Ціна помилки - Баркалов Руслан

Він лежав мертвий. Навколо були якісь люди. Вона прокинулась.

Страх був таким, ніби вона бачила це на яву. Дівчина не могла заснути. Радикові вона не хотіла телефонувати з самого ранку. Але якась невідомість змушувала думати про нічний жах. Віка лежала і думала вона не могла ніяк зрозуміти щоб це мало означати. Вона кілька разів пробувала додзвонитися до Радика але він з кимось розмовляв.

Радик справді говорив по телефону з Патрицією. Вони обоє були в гарному настрої. Патриція обіцяла сюрприз, коли він повернеться. Їхня розмова тривала більше години.

Дівчина також порадувала Радика, сказавши що її нарешті дали можливість попрацювати на телебаченні. Тепер вона була ведучою на одному із місцевих каналів. Звісно, Радик сказав що він дуже радий це чути. Хоча і знав, що без його допомоги цього б не було ніяк. Що саме він попросив директора одного із телеканалів, свого друга, взяти її на роботу. Та цього ніхто не знав окрім двох людей. А Патриція була рада, що нарешті зможе бути корисною, відомою. А заразом і доказати чого вона вартує.

Нарешті Віка змогла додзвонитися до свого Радика. Яка вона рада була знову чути його голос. Це було важко передати словами. Вона щось говорила йому в трубку, розповідала. Дівчина була щаслива почути його голос. Навіть після всього.

Все одно вона любила цього "не такого як всі". Любила навіть не розуміючи іноді. А іноді взагалі не сприймаючи. Та все рівно уже якось не могла уявити себе без нього. Хоча вони майже не бачились. І не тому, що у нього було все.

Вона сприймала Радика якось по іншому. Не як актора, не як принца на коні а просто як звичайного хлопця. І це напевне була щира, без фальші, без масок любов.

Можливо, серед усіх інших Радикових подруг, пасій, любовниць – вона одна відчувала до нього справжні почуття. Він теж відчував до дівчини не просто якусь прив'язаність. Її голос був заспокійливим для нього. Йому хотілося щоб Віка була поруч завжди. Але боявся про це говорити в голос.

Рано чи пізно все приходить до свого логічного завершення. Радик розумів, що так далі не можна. Що у своїй погоні за славою він втрачав єдину і останню у своєму житі справжню любов. Він не хотів в це вірити. Зрештою, йому було складно повірити, що його хтось може справді любити.

Почуття, що ділилися на випадковий секс і бажання володіти перестали давати відповіді як правильно поступити. Радик відчував що Вікторія для нього не просто дівчина, не просто знайома, не просто пасія.

Радик гуляв містом. На дворі було похмуро і прохолодно. Він оглядав вивіски на магазинах, котрі приворожуючи око перехожого манили до себе. Серед усіх інших він побачив ювелірний магазин. Хлопець згадав, що ніколи нічого не дарував Вікторії. Тому вирішив зайти і глянути, що там може бути підходящого. І він не помилився.

Покупка була вдалою. І це задовольнило чоловіка. І хоча Радик був нікудишнім романтиком – все ж він вмів де що дивувати. Віка була дома і Радик це знав. Її мати була на роботі а батько закордоном. Час ще був до обіду.

Радик постукав в двері. І тільки за другим разом з – за дверей почувся голос:

– Хто там?

– Відкрийте будь-ласка, впустіть подорожнього – засміявся Радик.

І через хвилину двері відкрилися. На порозі стояла Віка в майці і шортах. Вона явно не чекала бачити Радика. Та ще й з квітами. Дівчина була шокована.

– Ти ? Так рано…

– Може впустиш до хати – сказав Радик, даючи квіти.

– Проходь… ти знаєш.. я … я ще навіть не ..ну…

– Я бачу що сонна. Той що. Ти ж моя дівчина.

Він встав на коліна і витягнувши з кишені футлярчик відкрив його і витягши каблучку протягнув дівчині:

– Знаєш кохана, я хочу бути лише з тобою!

Віка не могла і слова мовити. Це було настільки приголомшливо для неї. Вона ніколи і не мріяла, що так от буде. Що Радик прийде і освідчиться їй. Це був для дівчини повний шок. Каблучка була досить дорога. Золота з білим діамантом.

– Я не знаю що сказати тобі… Радик.. ти …

– А ти нічого не кажи кохана – перебив її Радик. Він встав з колін і витягнув інший футляр розкрив його. Там був ланцюжок з підвіскою.

– Як раз підходить… – усміхнувся Радик – Ти прекрасна.

– Я звісно дякую …Мені приємно…Але Радик – це дорого коштує – несміливо сказали дівчина.

– Той що.. Ти ж моя дівчина. І хай тебе це не хвилює. Добре?

Радик обняв Вікторію і ніжно поцілував в губи. До цього він не часто так робив. Але сьогодні це було якось навіть по іншому. По особливому. Вони були ніби в якійсь невагомості. Хвилини поцілунку були ніби якоюсь так бажаною вічністю, райською насолодою. Він обіймав її за плечі притискаючи до себе.

Дівчина тонула в обіймах Радика. Вона забула все що було до. Їй було байдуже, що скаже мама як побачить все це. Віка лише тепер відчула себе по справжньому дорослою. Тільки тепер вона відчула себе справжньою дівчиною. Так бажаною і коханою. Те, чого так чекала довго і про що уже перестала мріяти сталося. Тепер нарешті Радик буде таки з нею.

Вони вдихали одне одного, жадібно насолоджуючись цією наполовину примарною пристрастю. Віка обіймала його за шию вдихаючи дорогі парфуми тепер уже свого єдиного і коханого, справжнього Радика. А він цілував її шию, обличчя, впиваючись її молодою красою.

Якось не помітно вони опинилися в її кімнаті. Вікторія просто обвивалася навколо шиї свого коханого. Вона розстібнула шорти. А Радик продовжував цілувати її то в губи то в шию. Вони вдихали одне одного ще раз і ще раз. Кожна клітина тіла горіла пристрастю. Молоді пружні груди, наче достиглі налиті сливи торкалися тіла Радика. І він тонув, забував про усе навколо. Про минуле, про страх, про все чим жив до цього. Все.

Ранок був дощовим. Він лежав і згадував. Згадував вчорашнє. Вікторія для нього тепер була не просто дівчина-подружка. Хоча говорити так для такого маргінального індивіда було далеко не розумно.

В наш час мало хто вірить в справжню любов. В ті вищі ідеали, котрі оспівували колись великі поети. По суті світ став самозакоханим, егоїстичним, самовпевненим. Віра, дружба, любов стали вже давно не модними в ньому.

Радик жив саме у такому світі. Він давно розчарувався в істинності почуттів. Звик до лесті і обману в словах. Так роблять майже всі. Хоча і всі розуміють, що любов не може тривати кілька дні чи тижнів. Але всі свої захоплення означують саме цим словом. Поза всім він відчував що щось ніби заторкнуло його серце. Та разом із тим чогось боявся.

Він лежав і думав. Раптом подзвонив телефон. Це був Андрій. Старий друг, з котрим ще разом колись вчилися. Андрій тепер працював на одній фірмі заступником директора.

Друг запрошував Радика до себе в гості. Можливо тому, що у Радика був статус, гроші, слава. І як правило тоді з тобою всі хочуть знайомитися, дружити, запрошують. А можливо справді був радий бачити давнього друга.

Радик пообіцяв приїхати. Але сказав, що буде не сам.

В Андрія була квартира у самому Львові. Трикімнатна квартира з видом на старе місто. В квартирі було все гарно обкладено. Видно, що хазяїн при грошах. Андрій був дома один. Вони сіли в гостьовій, що скидалася радше на зал.

– Знаєш Радик, моя дружина поїхала до мами – сказав Андрій – Я не думав, що ти будеш зі своєю …

– Дівчиною поки ще – перебив його Радик – Знайомся, майбутня місіс Воловська.

– Аж так. Та це класно. Ти таки змінився. – засміявся Андрій – А тебе пам'ятаю ще зовсім іншим. Ще таким молодим, сором'язливим, тихим. Ну хто би сподівався…

– Ніхто! Навіть я сам не вірю в це…

Вони сіли за стіл. Трохи випили. Їхня розмова почалася зі студентських спогадів. Настрій в обох був доволі піднятий. Згадувалися різні кумедні історії, казуси що прикрашали їхнє студентське життя.

– А пам'ятаєш, як ти давав нам списувати на іспитах?

– Пам'ятаю… А ще тоді, як ви всі не правильно списали – Радик засміявся.

– О, то ти був розумний – збоку озвалася Віка – А мені завжди говорив, що сам списував в усіх.

– Віка, та твій Радик був дуже розумний хлопець… Я навіть заздрив йому ще тоді. За ним багато тоді дівчат. Хоча він сам ні на кого не звертав уваги.

– Ой ти скромняшка – засміялась Віка – Навіть би і не думала.

– Так, так … І заглядав на хлопців – якось промимрив Радик.

Вони сиділи довго. Згадували минуле. Розмова затягувалася. На місто вже давно впала темінь ночі. Годинник показував уже пів на дванадцяту.

Радик був сп'янілиим як ніколи. Його швидко розвело. Віка ще не бачила його таким. Це трохи дивно виглядало. Але дівчина все ж мовчала. Вона не хотіла нічого говорити напроти при сторонніх, хоча і їй це не зовсім подобалося.

Звісно, Радик взяв її з собою до друга. Він їй довіряє і любить. Та все ж. Він інший. Не такий вже й недосяжний супер герой, як виглядав тоді коли їх погляди зустрілися вперше. Чому саме так? Чому він показує їй свою звичайну людськість? Вона ж його так боготворила. Так високо ідеалізувала. Принаймні їй це здавалося.

Та дівчина навіть не думала перечити йому. Попри все Радик був її єдиним і коханим і другом. Саме це відчуття потрібності колись врятувало її від повного морального упадку. Саме цей погляд змушував мінятися і через не хочу йти до нового образу.

Саме його слова були єдиною підтримкою в цілому світі. А ким була для нього вона? Все і так було зрозуміло. Але все ж. у дівчині закрадалися нотки недовіри. Для чого вона Радикові? Ну от реально, для чого? Вона юна студентка, зелена, далека ще від усього. А він – зірка, має багато знайомих, може отримати все що хоче. І в цьому вся різниця. Але ж яка велика, мов прірва. Прірва, що розділяє ці два світі. І що тільки їх поєднує? Дивно, та тільки справжня любов може поєднати непоєднане. Але чи була це любов? Вона дивилася на свого Радика, а всередині мучили різні думки. Так часто буває, зверху людина ніби виглядає спокійна, тиха, весело щось розповідає а що робиться в її середині в той час ніхто не знає. І це найбільша таємниця людини.

Раптом Радик згадав, що гості мають мати честь.

– Знаєш, Андрій, було добре все. Приємно сидіти, щось згадати... Але треба додому їхати…

– Ти куди зібрався? Радик, ти випив, втомлений. Тут переночуєте. Завтра поїдете.

– Ні, ти що … Якби я сам то так… А дівчинка має бути дома вчасно.

– Ні, ну Радик, може і справді, ти трохи не тверезий. А їхати в ночі…

– Вікусю ти що.