Листи до матері з неволі - Марченко Валерій

Але ви, радянські інтелігенти, мовчали, сподіваючись, ясна річ, перечекати біду. Й постійно ховалися за хохлацьке "моя хата скраю". Хоч ставало дедалі гірше. Обережність перетворилася на страх, і він поселився у ваших душах назавжди. Й цей тваринний стан сприймався як культурний розвиток особистості.

Арешт, який прийшов унаслідок телеграми з ЦК — "Придивіться до Марченка" — перекреслив усе. Червнем 1941 року на вулиці Короленка, 33, відкрилися ворота перед першим радянським ректором Львівського університету.

Я не хочу багато говорити про ті часи. Твоє перебування в сибірському ГУЛагу завжди пов'язане для мене зі словами, які наша сусідка-мерзотниця сказала мамі: "Таким, як твій батько, ми таму рот с...и".

Я не випадково покликаюся на деталі родинної біографії: так чіткіше видно, чим обдарувала нас Радянська влада.

Пригадую, чим закінчився Твій виступ на загальних зборах педінституту 1956 року. Тоді якраз розвінчано культ особи Сталіна й голосно проголошено про ліквідацію аномалій недемократичного життя країни. Твою розповідь про радянські концтабори присутні сприйняли як виявлення очевидця. А критика знизу?— у нас?— треба бути наївними! Одразу посипалися виклики до бюро райкому й міськкому партії, де загубленій овечці пояснювали, що представляти нашу дійсність у таких кольорах недопустимо, бо може статися таке, що доведеться покласти на стіл партійний квиток, а то й поїхати кудись милуватися полярним сяйвом. І Ти, знаючи нашу найдемократичнішу судову систему, знову прийшов до переконання, що мовчанка — золото. А що є принизливіше й ганебніше для інтелігента, як бути некорисним для народу ?

У час, коли Азія, Африка, Латинська Америка визволилися від колоніальної залежності, коли національна ідея заполонила світ, українці задовольняються гидким ремиганням про неможливість відділення, бо нас, нібито, завоюють або німці, або американці, або Бог знає хто ще. І в той же час у Європі преспокійно живе 34 незалежні держави, які не знають, що таке колючий дріт на кордонах.

Ми нація примітивів!

А ти навчав студентів з чужих шпаргалок, заспокоював себе тим, що кесареві — кесареве, і що так є споконвіку. Охороняючи мене від життєвих бур, щоб не пробудити в мене почуття помсти, ти не навчив мене бачити справжнє обличчя КДБ. А як би мені це придалося! Не від одної помилки це мене охоронило б!

Виступивши проти цілої імперії брехні, я мав одну підпору — свідомість, що ярмо — нестерпне. Треба мені було самому потовктися до кам'яної стіни, відчути біль удару, щоб зрозуміти: зло таки можна подолати, з ним можна й треба боротися.

Заперечення більшовизму для мене не відкриття, а форма існування. Й не мовчазною пасивністю треба йому протиставитися. Нам ніхто не допоможе, крім нас самих. Вимога демократично розв'язати всі проблеми — єдина можливість для кожного українця-громадянина.

Мета мого листа до тебе — це спроба вияснити, чому й кому це потрібне.

Твій онук.

Липень 1975р. Урал

Мар'янко!

Дивився на твій образок — яка ти велика. Ростеш хутко, а я ж повинен впливати, виховувати. Може, якби був біля тебе, це вдавалося б краще. А так, з-над Уралу, лише поради. Говорив тут, рибко, про тебе. Твоєю долею цікавляться поважні люди, аналізують, застерігають. Їхні думки багато в чому збігаються з моїми. Не хочу погодитись, що остаточно зупинишся на фельдшеруванні. Це буде, справді, на превеликий жаль та сором нашій родині, тобі-бо відомо, хто є тато, мама, всі Марченки. В нашому випадку вища освіта — несе престижніш момент. Пише мама, ти наче захопилася навчанням. Наближаєшся до повноліття, через те мусиш поставитись до цього серйозно. Зараз, відвідуючи лекції (чи у вас — уроки?), здобуваєш знання, пов'язані з твоїм майбутнім безпосередньо. Повторюю, мабуть, відомі тобі істини, але існують на світі речі, без яких не обійтись. Так-от я, озираючись на свої університетські роки, бачу, що замало працював. Поставився нехлюйські до деяких дисциплін, а тепер, щоб опанувати їх, повинен розпочинати від початку (коли тобі було приблизно 3рочки, я танцював твіст, де співалося: Let's twist again — нумо, знову твіст). Взагалі, з обранням фаху мені поталанило. Гуманітарія — моя стихія. А що дідик підштовхнув на філфак, то це було в самісіньку точку. Набрався знань, як Сірко бліх. Ясно, в 18 менше всього схильний до глибинного само— та всепізнання. Через це на біганину до кіна й за дівчатами пішло часу значно більше, аніж на бібліотеку. Тоді здавалося, мистецтво вседно вічне, а життя — коротке. Сподіваюсь, пузо, ти подолаєш спокуси з не меншим успіхом, ніж я. Мої творчі досягнення характеризувати не треба, ну а житейські ще попереду. Отож завершуй свою середню спеціальну освіту й переходь до вищої. Ага, а чому це ти мені нічого не пишеш? Хотів би я все-таки знати, чи подобається тобі медицина ? Як ставишся до праці в дитсадку ? Ти в нас дівчинка лагідна, можливо, біля малих ходити — твоє покликання? Із своєю філологією мав той виграш, що скрізь мені було цікаво. В школі з учнями по-своєму, в газеті репортером інакше, перекладати — нова втіха. Не уявляю, чим зараз дихаєш? Напиши, й тільки не сюсюкай, а просто розповідай: з ким дружиш, чим цікавишся, як навчаєшся ? До речі, коли тебе востаннє лупцював татко і чому? Що прочитала протягом літа, і яка книжка в тебе на тортурах зараз ? Здається, в цілому пояснив тобі, якою хочу бачити свою сестричку. Головне, щоб ти усвідомлювала: все це задля твого власного блага. Добрий фахівець, а таким можна бути при умові всебічного знання справи, отримує велику платню, завжди та скрізь потрібний і, закономірно, користується повагою. Глянь, який цікавий ланцюжок виходить — від вивчення уроків до успіху між хлопцями. Ладен зараз з 7сти свою фуфайку, тобі таке ніколи на думку не спадало! Впевнений, що з далеких мандрів прибувши, організую тобі пристойне працевлаштування. Але мені, звісно, нема охоти пекти раків, якщо згодом виявиться твоя неспроможність. You see, dear?*

Чекаю від тебе листа. Брат.

Мамочко!

Потроху назбиралося всіляких питань та новин, поспішаю все живописати. Наше табірне сьогодення сповнене пафосом трудової звитяги. Я, принаймні, живу тільки нею. Праця — пошиття торб — стала для мене чимось значно більшим, аніж просто процес виготовлення матеріальних благ (К.Маркс). Я живу з нею як Петрарка із своєю Лаурою, а Данте з Беатріче. І я таки щасливий. Ось воно — саторі, осяєння, сенс буття! Від душі, щиро шкода мені тих хіппі, які блукають у джунглях буржуазного світу. Хіба можна порівняти лежання під палаючими променями сонця на пляжах Адріатики, а чи одноманітне запаморочливе сидіння на парапетах Сени із планомірним бадьорим виробничим циклом. Відповідає до моменту й пісня: "Но в мире нет прекрасней красоты, чем красота горящего металла". А тебе запевняють, я не на шляху виправлення. Можеш Голикові** при нагоді відповісти, що ти б радо виконала його побажання вплинути на мене, але це важко здійсненно, через те, що рідко бачиш мене. Минув мій 28-й рік народження, відзначили його тихо в своєму колі. Я з остачі ягід зварив узвару, було на столі навіть печиво — вийшло по-святковому. Галя привітала мене, за що їй щиро вдячний. Дістав твої, Мар'янчині та від Алочки поздоровлення, тітка написала аж із Грузії. Цілую й дякую за ваше незабудь, за всі намагання підтримати, бути разом, за труд тяжкий, рідні мої кияночки. А про Шурочку й Черниша можу тільки сказати ~ подружжя богом позначене. І всі знегоди — нікчемні, дріб'язкові в порівнянні з тим, що мають справжню красу почуттів. Коли я зустрівся з цим не в книжці, кіно, був приємно здивований. Колись розмовляв з однією розлученою жінкою, і вона сказала, що, напевно, декілька років життя біля чоловіка — справжнього друга — варті всіх потомних лихоліть, як-от: виховання дитини самій, матеріальні не-статки, життя удовою. Наш тягар — тягар нашого люду.

Матеріалізація сеї істини дає, справді, не з найлегших життя, однак мусиш напружуватись. Ожиємо, брати, ожиєм. Від В. Г. одержав чергову порцію розумувань про помилки. Тепер він має стільки козирів для полеміки, та зовсім не усвідомлює, що не в силі правда. Здається, не пошкодую ліміта й відпишу раз на всі його глупства. Життя нічому не навчило мого батька. Завжди винні всі, окрім нього одного. Ет, якщо хто дурний, то це назавжди. Привітали мене зненацька Льоля й Валя. Пишуть, що люблять і пам'ятають. Оце таке.

Ліки, які привезла Іванова дружина, передали. Почав їх одразу приймати, через те що почувався не дуже добре. Набряки під очима та й потроху ниє спина. Сподіваюсь, те мені допоможе. Але настрій, або, як мене поправляють галичани, гумор, не втрачаю. Жартуємо, попри все сміємося. Останній лист від тебе було датовано 10-м вересня. Гадаю, що нам краще завести порядок, аби ти надсилала листи обов'язково щотижня, скажімо, щосуботи. Нема новин на лист, то хоча б поштівку, але регулярно. Я матиму змогу контролювати пошту й позбавлюся хвилювань. Погода останні дні сльотава осіння. Я вже налаштувався вимокати, аж тут сонечко. І стало наче у вересневому Києві. Не мерзну, вдягаючи по дві пари білизни. Взагалі із природніми утисками раду міг би дати.

Син, брат, онук, небіж:.

Писано на 4 аркушах.

ЗО/ІХ-75

Стільки читав про це, стільки чув усілякого, тепер маю змогу спостерігати й брати особисту участь. Як співають грузини: да дела, во дела. Пррохолодно. Вбираюся потепліше. У вовняній білизні, яка в мене оце є, і біда не біда. Часом мені теж таланить, або по-блатному, трапляється фарт. Подивилися польській фільм "Попіл". Розкішні Ольбрихський, Бейта Тишкевич, Пола Ракса, а про ідейний зміст вже й не кажу. Я читав колись роман, але те, що вдалося створити режисерові А.Вайді, анітрохи не гірше. Справжнє мистецтво — завжди радість. Скучаю за вами всіма. Чекав звістки з нетерпінням, але хвилюватися не варто. Особливо через моргух. Пхе, якби-то того клопоту. Зараз уже їх надходить доста, тож не надуживай. Звичайно, мені до смаку молодиці в негліже, але не переборщіть, бо не допустять. До речі, про негліже. Що чути про "еще одну женщину?" Заїздила вона до нас, чи як? Я он який плохий (іззовні), дак що ж на своєму подружньому житті хрест ставити.