З неопублікованого - Олександр Олесь

мене серце,

І крила щастя розведе.

 

23.12.[1917]

 

«Серед примар і з гір в долину…»

 

 

Серед примар і з гір в долину

Я йду в самоті і журбі

І тихо пісню лебедину

В думках наспівую собі.

 

Життя пройшло, пройшли бажання,

Надії, пориви - в труні.

Замість пісень - одні зітхання,

Одні подзвіння жалібні.

 

І нагло - ти! Ти - грім весняний,

Гримучий сонячний поток,

Поток нестриманий і п'яний

З вина і чаду, і квіток.

 

Ударив він, як вихор в груди,

В могилі молодість згубив,

Спалив жалі, вернув облуди,

Безкрилі мрії окрилив.

 

Я не дивлюсь уже в долину,

Я не боюсь уже примар.

Співайте пісню лебедину.

Лечу я соколом до хмар.

 

20.12.1917

 

«Хіба ви знаєте - хто ваша рідна мати…»

 

 

Хіба ви знаєте - хто ваша рідна мати

І ви чиї сини?

Не знали ви своєї хати,

Росли, як бур'яни.

 

Сумління ви ніколи не стрівали,

Не знали ви, що в світі єсть

І боротьба, і ідеали,

І рідний край, і честь.

 

Родились ви колись вночі, в негоду,

Але ж блискучий день тепер.

Чому ж ви, зрадники народу,

На світ не вилізли з печер?

 

Хіба не видно вам, де мати,

Де ваші друзі і брати,

Чиї затримують вас грати

На поміч матері прийти?

 

Чого ж братаєтесь з катами,

На нас здіймаєте шаблі?..

Хай висить хмарою над вами

Прокляття рідної землі.

 

2.12.1917

 

«Де ти, свято, свято згоди?..»

 

 

Де ти, свято, свято згоди?

Чи не час прийти тобі?

Задихаються народи

В братовбивчій боротьбі.

 

Вкрився Божий світ димами,

І криваві ллють моря.

Ой, коли ж над бурунами

Зійде тихая зоря

 

І осяє тихим світом

І могили, і тіла,

І засипе трупи цвітом

Правди, згоди і тепла.

 

8.12.1917

 

«Вже рік старий в могилі темній…»

 

 

Вже рік старий в могилі темній,

В глибинах Лети тихо спить,

Але ще сміх його таємний

Далеким громом гуркотить.

 

Ще сміх його старий, лукавий

Сичить гадюкою в кущах

І відблиск сонячно-кривавий

Горить на хмарних небесах.

 

Умер старий - лишились діти,

Лишились в кузні молотки,

Живуть в нащадках заповіти,

Цвітуть невидані квітки.

 

І нерозважною рукою

Опустять діти молоток,

Аби пливти їм за собою,

Аби догнати їм поток.

 

О ні, борці, підставте груди,

Серця розбийте і впадіть,

Але зірвіть з очей полуди

І в береги потік верніть.

 

Царки, князьки і блазні менту,

Опам'ятайтесь, час не жде...

Вода зруйнує все до щенту

І вам на голову впаде.

 

Взялись ви воленьку кувати

І щастя рідної землі,

А куєте кайдани-грати,

Сліпі, безглузді ковалі.

 

Над вами в'ються чорні хмари,

Круг вас танцює голод, жах,

І дико бігають примари

З кілками гострими в руках.

 

А ви, захоплені ігрою,

Ще більш вогню піддаєте.

В огні доковуєте зброю?

Сліпі, кістки ви куєте!

 

За двері вийдіть! День смеркає,

Голодний вечір настає -

Будь проклят той, хто день ховає,

Хто ніч ізранку нам кує.

 

27.12.1917

 

«Огнів, огнів! Бо сонце гасне…»

 

 

Огнів, огнів! Бо сонце гасне,

Тремтять проміння золоті,

І вдалині життя прекрасне

Стікає кров'ю на хресті.

 

Огнів, огнів, бо ніч надходить,

Встають примари із могил...

І хтось на півночі розводить

Дві чорні хмари хижих крил.

 

Огнів, огнів, щоб не злякатись,

Щоб не зневіритись вночі,

Щоб з ніччю темною не знатись

І стріти сонце, не сплючи.

 

1917

 

«Чого я плакав, сам не знаю…»

 

 

Чого я плакав, сам не знаю,

А дзвони змовкли і вже мовчать.

Спитайте сурми,- а сурми змовкли,

Хоч в серці сурми іще гримлять.

 

Спитайте рідні стяги-корогви,-

Але корогви вже не шумлять.

Спитайте рідні шаблі народні,-

Але блискучі вже не бряжчать.

 

Чого я плакав, і сам не знаю,

Спитайте сонце, що сяло так!

 

[1917]

 

«Гей, гостри, народе, зброю…»

 

 

Гей, гостри, народе, зброю

І готуйсь до бою!

Буде бій, останній бій

На арені життьовій!

Під знамена! Разом, спільно -

Хто бажає жити вільно!

 

[1917]

 

«Як крижаний бескет стою…»

 

 

Як крижаний бескет стою...

Сміються з мене хвилі.

І через голову мою

Літають сизокрилі.

 

І де взялись - не знаю я,

І звідки ця музика...

Стогнала тут свята земля,

Як страдниця велика.

 

Сміється море. Все внесло,

Розмило, збило скелі,

Горить під сонцем, наче скло,

Шумлять пісні веселі.

 

Це, мабуть, сон, що снивсь мені

Колись в осінній ночі,

І щастям знов, уже в труні,

Злетів на мертві очі.

 

А хвилі в'ються. Навкруги -

Ні хмарки, ні туману...

Горять в проміннях береги,

І я ось-ось розтану.

 

Як крижаний бескет стою,

Сміються з мене хвилі,

І через голову мою

Літають сріблокрилі.