Листи до матері з неволі - Марченко Валерій

Зараз нічого надто страшного не може трапитися. А своє Я в цьому житті сказати вельми важливо. Не піддатися оманам і тимчасовим спокусам, не злякатися. Тоді легко геть в усьому, навіть у смерті. Певно відомо лиш одне: ніколи не залишишся у виграші, якщо лицеміритимеш. Навіть і виправдовуючи себе, що так роблять та живуть інші. Совість, вона потім з'їсть тебе, незалежно від того чи ти письменник, чи науковець, чи там хто. You see?

Оце й усе, поки, що маю сказати. За моргух вельми вдячний. Не треба тільки надуживати. Та й Льоня може до тої справи долучитися, чей би на переміну. Я гадаю, ви уважно читали мої листи, так що потреби мої відомі. До речі, драгоманські спроби виглядають, здається, задовільно. І якщо до них додати " Чому переклад ?", добірка виходить цілком непогана. Із чтива зараз може зацікавить поема Євтушенка "Втікач із Китаю" ("Огонек" № 10). За травень із кореспонденцією розв'язався без втрат. За червень одержав поки два твоїх листи, від мами проходять всі. Я ще в лікарні. Почуваюся незле — відпочинок свята справа. Чи маєте квитанцію на бандеролю з ліками ?Якщо ви їх не одержали, напишіть той помер мені. Займуся розшуком сам. На цьому закінчую. Валерій.

Рідні мої старенькі! Радію весь час, дізнаючись про вашу метушню та клопоти по господарству. В моїх спогадах то — завжди як непогасний маяк домашнього вогнища. Якщо, повернувшись із лагера, першим, кого я захочу побачити, буде мама, то по-справжньому відчую я себе вдома за вашим столом. Знаю, що бабуся зараз не вельми здужає й воює на два фронти: з вибриками нашого старушека та своїми болячками. Алка, наскільки здатний судити, зберігає доброзичливий для діда нейтралітет. Решта дочок із зятями на відстані вимагають припинити домовії чвари і взятися за мирне будівництво. Материні ідеалістки, вони не враховують вродженої агресивності свого батька. Згадаймо хоча б його емоційний вибух: "Що ти налила мені в блюдо ?" — коли Алка ненароком розлила чай на блюдечко. А кому могло сподобатись те унаочнення до середньовічного спалення відьом, яке він провів над страдницею бабою. Дід не пошкодував вилляти пів-літри спирту на бабу, коли ставив банки. Внаслідок чого вона запалала мов смолоскип. А замість того, аби гасити полум'я, він бігав по хаті й сардонічно вигукував: "Ой горить, ой горить!" Історична громадськість цінує ваш сподвижницький ентузіазм, Мих. Івановичу, але навіщо спалювати жінок ? Та чи можна зрештою уявити, які наслідки спричинило б успішне завершення досліду ? Поза сумнівами, що аспірантки всі, як одна, виявили б бажання посісти місце Оксани Ларіонівни, щоб вельмишановний професор мав надійну помічницю в нелегкій подвижницькій роботі. А Мазуркевичиха та б не вагаючись покинула свого с... чоловіка, тільки щоб цілуватись. Цілуватись палко, гаряче, несамовито (чи памєнташ таки дзєнь чудовни?). Засліплений попередніми успіхами, маститий учений занедбав своє моральне обличчя і в результаті сталося непоправне — втратив зв'язок із народом. Він розглядає знімки* напівголих жінок, які зваблюють його своїми мигами і не обурюється, не вирощує в своєму серці грона гніву на розтлінну мораль, буржуазного заходу, а хтиво вимагає: "І я одну хочу". Коментарі, як кажуть, зайві. Не хочеться робити далекосяжних висновків щодо поведінки нашого любого дідика, але мене, в минулому комсомольця, а нині зека, який твердо став на шлях виправлення, не може не хвилювати стан дідової моралі. Я сподіваюсь, він перегляне свої погляди і виправиться.

Цілую всіх.

Онук.

30/УІ-1975

Мамочко люба!

Я все не можу тобі гарно написати. Робота, клопоти побутові, читання забирають весь час. Потім, коли вибираєш вільну хвилину, зникає натхнення й лист виходить посередній. Шедевра епістолярії нема, а треба ж тебе потішити через моря-океани. Ну, та ти в мене витримаєш, козацького бо заводу. Дивлячись, чи то пак озираючись, на своє генеалогічне древо, гадаю: та левова пайка, що я маю позитивного, припадає на твій бік. От рибочка! Це я не розвожу компліменти, а справді констатую дійсне. А зараз потрібно лише зберегти в собі оте добре. Як казав Чехов, я по краплині вичавлював з себе раба. Ніколи не гадав, що доведеться займатися такою невдячною справою. Вважався сформованим пересічним київським інтелігентиком, "чуждым широких претензий". Виявляється ж, є на світі так званий великий рахунок, за яким людина порядна й мусить вимірювати себе. Он яка притичина. Але не хвилюйся, фанатизмом я не просякнув. Просто пишу тобі про те, що для мене останнім часом стало зрозумілим, коли хочеш — відкриттям. Власне, живуть так герої. Ну от, а я підначитався гасел та наслухався радіо, тому вирішив стати на шлях виправлення. Тепер рівняюсь на Павку Морозова, Мусліма Магомаєва, Кето і Коте. Часом сумую за Києвом. Який він зараз, золотої осені? Невже відтоді, як посадили, не з 'явилося жодної гарної пісні ? Слухаю тут "ЦветочницуАнюту" у виконанні Світлани Резанової і згадую, що ти співала її на Слобідці. Це десь зо двадцять років тому. Ми смагли на сонці, гасали по пляжу, ласували пахучими яблуками, а десь за тисячі кілометрів від нас були люди. Знаєш, коли бачиш, що людиною можна залишатися за будь-яких обставин, це вражає. Але не буду виписувати напружених слів. Оспівати мужність людську — вкотре ? Я напишу краще про кохання, це пройде напевно...

10/УП-1975

* Йдеться про стереокарточки, які тітка готувала відправити Валерію в табір.

ВІДКРИТИЙ ЛИСТ ДО ДІДА

Дорогий діду!

Цю подію переповідають у нашій родині як билину. Ти, як один із перших організаторів колгоспів, вирішив будувати нове життя й почав із власної хати. Ти хотів особистим прикладом заохотити пасивних селян. Та коли Ти зайшов до стайні, щоб забрати коней у колгосп, прадід кинувся на Тебе з вилами. Сталася б ще одна трагедія в селі, коли б не "товариші", які Тебе супроводжували. Вони заслонили Тебе й укоськали батька. Проте в колгосп родина ввійшла, тільки пізніше.

Всупереч самій природі індивідуаліста-хлібороба, система колективного господарства за декілька років стала панівною на Україні. Але за яку ціну ?

1933 року Ти пішов навчатися до Інституту червоної професури. Сидів у Харкові, вивчав "Карлу-Марлу", приглядався, як порядкує партія.

Твоїх дітей і дружину врятувала від голоду Твоя мати, моя прабабуся. Мудра стара всіми правдами й неправдами врятувала від конфіскати корову, й коли весь хліб і худобу забрали від решти колгоспників і вивезли в невідомому напрямі, вона вигодувала родину молоком.

Дев 'ять мільйонів загинуло від голоду — це число було подане на пленумі ЦК КП(б)У, на тому пленумі, після якого застрелився Скрипник. Поклав перед собою твори Леніна з національного питання й пустив собі кулю в лоб. Таким чином він підсумував соціалістичне будівництво на Україні.

А Ти в той час став істориком... Кращими науковими творами мого діда можна пишатися. Твоя кандидатська дисертація "Боротьба Росії і Польщі за Україну" навчила багатьох любити Батьківщину. Я, наприклад, один із них. Та існує одне "але": а як же бути іншим ? Учений і суспільство. Справа відповідальності вченого за створене. Кому користь із написаного Тобою?З'ясовується, що тут є над чим призадуматися.

На Україні, в найдемократичнішій країні світу, руйнували церкви — це пояснювали антирелігійними інтересами, як конечність, аби ліквідувати буржуазну культуру. Визначити, чи ці споруди мають якусь культурну вартість, доручено історикам. 1 як дуже мало залишили ви пам'ятників нашої старовини! Так, я знаю, як підписувалися ті акти про знищення. Але чи є легше від тої свідомості ?

Хто поверне Києву золотоглавий Михайлівський собор ? Чим заповнить Україна величезну порожнечу в науці, літературі, мистецтві, яка постала внаслідок вандальської культурної революції?

1937року Ти чудом урятувався. Секретар парторганізації Інституту історії накинувся на твої твори, закидаючи, що в них "просуваються" концепції українського буржуазного націоналізму. Але сталося так, що наступної ночі секретаря заарештували. Після цього його критику почали оцінювати як ідеологічну диверсію — наклеп на чесного радянського працівника.

Чудова дійсність! Родина Твоя не вмерла з голоду, Тебе не розстріляли — чого ще можна бажати? Тільки жити й Бога славити та ще водичку помаленьку пити!

Ніколи не міг я зрозуміти цього гадючого звичаю...

Як можна будувати державу й нищити будівничих — родити і тут же їсти власних дітей? Рубали ліс, а від нього летіли тріски. Колись Достоєвському муляло питання, чи можна будувати людське щастя на смерті бодай одної-однісінької невинно запропащеної людини? І він відмовився від такого раю.

А в комуністів шлях до світлого майбутнього веде через класову

боротьбу. Освячено й проголошено істиною найдикіше — душогубство.

Ні, не вбивати — людей треба любити! Професоре, не мені Вас учити!

Я знаю, що вагання й сумніви виникли в Тебе ще багато раніше до Твого арешту (коли ти скуштував з келиха, виготовленого для тих, хто "контра").

Галичина — цей український П'ємонт упродовж останніх 50років — пробудила свідомість багатьох східних українців. Безсумнівно, лібералізм сьогоднішнього професора Київського державного університету Михайла Марченка формувався великою мірою під час його перебування на Західній Україні. Знайомство з ученими світової слави Ф.Колессою, В.Щуратом (я ще сьогодні не можу без пошани вимовляти ці дорогі імена), а головне — доступ до антимарксистської літератури, посіяли зерна зневіри до ладу, якому Ти до того часу служив незаперечно й сліпо. Й не випадково, після приїзду додому, ти ділився з братом Степаном своїми сумнівами й при чарці заспівав "Ще не вмерла Україна...".

Ох, ця наша степова флегматичність! Роздумуємо, що зробити раніше, що пізніше, чекаємо на щось — і тратимо, програємо, гинемо!

Колись ти сказав, що будуючи нове суспільство, Тобі й не ввижалося, що воно обернеться в такий кошмар. Так, добрими намірами простелено шлях до пекла. Звичайно, й на це твердження знайдеться багато заперечень. Один старий комуніст колись сказав, що мені, звісно, легко бути мудрим, дивлячись на все з перспективи часу. Тоді я запитав його: розумів він у той час, що навколо нього творилося зло ? Він відповів, що так.

Несправедливості вашого часу ти не міг не бачити.