З неопублікованого - Олександр Олесь
19.03.1903
1904
«Натхнення час - то час святий!..»
Натхнення час - то час святий!
В той час душа моя літає
Вгорі в блаженному розмаї
І слуха голос неземний.
І чує те, чого другий
В той час душею не вчуває.
В той час стиха моя печаль
І власне все в загальнім гине,
В той час прощаю я людині,
В той час мені й рослини жаль
І дух мій чистий, як кришталь,
По небу з янголами лине.
2.03.1904
«Плава морок нічний, спочиває земля…»
Плава морок нічний, спочиває земля...
І у мене душа спочиває.
Вийди, втіхо моя, вийди, радість моя,
Тут нікого у полі немає...
Знаю, серце моє, що розійдемось ми,
Що не бути нам вмісті ніколи...
Дай же камінь тяжкий мені вилить слізьми,-
Тут нікого немає у полі.
Дай єдину хоча мені ніч із життя
Вилить розпач із серця сумного.
Ти нічого не бійсь, не лякайсь каяття,-
Тут у полі немає нікого.
Вийди, серце моє, і забудь про людей,
Без свого не зостануться люде.
Ти ще їм оддаєш цілу безліч ночей,
А ця ніч нехай нашою буде.
23.09.1904
«Не жди пісень і слів признання…»
Не жди пісень і слів признання...
Хоч кожний, хто співати міг,
Співав коханій про кохання
І плів вінок з пісень своїх.
Моє ж даремнеє бажання -
Сказать про все я не зумів.
Моя любов, моє кохання
Для вислову не знає слів.
Не жди пісень! Моє кохання -
Пожар душі, і кожний згук
Мого крилатого признання
В огні згоряє, повний мук.
1904
«Журишся?..»
Журишся?
Не журися, сестро, що навколо зради,
Що навколо тебе душі кам'яні,
Від яких не вчуєш братньої поради,
Втіхи на сумління, на думки сумні.
Плачеш?
Плач, мій янгол чистий, чистими сльозами,
Сльози вже не зрадять в темряві життя...
Зорана думками, зрошена сльозами,
Пишні колись квіти дасть душа твоя.
1904
«Поможи ж йому мерщій!..»
Поможи ж йому мерщій!..
Бо вони над ним глузують:
І стискають, і милують,
І жахають, і чарують,
І на крилах образ твій
Носять в дні і ночі п'яні...
Серце мліє, серце в'яне...
Серце сохне... умира...
Серце з щастя завмира!
[1904]
«Ах, так несподівано сонце зійшло…»
Ах, так несподівано сонце зійшло,
Так серце безкрає зраділо,
Що навіть сказати йому не змогло,
Як в стумі по ньому боліло.
І стало ховатися сонце кудись,
А серце в грудях заридало.
І так в його сльози гарячі лились,
Що й голосу крикнуть не стало.
1904
«Почувши перший скрик дитини…»
Почувши перший скрик дитини,
Я не радію,- знаю я,
Що хрест тяжкий їй дасть життя,
В квітки тернами каяття,
Оберне мрії всі в руїни...
Чому ж, як вгледжу домовину,
Чом стогне так душа моя?
Над чим журюсь і плачу я,
Чом так люблю тоді життя
І шкода так мені людину?
1904
«Щось плаче десь в душі моїй…»
Щось плаче десь в душі моїй,
Співає щось і журиться про себе.
Я слухаю цю пісню і її
Тобі присвячую, бо думаю про тебе.
Тяжко, гірко, ніч стоїть,
Скрізь тумани в'ються...
Серце змучене болить,
Тихо сльози ллються.
Стогне серденько моє,
Давлять чорні думи,
І нема ніде, як є,
Вогоньку у стумі.
А згадай: і в нас була
Зірка люба й мила,
Як та маківка цвіла,
Як те сонце, гріла.
Та покинула, зайшла
У пітьму навіки...
Ми остались без тепла,
Без надій і втіхи.
1904
«Я з вогню душі своєї…»
Я з вогню душі своєї
Вилив світу срібний дзвін,
Все найкраще взяв я з неї,
Щоб дзвонив напрочуд він.
Та його ви не злюбили
І каміннями розбили...
Бідні люде, бідний дзвін!
Бідні люде, чом, як били,
Зовсім дзвону [не розбили],
Бо не раз ще вдаре він,
І не раз ви серед ночі
Розтулятимете очі.
Він задзвоне, тільки душі
Він не так уже зворуше,
Бо мій дзвін - розбитий дух,
Повний гніву, повний мук,
Що літає без спокою
І ридає над собою,
Що для лютих ворогів
Не знаходить кар і слів.
Він огнем у душі ваші
Переллє свої розпачі.
О, він в вас слізьми недолі
Переллє свій жаль і болі.
Як його ви розбивали,
Мабуть, ви того не знали,
Що йому ви сил дали
Більше в сто крат, ніж взяли.
Хай же дзвоне він, лунає
І, як жаль, вам душі крає!
1904
ВЕСНЯНОЇ НОЧІ
Зомліло все... весь світ широкий,
Мов зачарований, зомлів...
На крилах чар глибокий спокій
Понад землею пролетів.
В долині я... вдалі ні згука...
Скрізь не життя, але й
