Ціна помилки - Баркалов Руслан

Та попри все є те що є. Вікторія була в його ліжку.

Він закінчив готувати сніданок і повернувся до кімнати. Дівчина ще лежала. Її тіло вкливала лише легенька простинь. Таке молоде, таке тендітне, таке чисте. Радик сів поруч. Він дивився на свою сплячу красуню і не хотів переривати її здоровий сон. Просто тихо спостерігав. Він уже попередив її маму, щоб не хвилювалася за дочку.

Нарешті дівчина прокинулась. Вона при відкрила очі і поглянула на Радика.

– Доброго ранку моя красуне – якось не впевнено сказав Радик.

– Доброго… – ще сонним голосом відповіла вона – Де я ?

– Зі мною – посміхнувся хлопець – Я уже сніданок зготував. Час їсти.

– Де я? – ще раз перепитала Віка.

– У мене дома. Не хвилюйся. Все добре.

– Боже, як у тебе дома…Мене мама буде шукати…ой…

– Нічого не буде. Я їй сказав, що ти ночувала в мене. І щоби вона не переживала. А зараз вставай.

– Радик… я не думала що ти …

– Ти думаєш я скористався цим? – якось трохи ображено відповів Радик. Він підійшов і поцілував її в щоку. – Гаразд. Ходи на кухню.

Вони сиділи на кухні і пили чай. Вона дивилася на Радика якимось іншим поглядом. Віка була чимось збентежена. Але мовчала. Так, ніби якась не видима сітка була між ними. Іншим був і Радик.

Він вперше дивився на неї такими закоханими очима. Це було напевне вперше за останні дванадцять років. Серце билося в грудях і змушувало червоніти щоки. Вона мовчки пила свій чай. Перед нею сидів не тридцятирічний чоловік а хлопчисько, котрий червонів від її погляду.

Вона не розуміла, що насправді між ними відбулося цієї ночі. Але його погляд і сіяючі очі щось видавали. Дівчина помалу починала згадувати все. Вони сиділи в машині, розмову, як їхали кудись. А далі не могла згадати. Невже Радик так опустився низько що аж підсипав їй чогось снодійного а тоді просто заволодів.

– Радик скажи чесно…ти мені дав снодійне?

– Ти що! Віка, як ти могла таке подумати, дівчинко моя. Думаєш я тебе хотів так затягти в ліжко.

– Я нічого не думаю. Просто спитала. Бо якось тут не зрозуміло опинилася.

– Ти просто заснула… я не хотів тебе посеред ночі відпускати додому.

– Радик, ти такий не передбачуваний…. Я не знаю чого від тебе чекати…

– А ти не шукай в мені те, що бачиш в інших поганого… Я інший… Я би так не опустився низько. Просто, я справді зрозумів наскільки ти дорога мені.

Він знову глянув на дівчину. І цей погляд багато міг розказати.

– Знаєш, мені іноді здається, що там, в Америці я сумував за тобою менше ніж тут. Там весь час забирала робота. А тут ти так близько і водночас так далеко.

– Чесно, навіть не знаю що сказати тобі… Я дуже чекала зустрічі з тобою. Іноді думала, що ти мене уже давно забув. Іноді плакала. Але так хотіла тебе побачити. Не знаю чому. Напевне я тебе люблю. Ще від тоді…

– Я тебе теж.

Глава 10

Минали години а він стояв і дивився у вікно. Старий Безбородько ніби не відчував владу часу над собою.

Після того, як він втратив єдину дочку а Радик, котрий був його біологічним сином, фактично став тепер чужим для нього. Він ніби почав сходити з розуму. Помалу. Не помітно. Але почав.

Часами йому здавалося що от-от і вони знову прийдуть. Що Вероніка не померла. Що вони разом із Радиком зараз повернуться з якоїсь вечірки. Але минали години, дні, місяці. Але ніхто не повертався. Він бачив їх часто у снах. Але це були лише сни. Біль за втраченим поверталася. Він запитував себе, як так можна було – мати все і залишитися з нічим? Чому так сталося? Але й розумів, що сам в усьому був винен. Що це була його розплата за молодість. Молодість, з її гучними гулянками, розгнузданістю і абсолютною нестриманістю ні перед чим. І ось зараз він з повна ніс покарання за все.

Він відмовився виходити на люди. Всі свої ідеї, котрі ще мали місце десь в голові просто лишилися там. Все втратило свій сенс.

Все, чого так прагнув роками зараз здавалося якимось непотребом. "А що далі? – питав себе старий – Що далі? Що буде зі мною? Що ще прийдеться мені пережити у цьому житі?" Він втрачав віру в себе, в щось краще, в якесь майбутнє. Тай і не було уже ніякого майбутнього. Все просто проминало.

Сонце ховалося десь далеко за чужими будинками, виблискуючи останніми променями і огріваючи землю. А він усе стояв біля вікна і дивився.

Раптом цю загадкову тишу зруйнував телефонний дзвінок. Хтось настирливо чогось хотів. Телефон дзвонив уже кілька разів. Але на нього ніхто не реагував. Нарешті Безбородько таки відповів на настирливі дзвінки.

– Слухаю вас – промовив він.

– Нарешті, доброго вам вечора – промовив голос – Я хотіла б з вами поговорити.

– Хто це?

– Не впізнаєте? Оксана… ну..

– А…так.. Оксана.. Оксанко, що ти хотіла?

– Ну, я зараз в Києві. Хотіла би побачитися з вами. Чи ви не можете?

– Ну чому, звісно можу. Добре.

– Тоді де вас чекати?

– Можна і у тому старому парку…

– Добре. Тоді до зустрічі, Володимир Сергійович.

Оксана, після кількох років проведених в Москві погано уже говорила Українською. Вона знімалася в кіно і була досить перспективною актрисою. Саме завдяки Безбородьку вона і потрапила спочатку у літературу а потім і на знімальний майданчик. Таланту як такого у неї писати щось не було. Але зовнішність була просто зіркова.

Оксана Леонтівна Пушкова була сорокадворічно білявкою. Робота в Москфільмі забирала багато часу. Тому жінка по суті мало бувала в Києві. Звісно, вона пам'ятала свого добродійника. Адже саме завдяки йому вона зараз акторка.

Старий парк де мали зустрітися Безбородько з Пушковою, являв собою невеликий скверик, з лавочками і гарно почищеними деревами. Всюди росла не висока травичка. Тут було тихо. Мало хто тут зараз був. Але місце було красивим.

Безбородько прийшов сюди швидко. Він любив це місце. Тут можна було просто посидіти тоді, коли було дуже погано. Він сів на лавку і слухай як десь співає пташка. З людей не було нікого. Тільки він один.

Незабаром з'явилася і Оксана. Вона була на високих підборах і в короткому платі. Її довге світле волосся розвівалося на вітрі. Жінка підійшла до лавки де сидів Безбородько і легенько усміхнулася.

– Доброго вам дня пане Володимир

– Привіт Оксаночко. Тебе й не впізнати. Ще красивіша аніж була до…Як ти там?

– Не можу поки що ні чим похвалитися. Але не погано. Живу добре. А ви як? Чула ви поховали дочку. Співчуваю…

– Оксанко, ти знаєш … – і він на якусь мить замовк. Так ніби думав, що має сказати. – Я сам винен у тому, що так склалося.

– Ну не виніть себе. Ви хороший чоловік, розумний, добрий, співчутливий. Я думаю…

– Ні, я мав один гріх… І за нього так поплатився… Але давай не будемо про це… Краще розкажи мені щось

– Навіть не знаю з чого б то такого почати…

Оксана швидко повернула бесіду в інше русло. Вона розказувала про свій побут в Москві, про роботу, про друзів. Розмова була легка, не вимушена. Вони просто сиділи і згадували старі добрі часи. Потім Оксана запропонувала посидіти в кафе. Та й на дворі вже смеркало.

Вони встали і пішли. По дорозі знайшлося якесь не дороге але затишне кафе. Тут було гамірно але приємно. Оксана з Безбородьком сіли за столик, що був в самому кутку, в темноті і подалі від чужих очей. Тут серед усього їх ніхто навіть не помічав. А вони просто сиділи і щось собі говорили, згадуючи колишні роки.

Свого часу багато хто міг казати що, між Безбородьком і Оксаною був роман. Ну чи принаймні флірт. І хоч як то все було скрито та все ж щось таки було. Можливо воно тривало і досі. Звісно, сказати ніхто не міг чи це була правда. Однак поговорювали. Як би там не було але вони мали про що по говорити. І щось таке спільне, що об'єднувало цих людей з різними життєвими смаками, ідеями, віком.

А місто починала вкривати ніч.

Глава 11

Радик нарешті дописав ще один свій твір. Він переслав всі файли своєму видавцеві. Все віщувало успіх. Задоволений, він лежав у ліжку і дрімав. Ну а куди йому спішити? Доки він у мами, доки ще може трохи відпочити. Гарний, погожий день, зроблена робота, цілковита тиша. Ну що ще треба.

На дворі був серпень. Це прекрасна пора для тих, хто ще не встиг відпочити але все ж має намір це зробити.

Радик полежав ще трохи а тоді підвівся і пішов на кухню. Мамина хата була далеко такого класу як він звик жити. Однак, це ані трохи його не засмучувало.

Олена Кирилівна звикла працювати біля хати. Вона любила тварин. І тому в її маленькому господарстві були кролики, кури. Все як і типова українська пенсіонерка.

Так, саме пенсіонерка. Сама Олена цього року подала документи на оформлення і планувала піти на заслужений відпочинок. А ще Радик на день народження мамі порадив поїхати кудись відпочити. Кілька днів вона провела у гарному санаторію. І от вже вчора повернулася назад.

Доки її не було дома, за всім хазяйством доглядала її сусідка тітка Марта, старша жінка, котра жила через паркан.

Радик, щоправда хотів, аби мама поїхала з ним до Америки подивитися як він там живе. Але вона відмовилась. Зрештою, може і на краще.

Враховуючи, стиль життя її сина, не факт, що пані Олена була б тим задоволена. Вона давно хотіла бачити онуків, щоб її син нарешті збудував сім'ю. Але крім своїх романів, зйомок, праці він ні про що по суті не думав. Навіть Віка останнім часом для нього була десь на задньому плані.

"Чому так? – питала себе не одноразово Олена – Он інші діти уже давно поодружувалися. Мають сім'ї, своїх дітей. А мій син десь весь час… Ну що з того усього йому? Чим він гірший від інших?". І не знаходила відповіді.

Зрештою, ніхто не міг сказати добре це чи поганою. У кожного були свої думки. Але вони не відповідали на ті питання.

А Радик і справді був уже і не молодим та головне не дуже хотів себе зв'язувати сімейними вузами. А куди спішитися йому? І справді – куди? У його віці лише жити – як то часто жартував сам Радик. І в деякій мірі він був правий. Ну для чого йому була зараз дружина. Тим паче яка не будь.

Кажуть, що кожна людина має чітку модель своєї майбутньої обраниці(-ця). І напевне саме по цій моделі кожна людина підбирає собі пару. Хай там як але Радик не міг визначитись чи насправді Вікторія була його моделю. Хоча все ж таки щось у ній було. Але що саме, важко сказати.

Сама дівчина теж уже давно не спала. Сьогодні їй снився якийсь страшний сон. Вона бачила Радика в труні.