Ціна помилки - Баркалов Руслан

Радик відкрив двері. Там у середині стояла його минулорічна машина. Майже як новенька. Ні кілометра більше аніж минулого року наїздив. Радик відчинив машину, сів за руль і спробував завести. Все було в нормі. "Прекрасно – подумав він – Це дуже добре, що не треба шукати ніяких сервісних центрів для обслуговування"

Машина швидко дала задню і виїхала за ворота. Радик вмів водити авто дуже добре і висока швидкість для нього була не страшна. А ось і поворот. Ще один і ще. Кермо вміло поверталося то в право то в ліво. І от він уже майже в центрі міста. Свого чи радше колись свого, міста. Все ті ж будинки. Ну принаймні в більшості.

По місту гуляли люди. Хтось повертався з роботи, хтось вийшов до магазину. А хтось просто гуляв. Було багато молоді. Можливо десь серед цього натовпу могла бути і Віка. Але для Радика це було якось в принципі все рівно. Він просто катався собі.

Радик зупинився біля одного із магазинів міста. Йому просто хотілося зайти і подивитися що тут є. Тут, де не має ані камер, ані надокучливих журналістів, і ніхто не знає хто він такий. Просто зайшов собі відвідувач. Радик був собою задоволений. Нарешті було спокійно. Він пройшов до каси, розплатився і вийшов назад. Чоловік зупинився на сходах. Він згадав, що хотів купити ще шоколадку. Радик подумав, що буде не погано якщо він нині заїде до Віки. Просто так. чисто для вигляду. Він вернувся ще раз в середину. Але цього разу він запримітив, що продавщиця якось на нього дивиться не зрозуміло. Чи то підозріло чи то впізнає просто.

Виходячи він зіткнувся на порозі із якоюсь жінкою. Та пронизала його якимось дивним поглядом. Так, ніби вона його знала колись. Ну звісно, вона могла бачити його десь на телеекрані. А тепер просто придивляється він чи ні. Радикові і на думку не спадало хто це був. А вона не могла відвести очей і проводжала його поглядом аж до самого авто.

Тетяна боялася навіть торкнутися його. Хоч так хотіла бодай слово почути. Ось він – той самий. І вперше за багато років вона побачила ті самі знайомі риси. А він навіть не звернув увагу ні на неї ані на те, що за його проводжає хтось поглядом. Звик. Напевно навіть і не здогадується про неї. Між ними тепер були не кілька сантиметрів у дверях а ціла безодня, цілий світ. І у кожного з них він був інший.

Тепер більш як через десять років він став особистістю з великої букви а вона залишилася самотньою. "Але чому так? – вона питала себе в думках – Чому я тоді його просто відшила. Я ж любила Радика". Але життя другого шансу уже не дає. Радик ніколи більше не стане для неї ніким. А лишиться просто далеким, болючим минулим.

Ось він сідає в машину, рушає і їде. А вона піде по своїх справах і більше не бачитиме його. Але щось в середині так ніби обірвалося. Ось вона – помилка минулого. Дурний егоїзм молодої дівчинки.

Машина зупинилася біля цвинтарної брами. Баба Параска померла ще кілька років тому. Але лише тепер Радик зміг приїхати до неї на могилу.

Навкруги була тиша. Така тиша, подобалася колись Радику. Такого спокою він колись прагнув. Але це було так давно. Він давно уже й забув про те, що таке існує. І лише тепер зміг отримати бодай часточку того, про що колись так мріяв.

На кладовищі не було нікого. Та й хто в такий час хоче ходити тут, по "кварталі мерців". Радик ішов блукав між могилами, читав надписи. Нащо йому було цього чоловік і сам не міг відповісти. Просто так.

Нарешті Радик знайшов могилу. Він поглянув на хрест, що стояв на могилі. Ніби нічого не звичного. Але для нього це було щось більше аніж просто знак який кладуть на могилах померлих католиків чи православних. Він не знав як це пояснити але на душі стало якось не по собі. Він постояв якийсь час біла гробу. Радик давно уже не пам'ятав тих молитов, котрих його вчила баба. Він лише пошепки сказав: "Пробач, я став зовсім не таким не таким, яким ти хотіла мене бачити…".

Саме тут Радик зрозумів, що всі ці роки він не жив а лише існував. І те, що він називав класним життям було лише ілюзією його хворої, примітивної людської уяви про реальність. Ні, він не хотів, він боявся помирати. Радик згадав як помер Ріккі. І йому стало страшно. Одна лише думка про смерть змушувала Радика нервувати. Йому не хотілося про це думати. Він боявся собі навіть таке уявити.

Страх ось що є рушійною силою. Силою, що здатна рухати людьми. Не любов, не краса, не ідеї – але страх. Це найбільша сила, котра здатна змусити людину або стати кращим або навпаки. Страх може збудувати і зруйнувати. Все залежить від того як до нього поставитися.

Ніхто не може сказати звідки він береться. Лікарі, вчені, філософи, релігієзнавці, психологи намагалися дати відповідь на це питання. І все ж залишається багато питань. Питання, на котрі ми не матимемо чіткої відповіді напевне ніколи.

На якусь мить Радик ніби відключився. Він задумався про щось втупивши погляд в надмогильну плиту. Звідти на нього дивилася баба Параска. Так ніби вона була жива насправді а не лише на цьому фото. Але насправді так не було. А це фото лише нагадувало, що колись жила людина. Це все що залишалося від колись цілої людської істоти. Ось така вона правда життя. Правда, про котру ніхто не хоче говорити. Котрої всі бояться. Про котру не люблять слухати. Котра є чимось страшним для мільйонів людей. Але вона є і нікуди від цього не дітися. І цією правдою є смерть.

Радик ще раз поглянув на портрет. Він не оправдав її сподівань, не став хорошив вчителем, не збудував сім'ю, не одружився, не має дітей. Все, що так хотіла бачити в ньому баба Параска так і не відбулося. Натомість стояв модний молодик, з потусклим поглядом, ловелас і наркоман. Ось ким став він насправді. Цього ніколи він не любив ані чути в свою сторону ані сам про таке не хотів думати. Та саме цей момент чимось змусив його якось інакше поглянути на все. І на себе теж. Ця загадкова тиша на кладовищі якось вплинула на Радика. Він почував себе якось ніяково перед бабкою. "Треба уже йти – подумав чоловік – Скоро буде уже темно".

Він ще раз кинув поглядом на гріб і повернувшись пішов. Він не чекав містичного чуда. Вже давно не вірив ні у яких духів і не боявся нічого. Це вже був не той Радик, що колись боявся усього і котрого баба Параска постійно мусила тягати за собою, щоб не плакав.

Машина освітлюючи фарами дорогу поїхала до центру міста. Радик не спішив додому. Тай для чого. Він хотів насолодитися спокоєм. Тим, чого йому так не вистачає у повсякденному житті. Він пам'ятав одне місце де не має нікого. Саме туди Радик і поїхав.

Це було за містом. На горі. Тут було гарно. Тиша навкруги. Радик давно мріяв сюди приїхати. І от нарешті він тут. Сам один. Навіть дещо незвично. Але йому це подобалося. Він вимкнув фари і виключив музику в машині. Наступила суцільна темнота. Він відкинувся в кріслі, заплющив очі і лежав.

Він згадував свої дитячі роки. Радик не мав що дуже і згадувати. Його дитинство це була суцільна рутина і самотність. Відчуття не потрібності і зайвості. Ось що лишилося у нього з дитинства. Відчуття дивного не зрозумілого холоду окутувало душу.

Радик взяв телефон і почав шукати якийсь номер. Ось вона – Вікторія. Хоч на дворі починалася нова доба але все ж він вирішив подзвонити. Йшли довгі гудки але трубку ніхто не брав. І це було зрозуміло. На годиннику була пів перша ночі.

Глава 5

Радик ще спав. Він повернувся пізно додому. І тепер надолужував той час. Сон був якийсь не хороший бо чоловік постійно крутився. Нарешті він прокинувся. Розплющив очі, оглянув усе навколо і тихо здихнув. Це був лише сон. Але який!

На дворі був давно день. Солодкий сон перебив дзвінок. Радик довго не міг ніяк прийти до себе. Йому снилися далеке минуле. Час коли він ще був юним хлопцем. З очей покотилася сльоза. Її гаряча струмінь обпікала лице. Радик відчував як капля за каплею спливає по маленьку з очей аж до шиї.

Телефон дзвонив у друге. Але до нього треба було дотягнутися. Цей клятий телефон стояв десь на столику в кількох кроках від ліжка. І ці кроки були зараз для Радика були чимось понад його можливістю. Між ним і телефоном була ніби ціла прірва. І байдуже хто там дзвонив. Радик навіть не здогадувався хто це міг бути.

Мами не було в хаті. Дивно, невже вона в літі на роботі може бути. А може вона просто пішла на город. Радик давно вже викинув це все з голови. Він уже встиг призабути як працював на цьому ж таки городі.

У домі було тихо. Ніщо не вказувало на те, що недавнім часом мама могла бути. Він вийшов на подвір'я. "Яка краса – подумав Радик – А я так нагло сплю собі. Як давно я не вдихав чистого повітря. Як давно я не чув співу пташок. Як то було давно…А скільки вже проминуло часу…Я ще й досі пригадую як тут бігав малим. Як жила баба. Як це ще було давно. А в тім, ніби так якби і не було. Скільки часу пройшло.".

Радик сів на лавку. На цій лавці колись він малим не один день грався. Не один раз тут йому малому бабуся розповідала різні байки про привидів, мерців, вампірів, утоплеників. А він все з цікавістю слухав і запам'ятовував. Всі ці образи він використовував у своїх романах, котрі встиг написати. І тепер він зрозумів, що перегорів. Що все чим жив, чим горів, чим дихав – усе стало попелом. І лише на сторінках його творів всі ті герої бабиних розповідок оживали, набирали свого забарвлення і знову ніби входили у світ. Але тепер для нього це не мало значення. Тепер це було просто все в минулому.

Ось таке воно життя. Хто би міг подумати, що з малого допитливого замурзаного хлопчика виросте така особистість. Але якою ціною!? Радик згадував своє дитинство.

Перед очима проминали спогади з юних років. І він заплакав. Саме в цей момент чоловік зрозумів свою безпорадність і слабкість. І який в тому сенс, що він досяг якщо в душі було порожньо. Любов?! В це Радик давно не вірив. Для Віки він був усім. Але вона для нього напевно що ні. Та й і не могла бути. Між ними суттєва різниця у віці. І лише тепер Радик подумав про це.

Він знову сидів і щось зосереджено друкував на своєму планшеті. Радик майже не відривався від екрану.

Останні рядки писалися ніби під чиюсь диктовку. Радик так часто писав. Він уже звик до такого. Так, ніби хтось йому диктував знаючи наперед, що залишається мало часу.