З неопублікованого - Олександр Олесь

маленька дивилась

Довго-довго, як гралися у розкоші діти.

Об чім думала ж сирітка у ті гіркі миті?

 

15.07.1896

 

НА ШЛЯХУ

 

 

Пече сонце... Все втікає -

Хто у хату, хто в садок...

Тільки, бачу, шкандибає

Троє по шляху діток

Кров на ніжках червоніє,

На очах сльоза тремтить,

Тіло спечене голіє,

Піт струмками капотить.

Підійшов я та й питаю:

«Ви, небоги, це куди?»

Тільки кожен з їх здихає...

І схотіли знову йти,-

Аж найменше одмовляє:

«Ми й не знаєм... Світ за очі,

Бо дороги в нас немає

(Куди вітер віять схоче),

Вже давно нас виганяли.

Аж торік ще... наша мати...

Ми насилу ублагали

Ще пожити в їхній хаті.

Батько вмерли вже п'ять літ,

Мати стала пить горілку...

Їм нелюбий й божий світ,

Як не підуть день до шинку!

Село бідне, хліба мало...

Ми щодня в людей збирали».

«Мені нічим вас кормить -

Куди хочте, туди йдіть!»

Ми зостались вп'ять, прохали,

Тільки гірше катували...»

«А скажіть, яке село

За Сулою зараз є?

Туди ходять все, було,

На роботу, й попас є.

Будто б то гусей багато...

Пасти ж нікому,- й мерщій

Ми йдемо туди найнятись!» -

Добавля мені старший.

Розказав я їм дорогу,

Дав би грошей - так не малось.

Попрощалися, небоги,

Й дальш пішли. Поки не стало,

Я дивився їм услід.

З серцем що було - не знаю,

Але як дітей згадаю,

То й тепер стає як лід...

 

28.07.1896

 

ДО СОКОЛА

 

 

Завидную маєш ти, соколе, долю,

Усяк би хотів її мать.

З безкрайого неба, з широкої волі

Цей світ чарівний оглядать...

[Тремтіти], купатись у синім просторі,

На горах у ніч спочивать,

[Балакати] з хвилями темного моря,

Як те коли схоче гулять.

Глибокую думу на горах гадати,

Її полишає один

Вітрець, коли схоче тебе поласкати.

Та чари таємних вершин

Ти перший пізнаєш, і промінь від сонця

Він сяйвом своїм обіллє,

І збудить [чудова] природа питомця:

«Вставай! Бо вже сонце встає!»

Спірнеш, стрепенувшись, від кулі ще швидше,

Спочинеш - і знову гулять.

Полинеш за хмари, полинеш ще вище,

Де воля, де щастя не сплять.

Де, сизий, захочеш, то там і буваєш,

Одчинений скрізь тобі путь...

Завидную долю ти, соколе, маєш...

Хотів би тобою я буть!

 

27.07.1896

 

«О край незабутній, зруйнований краю!..»

 

 

О край незабутній, зруйнований краю!

Не знаєш ти, рідний, як щиро кохаю

Тебе, мій соколе,

Тебе, моя доле!

 

Я згадую часто перисті, веселі

Степи твої пишні, уквітчані села

Рясними садками,

Пишними квітками.

 

Я згадую ночі де-небудь у гаю,

Де срібні струмочки шумлять та гуляють,

Де любо буває,

Як в Божому раї!

 

Я згадую, рідний, як ввечір дівчата

Зберуться над воду у гай погуляти.

Жартують, гуляють,

Пташками співають.

 

А потім, як квіти - рожеві та повні -

Підійдуть до річки, подв'язують човни...

«Ануте, дівчата,

На човнах гуляти!»

 

Поїдуть по річці чудової вроди,

Зайшло уже сонце; кругом прохолода.

Під ними і гори,

І місяць, і зорі...

 

Вже північ надворі, скрізь тихо, лиш в гаю

Далеко десь чути - дівчата співають...

Веселі в вас літа,

Рожевії квіти!

 

Я згадую часом кургани-могили,

Де славне козацтво за волю спочило -

Така вже в нас доля,

Гнучка, як тополя!

 

О край незабутній, зруйнований краю!

Заплачу я гірко, як часом згадаю

Останні руїни

І долю Вкраїни!

 

16.11.1896

 

«Ти долю шукаєш, єдиний мій друже…»

 

 

Ти долю шукаєш, єдиний мій друже,

Ти рвешся щосили найти...

Розумний ти, певно, і думами дужий,

Вони в тебе, брате, святі!..

 

Ти думаєш: щастя де-небудь далеко

Й до жизні святої дійти

Здається для тебе, що дуже нелегко...

Їх легко, мій друже, найти...

 

Вони біля тебе - ти тільки не бачиш,

Оглянься кругом, обернись

І вгледиш ти долю веселу, без плачу,

Що перше не бачив колись...

 

З'єднай своє серце і думу глибоку,

Й одмову ти знайдеш в других,

І щиру пораду, як море, глибоку,

І згоду у думах твоїх...

 

З'єднай своє серце і думу, мій друже,

В з'єднанні і доля твоя.

Вона недалеко, вона не у думах,

У думах є доля своя.

 

10.11.1896

 

ДО СЕСТРИ МАРУСІ

 

 

Мене ти питаєш: нащо я віршую,

Нащо, безталанний, так трачу години?

Скажи мені, сестро, з ким я поміркую,

З ким думу з'єднаю у тяжкі хвилини...

З ким серцю од жалю свого заридати,

І хто мені скаже: «Мій друже і брате!»

Ніхто, моя сестро, нема на всім світі

Такої душі... а ті, що питають:

«Чого ти сумуєш, чи весело жити?» -

А потім з другими тебе ж осуждають,

Сміються, кепкують, то, сестро, не люде.

Здихну тільки мовчки, піду за хатину

І там одиноко з жалю заспіваю,

А потім заплачу і серцем полину

Туди, де немає ні сліз, ані болю,

Де лихо сміється, тікає недоля...

А ранком устанеш та підеш на поле -

Круг тебе все сяє... і трави, і ниви...

Все раде, веселе до Божої волі...

І я мов зрадію, зроблюся