З неопублікованого - Олександр Олесь

style=""> 

1917

 

«В час смеркання, в час вмирання…»

 

 

В час смеркання, в час вмирання

Знов кохання, Боже мій!

Серце б'ється, пісня ллється,

зграї мрій.

 

Знову жити, світ любити,

Сонце пити з уст твоїх...

Зглянься, Боже, переможе

душу гріх.

 

27.12.1917

 

«Пісня - се туга кохання…»

 

 

Пісня - се туга кохання,

Пісня - се радість його.

Стихла вже пісня світання

Й заходу серця мого.

 

Ллються пісні соловйові,

Тільки в маю чарівні,

Стихли давно вже майові

Співанки в серці моїм.

 

В ірій давно одлетіла

Пісня остання моя.

В серці лишилась могила,

А над могилою я.

 

8.11.1917

 

«Три старці до мене прийшли…»

 

 

Три старці до мене прийшли,

Окровлені, босі і голі,

І холодом слів облили:

«Ми пасинки людської долі».

 

«Чим винні ми, пане, скажи»,-

Три старця у мене питають

І нагло виймають ножі,

І їх надо мною тримають.

 

В [німоті] зі мною всі скарби мої.

Ось ліжко... Мене перервали:

«Родилися ми на землі

І ліжка ніколи не знали!»

 

Я змовк: «Весь скарб мій - книжки»

«А ми не умієм читати,

Співали церковні дячки

І нас не хотіли навчати».

 

«Робив я удень і вночі,

І ми по дорозі не спали,

Наш сон проганяли сичі,

Нас злидні, як мухи, кусали...»

 

«Так чим же я винен, брати?»

«Ми стали братами сьогодні

І зважились вперше зайти,

Хоч завжди стогнали, голодні».

 

«Я вже за обідом поїв...»

«У тебе ще м'яса доволі,

Ніхто з нас ще м'яса не їв,

Час з'їсти і пасинкам долі...

 

Чим винні ми, пане, скажи?»

Та я їм не встиг відповісти:

Блиснули холодні ножі,

І стали старці мене їсти.

 

10.11.1917

 

«Назустріч сонцю золотому…»

 

 

Назустріч сонцю золотому

Я з вами йшов, пісні мої.

І ось хилюсь... я чую втому,

Лягти б, забутись на землі...

 

Ми твердо йшли в вітри, в негоду,

Ми чесно прапор свій несли,

Вночі не зрадили народу,

В ворожий табір не втекли.

 

Були самотні ми, як скелі,

Нам терен груди розривав,

І голос наш комусь в пустелі

Дарма на груди припадав.

 

Останній хам, як вовк голодний,

З зубами кидався на нас...

І в душу входив жах холодний,

І світ, прекрасний світ нам гас...

 

А друзі-спільники?! - Нікого.

В шинку, в могилі чи в боях?

О, шлях до сонця золотого,

Брати, далекий, довгий шлях...

 

Але ми йшли! Аж галас, крики,

І кров, і плач, і рев гармат...

І на руїнах танець дикий

Танцює з катом рідний брат...

 

Пісні мої! Вгадайте, милі,

Не прилучились ми до їх...

Ми тільки впали на могилі

В сльозах окровлених своїх.

 

Здавалось нам, що рідна мати

Перевертається в труні.

Ми не могли братів пізнати

З катами в диму і огні.

 

І ми на горах заспівали

Безмірно пісню жалібну,

Квітками їм труну убрали

І їх поклали у труну.

 

О, ви тепер життя обранці,

Чи ви почули нас в той час,

Чи ви до нас прийшли уранці,

Як промінь сонця впав на вас?..

 

Ні, ми прийшли... Голодні, голі,

Благословляючи когось,

Але старцям на святі Волі

Між вами місця не знайшлось...

 

І стали ми десь ззаду, збоку...

І, наче зняті із хреста,

Молитву тиху і глибоку

Зашепотіли в нас уста.

 

Аж ось і ранок розцвітає...

Великий грім весни гуде!

Наш Дух в могилі воскресає,

Наш Дух, я чую вже, іде!

 

Молитву тиху і глибоку

Шепочуть радісні уста...

І в ніч спокійну, зореоку

Хтось нас одводе од хреста.

 

5.12.1917

 

«Накладали їй полуду…»

 

 

Накладали їй полуду

На волошки-очі,

Світ робили їй темнішим

Від темної ночі!

 

А тепер, коли упали

Ваших тюрем стіни,

З мурів вирвалась на волю

Воля України.

 

А тепер, коли самих вас

Стіни придавили,

Простягаєте ви руки

З власної могили.

 

Порятуємо, полежте,

Ми віки лежали -

Бились, скаржились, молились,

Порятунку ждали.

 

Хай наллється наша воля,

Хай збереться в силу...

Полетить вона й загляне

Не в одну могилу.

 

25.10.1917

 

НА ВУЛИЦІ

 

 

Космополіте!.. Правду кажеш, брате:

Єдина мова і народ!

Пора всім неукам почати

Проти порядків свій поход!

 

Чому ж по-твоєму казати мушу?

Чого ти... дивишся згори?!

Я маю теж і честь, і душу...

Космополіте, не дури!

 

30.04.1917

 

«З ланів життя в провалля смерті йти…»

 

 

З ланів життя в провалля смерті йти,

Життя в минулому лишити

І тільки хрест його нести,

І тільки хворим тілом жити.

Так я, лишивши гнів, любов,

В яри по каменях ішов...

І враз, як сон, як казка чарівна...

Країна дивна виростає,

Сміється день, цвіте весна,

Життя обійми простягає...

А я в провалля смерті йшов,

А я згубив, зросив всю кров...

Хотів я крикнути -