Листи до матері з неволі - Марченко Валерій

Коли в мене викришився другий зуб, то, прийшовши на прийом до лікарки, я відзначив, що викришення зубів зовсім не означає старості. Валерій.

14/Х-1975

Добридень, любесенька!

Був радий отримати твого та тітчиного листа, потім знову від обох. Коли розпочали писати регулярно, взагалі на душі повеселішало. Їй-богу, знаючи — ось нині або взавтра надійде звістка — легше. Про Дмитра та Грицька турбуватись * нема чого. Хлопці здорові, якщо буде потреба, дадуть знати. І марки, і поштівки, і листи одержав усі. З моргухами, як домовлялися, зловживати не варто. Їх доста зараз. А якби от у бандеролю поклали зубну щітку та несолодкі коржики, був би вельми вдячний. Бандеролька належиться 3 грудня, на ту дату й очікую.

Мамусю, турбуйся про мене так, щоб я просто теж не хвилювався. Здоров'я зараз нівроку. Приймав десять днів ліки — допомогло. Зараз почуваюся добре. Не з'являються набряки, відповідно й гумор добрий. Не міг з'ясувати лише, звідки ліки ? Чи то мої ще літнього часу запаси, чи то привезені Івановою дружиною ? Ти, часом, не передавала ? Питання не суть важливе, але цікаво б довідатись. Знаєш, як засяде щось у голові. Мені видали на зиму душогрійку. Це, висловлюючись мовою газет, плоди розрядки. А от те, що мої брунатні рейтузи пропали з речового мішка на складі, рецидив холодної війни. Що ти вдієш клятим щурам — пожерли. Пам'ятаєш, як зробив Гамлет, коли виявив, що його підслуховують за ширмою: "Та тут щурі" — і ножем туди, і ножем. В нас справжня зима. Похолоднішало, сніг. Але завдяки плодам розрядки, а також власній передбачливості (запасся вовняною білизною) витримаю атакування належним чином чиком. Всі побажання щодо аміністії зворушливі, але навряд чи ближчим часом здійсненні. З другого боку і для обнадіювання зараз підстав вистачає. Але для мене та хлопців оце не найактуальніше. Можливо, реакція на одну категорію зеків, котрі жити не можуть без такого очікування. Досить невдячна справа в силу тої простої причини, що обіцянки-цяцянки. Вкладаю в це значно ширший зміст, аніж міркування з арештантського побуту. Скажімо, якийсь пуріц після того, як на нього накинулись із "даєш", скаже "ми подумаєм". Зрозуміло, це можна розцінювати вже як доконану справу, але треба тримати в голові заповідь політиків "язик дано людині для того, аби тримати, себто приховувати власні думки". І фертік. Мабуть, я занадто розповсюдився про предмет малоцікавий, але дрібнички визначають часом не лише наші сподівання, а й дії.

Цікаво, що пригадалося моє знайомство з Миколою Лукашем. Не пам'ятаю, чи розповідав тобі про це. Я сидів у ресторації "Дніпро" з однією милою кобєтою (на твоє питання, "чи одружена ?" вона відповіла: "на жаль"), і от за наш столик підсідає літній сивий чоловік, на вигляд чинуша з міністерства. Я ще подумав, тільки музики бракує, щоб цей типус звабився потанцювати з представницею прекрасної половини людства. Але був день, і ми поступово забули про нього. Якийсь час теревенили, сміялись, офіціянтка (сисілістіськи сервіс) не з'являлась, і раптом я відчув уважний погляд. Він спостерігав за нами з-за столу.

— Пробачте, ви не місцеві? — в його голосі звучала вибачлива осторога, і ми змушені були перервати цікаву дискусію про переваги подружнього життя.

В голові майнуло, мабуть, малороса розчулили звуки рідної мови, й зараз розпочнеться: опит про наше походження, схвалення того, що молодь її не забула, резигнації з приводу відмирання, нарешті, монолог про власну любов та патріотизм і прикрий жаль, що в Києві мало з ким вдається поспілкуватись. Однак вийшло все трохи інакше. Дізнавшись про наші генеалогічні древа та сучасні екзистенції, він сипонув каламбуром, розповів про те, як почуває себе єврей, що приїздить з-за кордону в СРСР, і виявився в дійсності предотепним ерудитом. Крізь зубів огорожу в нього лилася злива інформації, з якої я дійшов висновку, що переді мною літератор. Коли ж він обмовився про знання італійської, англійської, польської мови, я сказав йому:

— А я вас "высчитал". Ви Лукаш.

Пам'ятаєш, це з анекдоту про Рабіновича, який їхав у трамваї ще з одним євреєм і той став перераховувати, чому та звідки Рабінович їде так рано. Одне слово, я пояснив йому про свої підстави для такого висновку, і ми тоді добре посміялись. Ось у такий спосіб я познайомився з добродієм Лукашем. Чолом йому від мене при нагоді. Бо в бібліотеці на Володимирській, коли натрапив на українського "Фауста" і читав, насолоджуючись хистом, пригадував оту несподівану й пам'ятну зустріч. Маємо й тут декілька книжок його перекладів, а влітку на день його народження згадували і хвалили. Для мене він — драгоман взірцевий...

Із книжок прочитав цікаву "Політична поезія Лесі Українки" Л. Міщенко. Дуже багато матеріалу про революціонерок України початку століття. Що з ними витворяли — просто жах. Варто звернути увагу й на повість Ю. Трифонова в "Новом мире" за липень та серпень. Цілую вас усіх. Дякую щиро таткові за годинника. Здається, в минулому листі не написав цього. Цілую особисто. Тітка питає про платівки. Було б незле, якби польська чи чеська естрада, щось найостанніше з української. Але це — принагідно. Як і перше, розповідайте про новини.

Ваш син, брат, небіж, онук.

26/Х-1975

Писано на 4-х аркушах.

Мамочко, добридень! В мене все без змін. Так само працюю, живу й збавляю час. Особливих погіршень у становищі не помітно, навпаки, з 'явилась до певної міри толерантність. Даремно ятрити себе, що буде зле. Ще вождь усіх трудящих В. І.Ленін сказав: "пролетаріату нема чого втрачати, окрім власних ланцюгів". Ми ж бо виховані на м. —л. вченні і, щоб там собі ревізію якусь дозволити — ні-ні. Переглянув декілька фільмів — посередність. А от у "Сов. экране" побачив список на рік і запалав чорною заздрістю до вас: стільки цікавого. Особливо закордонні. Про них дізнаюсь із ваших описів та журнальних рецензій, а реальний, безпосередній смак поступово втрачається. Але я за отим усім не шкодую. Аж дивно: пристосувався, чи що? Читав кілька творів про митців, по-сучасному інтелігентів, які потрапляли через всілякі обставини до тюрми. Як правило, знаходив там думки, співзвучні своїм. Вражали стоїцизм та велич духа, справжню ціну яким співзнав лише тут. Раніше-бо знав з підручників та художніх книжок, рідко з розповідей, а зараз-от на власні очі. Так би мовити, на дотик скуштував. У книжці Т.Шумовського "У моря арабистики" М. "Наука" 1975 р. автору найбільше вдався розділ про поетову долю.

Ткач-судьба неистощима в тонко сотканом коварстве. Золотые дни поэта задыхаются в мытарстве. 175

Что дивиться? Не поэты стражи совести и чести. Палачи и краснобаи всех нужней в ширванском царстве Старий професор, арабіст, якому свого часу довелося вздріти красу героїчного Сибіру, вклав чимало душі у змалювання людських страждань та умов, що їх породили. Звертає увагу те, що вчений загубив оригінал рукопису, і свої переклади відтворив через десятки літ по пам'яті. Скільки в тому новому витлумаченні збереглося арабської оригінальної поезії, а скільки самого Шумовського, судити важко. Але авторська експресивність приваблює. Принаймі, я читав з приємністю. Цікава й повість Ю.Трифонова "Чужая жизнь". Це, мабуть, один із кращих російських прозаїків. Плеканий Твардовським, здається, зумів зберегти обличчя. Отож і твори його зустрічають навіть за кордоном добре. Дивись "Новый мир" № 8 чи біля того. Непокоять ваші страхи за мене. Їх легко би можна було розвіяти за достатньої інформації. Аби ж то змога добряче поговорити і пояснити все. Можу тільки сказати, що істину: "кожен коваль свого щастя", я самостійно запроваджую в життя. І це не повинно тебе надто лякати. Найстрашніше було, коли я сів. А тепер уже все більш-менш стабільне. Пишу слова заспокоєння, хоча усвідомлюю чудово, якими вони здаються тобі непереконливими. Але, мамочко, іншої ради нема. Чекання згуби — уділ вола! Я натомість не нероба. До речі, про тунеядство. Ми тут вичитали, що в УРСР скасували закон про переслідування нетрудових елементів. Ор-ригінально! Це багато про що говорить. Виявив у себе злопам'ятність, а також сентиментальність. Я, як німець, жорстокий і чулий. Різнотони душі моєї. Та пишеш про декабристів, про подвиг їхніх дружин, святих страдниць. Не знаю, як там було у писаній історії, а от вас, яких бачу біля себе, я ціную надзвичайно. І тебе, мамусю, й Алочку, і жінок моїх друзів волію характеризувати найгучнішими епітетами, найтеплішими словами. Не відцуралися, не забули. А який то тягар кому-кому, а нам відомо. Захоплюємось, як у фільмі жінки полишають Петербург, цілують кайдани на чоловікові, вмирають там же на засланні. А в житті звичайнісінького листа написати ргоЫвтв. Волконська, Трубецька та інші — аристократки, кому ж, як не їм, утверджувати одвічні моральні, релігійні принципи. Вони-бо весь вік не гнулися, йдучи прямо. А от випростатися із кріпаків, з бидла. Ото — штука. Просто: хто слідує за покликом сумління, перемагає — бо є Людиною. Та на це потрібно величезну силу духу. Дивовижна річ — відданість. Щастя зустріти людину, яка здатна на це, і народитися від такої людини — теж щастя. Друге вже дароване мені життям, а перше сподіваюсь сам віднайти. Погода в нас поки не дуже сувора. Хоча й ношу дві пари білизни, але більше

176

з теплих бебехів не вдягаю — нема потреби. Сніжок заморозив дерева, й ліс навколо, наче казковий. Така собі давня, давня виправно-трудова казочка. М'який грудень нагадує київську зиму. А львів'янин розповідає, як вони ходили щедрували в що пору. Цікаво було. Одержав привітання від Льолі Павлівни та отої чорнявої, ми з нею любились, а потім розійшлися, щоби навіки зійтися знов... у лягері. Л. Павлівні вельми вдячний. Як много важить слово. Віллі отримав пакунок і переказує найщиріші здоровлення. Поласували досхочу. Добре і з Дмитром владналось. Звісно, на цім світі не все минає гладко, але па разі скінчилося без

ускладнень. *

Щойно отримав твого листа від 21 грудня. Як у Коцюбинського: і стихла хлипає сум. А дощі минуть! Чомусь зараз попри все страшенно оптимістичний настрій. Я впевнений, будемо всі разом і щасливі. І це не одного моя думка. Дістав у грудні одного тітчиного листа. Шкода, що другого (сюди надійшов 29, а київський штамп 17) сконфіскували за умовленості.