Вигнання з раю - Загребельний Павло

Черв'яка в яблуці терплять, бо то ознака, що яблуко без хімії. Шашеля в дереві, бо він свідчить, що то дерево, а не плита на синтетичному клеї. Чому ж терпимо оце породження єхидни? Хто ми є? Нащадки якихось доволі отруйних ґазів всесвіту, очищаючих спалахів галактичних блискавиць чи потоків космічної грязюки? Одні від газів, інші від блискавиць, треті від грязюки. Ці тільки забруднюють світ, і доводиться його щоразу відчищати. Ти чистиш, а воно далі яле грязюку і потирав руки. Мовляв, писати заяви корисно для здоров'я і відчуття свободи. Ти пишеш на кого хочеш, ніхто пі перешкоджає, ні забороняє. Все життя без заборон, у свободі й сваволі. Свободою наділені й звірі. А доблесть — тільки в людини. Вийди груди на груди — і змагайся відкрито й чеспо!

— Відкрито й чесно!— вголос промовив Гриша назустріч дядькові Зновобрать, який само входпв до нього, з досвітку вже побувавши і в полях, і на фермах, і в майстернях.— Правильно я кажу?

— Та правильно, здаеться-бачпться, чого ж неправильно!

— А от же, Свиридове Карповичу, щось у нас пішло наперекіс. Завелася якась печисть у Веселоярську і перепаскуджує людям життя. Поки ви головували, нічого "ж такого... А па мене повалило, як чума. Не треба було вам одмовлятися від поста. У вас досвід, авторитет, пошапа. А я? Що я?

— Так і на мепо ж, кажеться-говориться, катає!

— Випадково.

— Вчора Крикливець дзвонив. Знов писнуло! Требує перевірки, чого я живий зостався на війні. Всі доблесні сини, пише, поклали свої голови, а цей прибіг головувати у такому передовому селі. Перевірить, кажеться-говориться, допитать і вернуть туди, звідки прийшов. Бач, яке цікаве!

— А що ж Крикливець? Шукати треба, а він...

— А він, здаеться-бачиться, каже: шукайте самі. Хто сплодив, той хай і знаходить.

— Чи ми ж його плодили?

— Пошукаємо, то й побачимо. Я вже й товариша письменника із столиці запросив. Може, заінтересується...

Зайшла Ганна Панасівна і сказала, що в неї сидить Самусь-молодший і вимагає довідку.

— Який Самусь? — спитав Гриша.

— Рекордист Іванович.

— Рекордя? А що йому за довідка?

— Про місце роботи.

— Місце роботи? Не смішіть нас, Ганно Панасівно.

— Вимагає. Каже: сидітиму, поки не дасте.

— Ага, сидітиме! Ану ж глянемо на цього великого трудівника!

Рекордя сидів перед столом Ганни Панасівни і крутив на пальці ключики від батькового "Москвича". Здоровий і рум'яний, в японській нейлоновій куртці (червоне, синє, біле, аж очі ріже), в новісіньких джинсах, в добрячих югославських черевиках (до таких кросівок, як в отих бігунів з товариства "Біг підтюпцем", видно, ніяк но міг дошкребтися).

— Здоров! — сказав Гриша.

— Здоров, Гри! — блиснув зубами Рекордя,

— Я тобі не "Гри", а голова сільради!

— А я що кажу? І я кажу, голова! До тебе ж і прийшов!

— Хочеш просити сирену па машину, щоб давати сигнали па території району, як почесний механізатор Безкоровайний? Прожектора на зайців уже почепив, тепер ще сирену?

—

— Я й без сирени — як їду, то весь район знає! — заіржав Ре-кордя. — У вас же мені треба довідочку!

— Про що?

— З місця роботи.

— Ну, це просто, — весело промовив Гриша. — Це в нас раз плюнути! Ганно Панасівно, папишіть йому, будь ласка, довідку. Пишіть так: "Дана ця довідка громадянину Самусю Рекордисту Івановичу в тім, що віп справді с тунеядцем, що й засвідчуємо..."

— Та ти що! — схопився із стільця Рекордя. — Я ж до вас, як до людей, а ви!

— Ах, як до людей? А ти пам скажп: ти хоч один день у своему житті працював?

— Я? Та я он уже другого батькового "Москвича" добиваю! Думаєш, цс просто? Тепер хочу ВМОВИТИ, щоб "Ниву" купив, а вона, кажуть, що міцніша за "Москвича"! Вдень мотаєшся по всьому району, а впочі не спині, бо треба ж оті "голоси" слухать. Всі в селі сплять, як я не почую, то хто ж почує! Я вже так приноровив-ся, що можу вгадати, яка в якого імперіалістичного диктора зачіска спереді. А ти кажеш: не роблю.

— Робота в тебе — поспівчуваєш! — засміявся Грпша, а самого кольнула думка: "А не Рекордя часом писарює у Веселоярську, накликаючи громи й грози на голови чесних трудівників?"

— Мені воно б і байдуже, — знову всідаючись і крутячи ключиками, сказав Рекордя.— Я без цих довідок жив і прожити можу хоч сто років! Так старому припекло поміняти меблі. Хоче придбати югославську стійку, а вона дорога, як чорт. Кинувся я на виплат, кажуть: давай довідку! От я й прийшов.

— У вас же меблями вся хата забита,— нагадав Гриша.— І ніхто там не живе.

— А квартирант Пшонь? Стоїть там стінка "Калина". Блиск! Батько й пил не давав нікому стирати, сам тільки це робив. А Пшонь об неї пляшки з мінеральною водою відкривав. П'є тільки "гоголівську" воду, бо, каже, він нащадок якогось гоголівського героя. Побив пам усю стінку! Пустили на свою голову! Не чоловік, а якийсь внутрішній ворог.

— Тітонька казала: "Хто ж його знає, може, він і не зовсім негідник", — промовив Гриша. Рекордя нічого не зрозумів.

— Яка тітонька?

— Та отого ж гоголівського героя, що до нього примазується Пшонь.

— Той, може, й не зовсім, а цей такп.негідник, це я тобі, Гришо, точно кажу! Нас уже всіх домучує до ручки! Вигадав знаєш що? Стінгазету випускати в пас удома. Розписав для нас усіх розклад справ і обов'язків. Не ирпвезу йому півлітряки — одразу стаття в стінгазеті: "Доки Рекордист не виконуватиме своїх обов'язків?" Мати йому не догодить з закускою — продьоргує матір. У батька навіщось вимагав банку фосфиду цинку, а батько не дав, бо ще потруїть і людей, і худобу. Віп на нього накатав фейлетоп

—

під заголовком: "Хто розбазарює отрутохімікати?" ,Чув таке? А як мотається по Веселоярську! Ти думаєш, він ото п'в та спить і більше нічого? Кики-брики! Винюхує все, як нишпірка, і все у свій блокнотяру та вусами ворушить, як лазерами: "Вони в мене застрибають, як карасики на сковорідці! І щодня катає по десятку конвертів, а тоді до мене: "Вези в район!" Щоб, значить, не на нашій пошті пускати листи, а там. Тричі аж у область його возив. Обписує наш Веселоярськ з ніг до голови!

— Ну, ну, — весь напружуючись, промовив тихо Гриша, — такі речі без доказів... Знаєш сам, чим це кінчається...

— Кики-брики, докази! Та я бензину на нього спалив цілу цистерну — чим тобі по докази! Коли ж хочеш, то можеш передсвід-читися. Бачив: у райцентрі будують японську бензозаправку? Бензинові ємкості вгорі, а в машини тече по шлангах униз. Ну, їдемо там з Пшонем, він і в'ївся: "А це що?" Я кажу: "Для ваправки".— "Для якої?" Мене й штовхнуло під бік. Кажу: "Ясно для якої: для заправки трудящих. Внизу отам столики поставлять, до кожного столика згори від цистерн по два шланги— горілкопровід і пивопро-від. І крантики. Сідають дядьки, відкручують крантики і п'ють од пуза. Бригадним методом". І цей алкоголік у демагогію: "А боротьба з алкоголізмом?" — "Боротьба боротьбою,— кажу,— а передовиків ліс треба якось заохочувати". Ну, тут він аж зашкварчав од злості: "Я цього так пе оставлю! Вони в мене застрибають на сковорідці! Я їм покажу!"

Гриша слухав і весь холонув. Чом же на всіх них найшло таке засліплення? Хіба пе бачили одразу, який нікчемний чоловік звалився на Веселоярськ, хіба пе чули його погроз, не бачили блокнота, не звернули уваги на примовку про "карасиків?"

Та водночас він і пе знав: вірити чи не вірити Рекорді? Чи не занадто все просто і легко відкрилося? Де докази? Хто підтвердить?

— Значить, так,— сказав він Рекорді,— довідку для магазину ми можемо дати не тобі, бо ти ж таки тупеядець, а твоєму батькові, чесному трудівникові. Так і передай Івану Івановичу. А ти подумай про трудовлаштуваппя, бо досі ми на твої вибрики дивилися крізь пальці, але пальців уже не вистачає. Пойняв?

— Та кики-брики!

— Ви чули, що віп сказав? — спитав Гриша Ганну Панасівну, коли за Рекордею зачинилися двері.

— Чула.

— І що б ви порадили?

— Треба розповісти Свиридонові Карповичу. Та й Зіньці Федорівні, і директорові школи, і Грицьку Грицьковичу як секретареві парторганізації. Це ж така ганьба і така напасть для Веселоярська.

Гриша запросив дядька Зновобрать, розповів йому все, що вони чули з Ганною Панасівною від Рекорді.

— Що тепер робити?

— Не стрибати поперед батька в пекло, — розважливо вромо-

428' и ' • ' " ,;М'

вив Зновобрать, — кажеться-говориться, з бухти-барахти ні на кого не можна...

— Та я теж так думаю. А що, коли подзвонити Крикливцю? Чи пе було в них ще перевірки по цій японській бензозаправні?

— І дзвонити не треба, бо він сам оце сміявся. Каже, прискочили і туди: де тут горілкопроводи для горілкохлистів?

— Виходить, так воно і є?

— Виходить чи пе виходить, а ти, кажеться-говориться, збирай на завтра шановних людей та й подумаем.

ДИНОЗАВРІЯ-1

Сходилися вже після роботи, розсідалися, курили, гомоніли, посміювалися. Поки людство вміє сміятися, воно не загине.

Ясна річ, набагато приємніше було колись ще карпоярівцям сходитися для обговорення макету нового села, яке тепер розцвіло й запишалося на весь світ Веселоярськом, але громадські справи — приємні чи не дужо приємні — тому й називаються громадськими, щоб їх вирішували колективно, тобто гуртом.

Тому сходилися дружно, охоче і відповідально.

Діди пристрибали найпершими, як легкоатлети-рекордсмени. Поки там учені ще тільки обіцяють, ніби в двохтисячному році сімдесятилітні вигопкуватимуть, як двадцятилітні, а столітні — як тридцятилітні, у Веселоярську вже давно настав цей золотий вік, що могли б з усією відповідальністю засвідчити і дід Левенець, і дід Утюжок, і старий Самусь, та й сам Зновобрать, якого, щоправда, звали ще дядьком, але це слід було пояснити хіба що інерцією людського мисленпя, бо ж за віком він давно вже належав до дідівської категорії.

Дід Утюжок давно вже не мав таких слухачів, як оце тут, тому мерщій взявся розповідати про свої воєнні подвиги.

— Ви ж ото всі знаєте, як я хвашистського хвельдмаршала втопив і як мені за те подяка була від самого товариша Сталіна, — поцмокував він і перед своїми однолітками і перед підростаючим поколінням, яке очолювала секретар комсомольської організації завідуюча бібліотекою Тоня. — Ну, втопив то й утопив, а окупація ще ж, знацця, не кончилася! І треба держати вухо гострої Си-дю якось уночі, а воно двері — рип! — і входять, знацця, хлопці! Двое, а мо, трое, а мо, й більше.