З неопублікованого - Олександр Олесь

Олесь О.

З НЕОПУБЛІКОВАНОГО

Я знов приїхав на чужину,

Покинувши свій любий край,

З слізьми оставив я Долину,

Сказавши їй вкінець «прощай!».

За день я цілу ніч не спав,

Ходив по степу між гаями,

Я скрізь втаємну проблукав,

Облитий пишними чарами.

Було чудово в тую пору,

Коли, зійшовши я на гору,

Сидів на камні, дивувавсь.

Як часом блискавка мигне

І срібний промінь розіллє,

Тоді я будто прокидавсь.

Уже давно все кріпко спало,

Один вітрець тоді не спав,

Він віяв приятно помалу

І все до степу щось шептав.

Безкраїй степ розливсь, як море,

Далі високі, сині гори,

Потім блакитна неба даль

Далеко слалася, мов шаль.

Зійшов з гори, пішов на став,

На його глянув, серце зжалось,

Навік остатись тут бажалось.

Там місяць по небу блукав,

Тополі з вербами дивились,

Там хмари синії носились,

Тремтіла боязно зоря.

Потім постояв я під дубом,

Де перше слухав кобзаря,

А скрізь було так гарно, любо…

Хотів навіки тут зостатись,

Щоб більше вже не розставатись.

На лузі коні біля ставу

Щипали шовкову отаву,

Огні там хлопці розвели,

І співи й досі ще були...

Аж ось надворі засіріло,

Промінням небо зайнялось,

В селі хати вже задиміли,

Мале й велике піднялось,

Взялось за працю. Хоч хвилину

Побуть хотілося в раю,

Та треба їхать на чужину,

Долину кинути свою,

Останєє сказать їй слово...

«Прощай!» Побачу, може, знову

Твій степ тернистий, і хатки,

Квітками убрані садки.

Почую, може, я дівчат

В гаю над срібною водою

Пісні вечірньою добою...

Тепер ти, любий край, прощай,-

І сльози линули мов град.

1896

(думи)

Завидного мало у вашої долі...

Цікаві од вчора, бо часто не бачу.

Несе лихий вітер без стежки, по полю,

Не хоче шукати для неї дорогу!

Он квіточка, гляньте, росте у садку,

Щаслива, без сонця живе в холодку,

І часто метелик до неї летить -

Посиде, пошепче і знов одлітає.

Як вечір настане, роса окропить,

А ніччю, як місяць у синім блукає,

То краще, чим зорі червоні, засяє.

Дивується нею усякий, і квіти

Царицею квіток зовуть між собою.

І сам соловейко до неї на віти

Летить поспівати нічною добою.

Не знає недолі, бо доля співає...

Аж хмара надвечір страшна наступає,-

Зробилася буря [недоля прийшла]

І квітку зламала, далі понесла

По чистому полю, а потім на дно

Глибокого яру вода замела.

Безслідно пропала, а щастя? Воно

Невічно на світі буває - на мить

Прогляне, всміхнеться і знов одлетить...

Он дівчина, гляньте, весела гуляє,

Як пташка щаслива. Вона то співає,

То гра в перепілки, а часом моргне

На парубка оком... Нещасний здихне,

Промовивши тихо: «І дасть же таку

Небесний красу їй чудову! І мати,

І батько кохали, як око, дочку».

Та як й не кохати! Її бровенята -

Смолявий шнурочок, та й годі! А синії очі

Безкраї - як небо. А коси дівочі

Були аж за пояс. Щаслива не знала,

Що горе на світі між людьми буває,-

З веселим серденьком, як пташечка в гаї,

Вона щебетала, порхала, співала...

Та правда хіба що між нами буває?!

Котре раз родилось, то вже не вмирає?

18.07.1896

На річці стоїть собі острівок.

Кругом обсадив його деревами

Давно хтось... Розвів і садок,

Й поставив хатину поміж тополями.

Хазяїн спочинув уже в домовині,

Дерева зламались, схилилась хатина,

І тільки зостались тополі. На їх

Змостила гніздечко веселая пташка,

Діждалася діток і часто до їх

Літала, даючи у ротики кашки.

Аж ось оперились, чималі вже стали...

Ще краще та пташка в лугах щебетала,

Радіючи з щастя серденьком своїм.

Аж раз вона баче: хлоп'ятко з старим

Дідусем на човні в цей рай підпливає.

Посиділи трохи. Давай лиш зрубаєм

Оці дві тополі - й сокира рубає...

Упали тополі, гніздечко розбилось,

А дітки в калюжі малі потопились.

Де дітися - горлиця з горя не знала,

Стогнала за дітьми, у воду пірнала:

Хотіла дістати. І от наступає

Рік третій, як пташка з весни прилітає

На цей острівок і плаче, воркує...

Нерідко і з людьми так доля жартує!

11.07.1896

По вулиці тиняється нещасна дитина -

Обірвана, розхристана. На плечах торбина

Висить з хлібом, котрий тяжко, бідній, дістається

«Така-сяка потаскухо!» - лає хтось без серця.

Журно стане - і поллються з карих сльозенята

Пожуриться і знов ходить від хати до хати,

Тиняється... Її лають, часом б'ють сирітку

(Бо батько вже давно умер, а мати хворає).

І от їсти випрохує їй оця малолітка

«Христа ради, дайте мені!» - руку простягає

Під вікном багатого. І хто серце має,

Той висуне щедру руку. Багато ти в світі

Своїм ім'ям, Боже, кормиш сиріток убогих!

Бо без тебе в домовині були б оці діти,-

Ти для них, покинутих, єдина підмога.

От підходить до палати небога-сирітка,

Попросила: «Христа ради…» - її виганяють...

Сльози втерла, оглянулась... Коли бачить: дітки

І щасливі, і веселі з нянькою гуляють,

Тут їх й мати. І сирітка мовчки зупинилась,

Сіла долі. Із сльозами