Ціна помилки - Баркалов Руслан

Це була справді достойна нагорода. Ось і сьогодні до неї мали прийти дівчатка на підготовку додому. Тому пані Олена хотіла вийти швидше.

В коридорі було тихо. Ще трохи і знову почнеться. Ще кілька тижнів і знову сюди будуть входити діти. Для когось цей навчальний рік розпочнеться в перше, для когось востаннє. А хтось просто буде продовжувати новий начальний чи робочий рік.

Вона йшла коридором із класу до учительської, де залишила свої речі. Скрізь було тихо. Де не де були відчинені двері у класах, там ще сиділи вчителі, заповнювали журнал, щось записували, складали плани навчального семестру або просто щось писали.

Олена Кирилівна зайшла в учительську. В кінці, біля вікна сиділа Тетяна Онуфріївна – стара, добра, вимоглива вчителька. Вона вела в старших класах хімію, предмет важкий і мало зрозумілий без практичних робіт. А тому вона майже завжди робила з дітьми якісь практичні завдання, пояснюючи їм теорію в ході роботи. За це її діти любили. Зараз вона просто дивилася у вікно.

Колись молода, красива, розумна вона була найкращою вчителькою. Вчителькою не лише школи але й цілого району. Тепер їй сімдесят. І вона теж самотня як і Олена. Чоловік помер. А діти. Одна дочка і та десь далеко в Харкові. От і все. А вона одинока стара жінка. Але Тетяна Онуфріївна переймається іншим. Вона хвора. А ще роки беруть своє. І це напевне найгірше для справжнього спеціаліста у своїй справі. Вона відчуває що скоро вже не зможе вчити дітей. Віддавати їм свої знання, приділяти час, бути для них вчителем як раніше.

– Добрий день пані Тетяно! Як ви почуваєтеся? – привіталася Олена Кирилівна

– Добрий день Оленочко – стара ніби пробудилася від своєї задуми – А я і не чула як ти зайшла.

– Та я щойно зайшла. Ви щось так у вікні видивлялися …

– Та… дивилася як все приходить знову до осені. Як все знову набирає жовтого кольору… тай трохи задумалася… Знаєш, а я не хочу ще на пенсію – засміялася вона – Ну от що я робитиму дома? Кому там буду розказувати, передавати знання? Я в дома відчуваю себе старшою…

– Звичайно що ні… Вам ще би працювати. І діти вас люблять дуже. Це рідкість!

– Так, але всьому приходить свій час. Ще напевне цей рік і таки піду відпочивати нарешті. А то скажуть, що стара геть зійшла з розуму – не хоче місцем молодим вступити. А як там твій Радик?

– Не знаю. Дзвонить не часто…

– Хороший син! Дуже хороший! – якось вдумливо сказала стара жінка – Молодець, що пішов у світ. Маєш ким пишатися…

– Так. А з іншого боку…

– А що і ще треба. З часом він зміниться. Почне будувати відносини. Хай спочатку робить кар'єру. Бо потім того не буде….Я пригадую його ще як вчився… Ох, то хороший хлопчик був: розумний, чемний, виважений…

– Так, а який тепер я вже й сама не знаю. А ви не йдете додому?

– Так, так… іду Оленочко…треба йти…

– То ходімо разом.

І вони почали збиратися додому, щось обговорюючи і розказуючи одна одній свої проблеми і спогади.

Глава 3

Віка цілий день була чимось збентежена. Вона не знала чому. Дівчина просто не могла нічого робити. Їй хотілося щоб хтось її обняв, пригорнув. Зустрічатися із хлопцем, котрого не бачиш цілий рік було справжнім випробуванням. Вікторія не знала що їй думати. Вона і вірила і не вірила йому.

З одного боку Радик справді допомагав, підтримував її – а з іншого…

З іншого він був далеко. Радик був не простим хлопцем з вулиці, не якимось звичайним як всі. Він був кінозіркою. А це було не звичним. Це було важко як сприйняти так і вірити в те, що він насправді її любить.

І хоч мати Радика її підтримує завжди – Віка не знала до кінця хто вона насправді для цього загадкового для неї, простої дівчинки із провінційного містечка.

Віка поступила в один із кращих ВУЗів держави. Тепер вона студентка. І може сама розпоряджатися собою і своїм життям.

Вона і справді багато тепер могла. Мама більше їй не могла нічого сказати. Мати такого перспективного хлопця мало свої переваги.

Тепер дівчина могла забути і про будь які докори з боку мами. Факультет журналістики, без екзаменів та ще й на державний. А крім того ще й співпраця із місцевою газетою. І то вже. Це було дуже багато. Дівчина розуміла що без Радика вона точно цього усього б не мала. А нещодавно, дізнавшись що вона дівчина відомого Радимира Воловського, запросили дати інтерв'ю на одному із місцевих телеканалів. Але як то кажуть "багаті теж плачуть".

З одного боку слава, популярність, можливості – а з іншого крайня самотність. Вона розуміла, що любить Радика. Цього так далекого, так неосяжного, так вишуканого коханця. Більше десяти років різниці і сотні кілометрів відстані все рівно не змінили її бажання бачити його.

Віка боялася однієї речі – що одного дня вона може стати не потрібною йому. Що рано чи пізно Радик забуде про неї. Але цього не ставалося..

– Віка, тобі дзвонила якась подружка – до кімнати увійшла мама. Вона була проти стосунків своєї дочки із Радимиром. І це було зрозуміло. Вона, як і кожна мама, хотіла б щоб її дочка закінчила школу, поступила, одружилась і жила тихо і спокійно. Щоб у неї був хороший, люблячий чоловік а не пафосний кіноактор, для котрого, як вона рахувала, почуття мало що значить.

– Добре – відповіла дівчина – Передзвонить пізніше…

– Щось не так? – почала докопуватись мама – Може ти чимось схвильована?

– Ні. Просто.

– Ну я ж бачу…Вікусю розкажи мені…

– Ну і що ти хочеш почути? Нічого ж кажу тобі!

– Ну я ж бачу що ти якась, ніби чимось стурбована …

– Ні. Все гаразд. І взагалі … дай мені спокій..

Дівчина не звикла ні з ким ділитися своїми переживаннями. Все що відбувалося, вона тримала в собі. Можливо це і погано. Але так набагато простіше. Вона не могла знайти з мамою спільного розуміння ще від самого дитинства. А тепер ще й Радик став "яблуком розбрату".

Глава 4

На дворі був уже вечір, коли таксі підї'жджало до колись так рідного міста. Радик якось байдуже дивився бігборди, що стояли по обочині. Думками він був десь далеко. І тепер давно вже не ця земля була для нього рідною.

Машина проїжджала вулиці, минали будинки. Ось нарешті, дім номер 31. Це був його дім. Нарешті приїхали.

Машина зупинилася біля воріт. З неї вийшов молодий чоловік в світлих джинсах, сорочці, і білих кросівках. Він взяв валізи, подякував, розплатився і зайшов в хвіртку.

Радик роздивлявся навкруги. Йому здавалося, що за цей час все змінилося. Все стало якимось іншим. Чужим. Так, ніби він потрапив кудись а не додому. Це був його але вже так чужий дім.

Для Радика це був тепер просто дім. Котрий не мав ніякого значення. Роки, що пройшли змінили все. І якщо перші роки він тужив за рідними місцями, рвався додому, думав про це – то тепер було навпаки. Йому було абсолютно байдуже. Байдуже на все, що його оточувало, що хто собі там десь говорив за плечами.

Це був інший Радик. Зовсім інша людина із іншого світу. Він пройшов до дверей. Було зачинено. "Мама напевно ще на роботі ..Ну або спить…" – подумав Радик. Він поклав валізи на порозі а сам пробував набрати мамин номер мобільного. Пішли довгі гудки. Ніхто трубку не брав. "Можливо вона ще на роботі" – здогадувався Радик. Він почав оглядати довкола хати. Все майже так як і було рік тому. Гараж закритий. У ньому мав би стояти його джип. Але для Радика було таких машин уже багато. Йому було байдуже. Він просто ходив по подвір'ї, вдивлявся в колись рідні а тепер так чужі йому стіни.

Все як було колись. Все так само стоїть як і тоді, коли він покинув це місто. Як це було давно. І що далі? Що далі? А й справді, що далі? Для нього тепер це чужий будиночок, в котрому живе його мама. От і все. А що рідне йому? Радик задумався. Він не міг собі відповісти, бо й не знав що сказати. Збрехати собі було б не розумним. Тому він мовчав. Раптом в дверях почувся скрип, обернувся ключик і двері відчинилися. На порозі стояла старша жінка.

– Ви до кого? – спитала вона.

– Не впізнаєш? – відповів питанням на питання Радик – Це я – Радик.

– Боже мій, синку, навіть не впізнала… Я думала, що ти приїдеш десь за два-три тижні.

– Ні, я вирішив трішки швидше приїхати… Ну то може все ж спустиш в середину?

– Ой, та заходи…А я прийшла тай …

– Як тут прохолодно. А я щойно із Києва приїхав. Думав ще проїхатися містом. Але в таку спекотну погоду якось не дуже. Доречі, машина ще є ?

– Так звісно. Я все залишила як було. Ключі в тумбочці.

– Це дуже добре. А то я не буду весь час їздити на таксі…

Він пройшов в свою колишню кімнату. Там все було як і рік тому. Ліжко стояло застеленим, на столі стояли книжки, котрі Радик залишив ще минулого разу. Скільки ж воно його чекало. І тепер на кілька днів він буде тут відпочивати від усіх своїх дурних, хворих ідей, праці і всього іншого.

Прекрасно. Як це прекрасно коли ти можеш повернутись туди – де тебе хтось чекає. І не важливо, що би там не було і якою б не була доля.

Радик сів на ліжко. "Давненько я тут не був – подумав про себе чоловік – А тут все рівно так і нічого не змінилося. Жаль лише, що я змінився. Змінився на завжди. І то в гіршу сторону. Але добре, що мама не знає всієї моєї історії. Хто знає… може я ще зможу змінитися".

Він сидів на ліжку і дивився на стіни. Погляд падав то на тумбочку в куті то на картину, що висіла навпроти. Ці дві речі стояли тут вже давно. Ще коли він ходив до школи. Радик згадував роки проведені дома. Тут проминало його дитинство. Тут ріс маленький Радимирчик. І хто би міг був подумати, що років за п'ятнадцять тут же сидітиме він але уже зовсім інший.

Радик був стомлений. Але йому сидіти аж ніяк не хотілося. Бажання кудись піти чи радше поїхати було сильніше за втому.

Баба Параска, котра була чи не єдиним другом у дитинстві померла кілька років тому. А він навіть не був на її могилі. Радик піднявся з ліжка, відкрив шухляду і взяв звідти ключі. Він ще не знав куди але вже мав намір просто поїхати.

– Ти куди? – здивовано спитала мами – Та ж щойно лише зайшов. Навіть нічого не поїв з дороги…

– Нічого страшного. Приїду і поїм. А ти просто нікуди не йди… Ну щоб я в дім міг попасти потім. Добре?

– Ну а ти коли думаєш вернутись? Я може і засну..

– Не знаю мамо.. може за годину, а може і пізніше…

– Тоді візьми ключ. І довго ніде не будь. Ти з дороги, втомлений. Краще би відпочив.

– Завтра відпочину… Я пішов..

І він вийшов на двір.

Гараж стояв не далеко від хати.