Два веронці - Вільям Шекспір

Ось ще «Протей»! Ізнову... Двічі, тричі...

О добрий вітре, заспокойсь, не вій,

Не розвівай шматочків, доки я

До одної всіх літер не зберу.

Крім власного мого імення! Хай

Підхопить лютий буревій його

Й на скелю найстрімкішу віднесе,

І звідти скине 13 у бурхливе море!..

Поглянь: у цім рядку його ім’я

Стоїть аж двічі, ось: «Протей нещасний»,

«Палкий Протей» - ось: «Джулії чарівній».

Я відірву це... Ні!.. Таж любо як

Він спарував обидва наші ймення!..

Я їх складу одне на одне... Ну ж бо!

Цілуйтесь, пригортайтеся, сваріться,

Робіть, що хочете...

Входить Лючетта.

Лючетта

Прошу, синьйоро,

Обід вже на столі, і жде вас батько.

Джулія

Гаразд, ходім.

Лючетта

Як?! Та невже ж ці клапті

Покинете ви тут?

Джулія

Як їх цінуєш,

То підбери.

Лючетта

Ви ж гримали на мене.

Як я їх підбирала... А проте

Я їх візьму... бува, щоб не замерзли.

Джулія

Вони тобі до серця, бачу я!

Лючетта

Що бачите, те й кажете, синьйоро.

Та я й сама все бачу, не сліпа!

Джулія

Ходім, ходім! Будь ласка, вже ходімо!

Виходять.

Там само. Кімната в господі Антоніо.

Входять Антоніо й Пантіно.

Антоніо

Скажіть, Пантіно, чим таким поважним

Мій брат затримав вас у галереї?

Пантіно

Про сина вашого, Протея, йшлося.

Антоніо

І що ж він вам сказав?

Пантіно

Він дивувався,

Що ваша милість дозволяють сину

Удома марнувати юні роки,

В той час як люди й не такі вельможні

Синів своїх у мандри посилають:

Тих - на війну, щоб поспитать фортуни;

Тих - відкривать далекі острови;

Тих - у найкращі університети.

Він мовив, що на кожнім з тих шляхів

Протей ваш міг би широко ступати,

Й наказував мені порадить вам

Його без діла вдома не тримати,

Бо ж як постаріє, то пожалкує,

Що замолоду світу він не бачив.

Антоніо

На мене зовсім натискать не треба;

Я думаю про це вже цілий місяць

І знаю й сам, що син марнує час,

Що з нього путнього не вийде мужа,

Якщо його не виховає світ.

Лише в труді ми здобуваєм досвід,

А час удосконалює його. 14

Порадь мені, куди послати сина?

Пантіно

Гадаю, вашій милості відомо,

Що юний Валентин, його товариш,

Перебуває зараз при дворі

У герцога.

Антоніо

Я знаю.

Пантіно

Ваша милість,

Пошліть і вашого туди ж; він там

Навчиться різних звичаїв лица́рських,

Добірних висловів та етикету,

З вельможами спізнається - й побачить,

Яким повинен буть юнак шляхетний.

Антоніо

Мені твоя порада до вподоби;

Міркуєш слушно ти; і щоб побачив,

Як це мені до серця припада,

Я виконаю все і при нагоді

До герцога пошлю його негайно.

Пантіно

Туди рушає завтра дон Альфонсо,

А з ним ще кілька юнаків значних,

Щоб герцогу засвідчити пошану

І запропонувать свої послуги.

Антоніо

Чудове товариство! З ними разом

Поїде й мій Протей... Ось він, до речі!

Входить Протей.

Протей

О радісне кохання! О рядки

Солодкі, ніжні!.. О життя солодке!

Її рукою тут водило серце,

Тут - присягання вірної любові!

Якби ж батьки любовний наш союз

Благословили й згодою своєю

Вмить повершили наше юне щастя!..

О Джуліє, мій ангеле!

Антоніо

Що то за лист, що ти його читаєш?

Протей

Це, батьку мій, привіт від Валентина...

Лиш кілька слів... Мені привіз його

Наш спільний друг.

Антоніо

А дай мені листа,

Побачим, що нового.

Протей

Батьку мій,

Немає тут новин... Він тільки пише,

Як він живе щасливо, як його

Шанують любо і який ласкавий

До нього герцог. Кличе і мене

З ним долю поділити.

Антоніо

Ну, а ти що?

Протей

Я підлягаю вашій волі, пане,

А не зичливим побажанням друга.

Антоніо

Його бажання збіглися з моїм.

Ти не дивуйсь, що вирішив я справу

Так несподівано: чого я хочу -

Я хочу, й край! Так я постановив,

Що певний час укупі з Валентином

Ти поживеш при герцогськім дворі.

Тобі я слатиму не менше грошей,

Ніж Валентинові - його сім’я.

Готуйся! Завтра вирушиш в дорогу.

Мовчи! Я так сказав,- тож так і буде.

Протей

Синьйоре мій, так швидко не зберусь я.

Прошу вас,- відкладіть на день чи два

Поїздку.

Антоніо

Ні, ніяких зволікань!

Усе, що треба, вишлю я по тому,

Ти мусиш виїхати взавтра,- чуєш?! -

Ходім, Пантіно; я велю тобі

Його хутенько вирядить в дорогу.

Антоніо і Пантіно виходять.

Протей

Тікав я від вогню, щоб не згоріти,

Та й затопивсь у хвилях і тону...

Листа я не насміливсь показати...

Боявся батька... думав: що, як він

Любов мою не схвалить... і брехнею

Тепер їй на заваді став я сам.

О, як нагадує весна кохання

Квітневий день, мінливий і несталий!

Ледь сонечко засяє в небі зрання,

Набігла