Ні, краще до себе. Хай спить. А ранком повернеться".

Ранок був сонячним. Радик готував сніданок. Мама вже давно пішла на роботу. Втім вона і не чула як вони зайшли. А може просто вдала, що не чула. Та це не мало значення.

Віка солодко спала в його ліжку. Тепер це все мало інше значення. Значить від тепер вона його офіційна дівчина. А він? Хто для неї він? Радик питав себе це не раз. Але відповіді не знаходив. А може не був щирим з собою.