Листи до матері з неволі - Марченко Валерій

За стільки років "творчості" мав змогу насобачитись. До речі, поспитай дідика, з боку історичної відповідності наскільки роман життєздатний? Повертаючись ще до побачення: я після нього десь добу не міг їсти. Відчуття ситості абсолютне. Із шлунком усе в порядку, навіть не потрібні були ніякі пігулки. Таки є рація в тому, що за цей час шлунок зменшується і вже не можеш їсти так, як колись удома. Консерви теж виявилися в пригоді. Словом, перетворююся потроху на старого зека. А що Льончик? Чому не пишеш, як із ним? Я ось тут переклав трохи з журналу "Америка" за 1968 рік поезії Едгара Лі Мастерса. Мені вони надзвичайно сподобалися. Гадаю, що й вам так само. Літо в нас поки тепле. Але дощі інколи все псують. Читаючи газети, стежу за політикою. Цікаво, коли можеш усе аналізувати. Сам я цілком спокійний. Нервозності, звичайно, вистачає. Але як же без неї? Чей не на курорті. Читайте оці мої переклади, розкошуйте...*

Така собі весняна поезія. Переклав її знову з "Мозаїки". Неначе природа зобов'язує. Дуже в нас тепло. Пороздягалися, навіть без ватників ходимо. Твої листи мені замість допінгу. Отримую й одразу з'являється бажання сісти за відповідь.

В польському часописі "Мозаїка" друкуються адреси та зацікавлення бажаючих листуватися. Якось я звернув увагу на повідомлення дівчат. Міркував про кожну як можливу шлюбну кандидатку. І ось, що вийшло з того. Мирославі Сташевській 20років, і вона студентка. Уява малює елегантну блондинку в міні-спідничці з довгими, мов змії, ногами. Ось вона шпацірує вулицею. Неприступна, сексопільна, жадана. Сеї миті волів би бути малесеньким джмеликом. Щоб, заплутавшись у розк ішних білих космах, довго-довго борсатись коло її грудей, потім розпростатись і знеможено завмерти. "До того тільки ласкою" — це з арсеналу Казанови. — Дівчино, котра година? — Найдурніше запитання в ситуації, коли прагнеш познайомитися з представницею прекрасної статі. Та розраховую на певний рівень. За банальністю вона повинна відчути океан гумору, мій суперінтелектуалізм. Нього не сталося. Скривившись у зневажливій посмішці, прискорює ходу і минає мене. — Ах, шельма, — ціджу вслід. — І помреш старою дівкою. Не помітити мене, розумного, гарного, душку! Спльовую. Аж противно.

Леззет Теюбова із Самарканда. Учениця, якій 14 років. Любить марки, листівки, етикетки для сірникових коробок, плюс гратися в дочки-матері — останнє додаю від себе. Ну яка тут итоге*, коли такі запити. Хоча... мо'бути східний варіант: гашіш, сераль і млосний ритм трам-та-та-там, трам-та-та-там. Я напівлежу на канапі. А переді мною вихиляється в танку живота юна грація. Духмян мускусу точиться помешканням. А десь у садку солодкі співи солов'їв і, що дивно, б'ють піснями в груди. Але є одне але. Потому, як ця інфантильна грудочка втомиться, мушу з нею в ляльки бавитися. А я цього не люблю.

Кочуся очима по аркушеві вниз. Ось воно — Олена Скиба. М-мм, навчителька, ох і навчить же ж, ох і навчить. Дудинка — якась глупа провінція. Самотня нудьгуюча дама щойно скінчила педвуз. Позаду естрадні концерти, ресторани, вечірки. Попереду — вереск придуркуватих школярів, зошити купами і відрада в суботу — танці-шманці під баян. Кавалери в клубі із завжди п'яних шоферів, хоча с й з вищою освітою. Він поєднав у собі риси двох полководців, бо кульгавий, як Тімур, і безокий, як Нельсон. Отож, від такого побуту не те що в "Мозаїку", на стовпи оголошення вішатимеш. А як вона стримано-інтелігентно виписала у зацікавленнях ьіика. Розуміємо, розуміємо, в чому там штука-тука-тука. Але ні, з Совєтського Союза на потім.

Ось якась Леа Жаннарі. Спекотний Пелопонес, ночі Кабірії і купіль в Егейському морі. Зустріч з Леа в Афінському аеропорту. Фю-ї-їть! Жриця кохання. Темні маслини очей магнетизують і якщо, йдучи до неї, перший крок ще робиш несвідомо, то вже другий для того, щоб зануритись, втонути, розчинитись в тій криничній безодні. До вілли над морем везе мене в своєму "Леопарді" На одному із закрутів шосе Леа припадає в жагучому цілунку, і ми ледве не летимо в провалля (південна жінка — мрія поета). Та все минає щасливо. На віллі сивий служка-негр, пританцьовуючи самбу, заставляє стіл наїдками. Пляшки сповнені славетним родоським, смажений фазан, юшка з форелі, оливки і, леле, давній знайомий оселедець. Можна сказати: друг, товариш і брат. Моя Еврідіко, — пристрасно цілую їй пальчики, — яким побитом ? — Я знала, любий, тобі конче забагнеться чогось a la rus. Це на згадку про Урал. Потім стежкою ми біжимо прямо на пляж. І божественно тепла купіль — винагорода за довгі сніги й дощі,

— Я нічого не вимагаю, капітане моїх мрій. Дозволь лише бути попри тебе, як отсей берег біля моря.

Вона пестливо обхоплює мою шию руками, і її гаряче тіло обпікає, мов піски Сахари. — Хочеш, я платитиму тобі аліменти ? Питання Леи хмелить як вино. Ось вони плоди емансипації. Скільки в тобі ласки, скільки жертовності, європейко! На мій невиразний жест рукою вона занепокоєно продовжує: — Ні, ні, не смій заперечувати. Це давньогрецький звичай і розпочнеться жахлива вендетта, якщо ти відмовишся.

Настала моя черга занепокоїтися. Згадка про негуманнішу з традицій її народу спонукала мене запевнити Леу, що вендетта в мої плани не входить, взагалі, всі радянські люди обстоюють мирне розв'язання конфліктів. Цілунки згоди були міцніші за всі печатки. Так, Леа це — не злецько.

А хто ще там с? Китай і далі нерозбірливе прізвище. Щоправда, розібрати його можна, але вголос вимовляти не пасує. Нє, китайка не підходить. Праця на кооператив, рис день-у-день та плюс до того обсипле дітьми, мов горохом. Як казав Озеров, нам такий хокей не потрібен. Далі за списком кілька хлопців, але це не моє амплуа. Сподіваючись на чудо, я перегорнув ще обкладинку, однак більше дівчат з адресами не було. Лишалася адреса видавництва, з яким, річ ясна, в гречку не вскочиш. Ну що ж, і так розписав собі щастя на ціле життя.

От і все. Розписався — аж противно. Надішли сюди точний список, що передплатила. Літературну вправу та переклади можеш продемонструвати Льоні, хай читає. Ага, якщо маєш квитанції передплаченого, то надішли сюди. Як там Мар'янине навчання ?Дівко, що ти си гадаєш ?

Ваш син, брат, небіж, онук.

29/1V-75

P.S. Згадав, що треба простих поштівок, повідомлень і марок. Їх також вкладайте до цінних листів, бо пропадають. Велике вітання дядькові Миколі *, Лідочці.

Люба мамочко!

Розвантажився нарешті з клопотами буднів і одразу вирішив узятися за листа. Питаєш про здоров 'я ? На жаль, хвалитися нема чим: скриплю потроху. Ліки твої не приймуть, шкода й праці. А придалися б мені дуже. Та що там ліки, коли... Почали робити собі різнотравні салати.

Вчора вперше покуштував один із кульбаби, кропиви, подорожника та ще якогось, кажуть, цілющого зілля —мислю, отже існую. Жартували з нашого ворожбита, який надихає нас на збирання трав, що хочемо, аби тільки смерть наставала негайно і без агонії. Він запевняв: так і буде, але на старості років. В попередньому листі випустив, коли переписував з чорнетки, місце, де йшлося про бандеролю. Але ти правильно вгадала, "Ракові шийки" саме до речі. Треба було тільки оцінити добре, щоб не розкидали, як минулого року молоко. Ми ж бо повинні брати уроки в історії, вдосконалюватись. У пас по кількох теплих днях знову повіяли холоди. Аж замерзали люди. Я вдягався якнайбільше, то якось переходив. Тепер знов повернуло до літа. Так все-таки гарно, коли південний вітер. Хочу вже на дачу. Чого це Пидорка мені цидулки ніякої не утне. Гей, там на тахті перед телевізором! Про кого мріє зараз юнацьке серце ?

Пузо*, ти обіцяла мені свою знімку. Хочу бачити, хочу бачити. Цікаво, на скількох трійках ти переїздитимеш до дев'ятого класу? Слухай, здивуй мене і принеси матуру без оних, тобто трояків. Напиши, чи схожий я на Бельмондо. Це мені конче треба для самоутвердження.. Взагалі, колись я до нього прийду в Парижі і скажу: "Слухай, кореш. Я от строк волок, а ти тут по пляжах фільми фотографував. От я тепер приїхав і ти зі мною поділись, бо це не справедливо." І він муситиме наділити мене купою франків. Тоді ми з тобою сядемо на білий пароплав і поїдемо в круїз по світу.

Згода? Може, візьмемо ще з собою Бельмондо, хай покаже свою Францію.

Тобі показуватиме Бельмондо, а мені, я його попрошу, щоб познайомив, Люсі Мішлен. Але для того, щоб тебе приймали в кращих домах Монте-Карло, Баден-Бадену та Жмеринки, ти повинна скінчити 8-й клас без чого... ? Ти мене зрозуміла. Напиши, чи виїздила ти протягом минулого року за межі хутора Нивки? Антірисуюсь на предмет твоїх духовних обширів.

Мамочко, подякуй Семенові, Бровку та Лідці за любов та ласку. Розчулююсь від їхньої уваги. Попроси Бровка, нехай підшукає мені пару гарних платівок. Одну з якоюсь зарубіжною поп-музикою, другу з найсучаснішими українськими естрадними піснями. Звісно, коли с щось путнє. Аби-що купляти не потрібно. Ваші листи, здається, надходять без втрат. Тільки не варто класти, чого не прошу. Бо мені потім з ним нема чого робити. Всілякі радянські стерео не потрібні. Я прошу вас дослухатись до моїх прохань і виконувати їх. А то виходить як у тій китайській притчі про жіночу мудрість. Жили-були двоє приятелів крамарів. Один торгував олією, другий — календарями. І обидва мали жінок. Рік, проходить другий і раптом бакалійник бачить, що його крамарюванню кінець. Ціни на товар упали, олію швидко розкупили і йому не стало чим торгувати. Прийшов він додому вельми засмучений. Тут його дружина й питає: в чому справа, чого журишся, чоловіче ?Бакалійник з жалем розповідає їй, що розпродав товар і далі торгувати нема чим. Далі над ними тяжить криза й розорення. — Не засмучуйся, любий,— сказала дружина бакалійникові. — На тобі глек олії, ходи крамарюй далі. Зрадів чоловік, питає звідки в неї той запас. Жінка відказала йому, що кожен день, як він ішов з дому і ніс на спродаж олію, вона відливала потроху з кожного глеку, збираючи на чорний день. Похвалив за таку передбачливість дружину бакалійник і пішов поділитися радістю, що має мудру жінку, з продавцем календарів. Ту історію вчула й дружина його приятеля. Минав час. І от скрута настала у другого крамаря. Йому не було чим сплатити боргів.