Вигнання з раю - Загребельний Павло

А що райцентр? Барабана путящого пемає, а вже про мідпі інструменти для духового оркестру можете й не мріяти. Питаю: як ЯЇЄ так? Відповідають: ждемо рознарядки і запланованих поставок. Пояснюю: культура по плану пе розвивається. І рознарядки на мистецтво ніхто ніколи не діждеться. Бо що таке культура й мистецтво? Це вознесінпя духу! А як розвивається дух? Ніхто цього не може сказати, а я скажу. Він розвивається так: скок-порескок, скок-перескок! Краще перескочити, ніж не доскочити, і краще я тебе перескочу, ній* ти мене. Тому не будемо ждати милостей для нашої культури, а візьмемо їх самі! Що я задумую? Я задумую всесвітній фестиваль мистецтв у нашому районі. Б'ю телеграми президентам. Запрошую, вітаю, обіцяю. Державні діячі, справи не дають їм змоги особисто, але всі відповідають, дякують, бажають, поздоровляють. Наш район гримить, всі обласні асигнування на його благоустрій, столиця бере па контроль, мені — сприяння, підтримка, задоволення всіх потреб, побая;апь і дерзань! Га? Як цс вам подобається? Мене запрошують, питають, пропонують. Можна туди, можна ще он куди, а можна й ще далі. Але я чоловік скромний. В області нема директора театру? Будь ласка, я вас виручу. Очолю вам театр. А що таке очолити? Дивитися, які п'єси ставлять і як актори виголошують зі сцени свої слова? Для цього є головний режисер. А директор відповідає за театр. Я дивлюся на цей театр. Ви думаєте, я його бачу? Так собі: хатка, перед нею — товсті стовпчики, що звуться колонами, є там сеє і теє, колись, може, цього було й досить, але ж не тепер! Не в такий час, дорогі товариші, живемо. Тут треба щось незвичайне. Одним словом, я йду, куди треба, і кажу те, що треба сказати. А моні відповідають:

у мистецтві головне зміст, а не форма, товаригпу Шпинь! Після" таких слів у чоловіків опускаються руки, і це абсолютно закономірно, але в мене руки не опустилися! — Ентузіазм прибульця но згасав: — ,Я сів і подумав: що сказали про театр корифеї Станіслав-ський і Немирович-Данченко? Вони сказали: театр починається з вішалки. Прекрасно! Я змобілізовую найкращих столярів і художників з усієї області, і ми робимо вішалку для театру, не вішалку, а монумент, який не влізе навіть у Великий театр! Далі —"я їду до лісників і замовляю напиляти товстелезних соснових колод. Напиляно, привезено. Тепер підпираємо цими колодами театр зовні і зсередини, ставимо їх якомога густіше, а перед театром виставляємо свою грандіозну вішалку і запрошуємо в гості самого міністра культури республіки. І він приїздить, чемний, культурний. "Друзі мої,— каже всім нам,— для того, щоб розвивати мистецтво..." А я йому: "Театр валиться. Підперли колодами, а то б уже завалився... Вішалку нову спорудили, а вносити в театр-боїмося... А з чого починається театр?" Одним словом, що? Гроші одержали, театр збудували, а хто зробив? Шпинь зробив і досягнув! А ви кажете — планова культура! Тепер я дивлюся на ваш Веселоярськ. Чого йому не хватає? Не хватає культури! А хто її сюди може принести? Пояснюю популярно: коли не принесе Шпинь, то не принесе ніхто! Для цього й прибув!

— Самі й прибули?— вдав цікавість Гриша.

— Сам.

— А брата у вас немає?

— Брата? Ні, немає..

— І ніколи не було?

— Не було.

— Дивно,— сказав Гриша. А сам подумав: ну, невже люди обрали його тільки для того, щоб оце він сидів, а йому на голову падали як не Пшоні, то Шпині? І чому він має їх терпіти? Хіба тільки тому, що держава у нас велика, людей багато, автобуси ходять справно, свобода переміщень і пересувань торжествує і нею щедро користуються всілякі нероби, пройдисвіти, ошуканці й просто негідники? Де взявся на його бідну голову цей Шпинь? Приїхав автобусом. Сьогодні автобусом можна проїхати від Бреста до4 Владивостока. Рейси такі регулярні, Що при пересадках навіть часу не треба гаяти. Сядь і їдь. Сядь і їдь. Чи ти нахабно-агресивний, як Пшонь, а чи слизько-вазелїновий, як Шпинь, може сидіти і їхати.

Гриша підвівся, підійшов до вікна, поманив пальцем ДПпиня. Той зіскочив з дивана, зацікавлено присунувся.

— Бачите оту клумбу? — спитав Гриша. . — Хочете пояснити, хто її влаштував?

— Не те. Тут другий поверх, але не високо. Клумба якраз під вікном. Висока й пухка. Вікно відчиняється дуже просто. Гляньте: раз— і вже! Пояснювати далі?

"~~ — Ви хочете мати балкон над клумбою? Це я вам організую іе сходячи з місця!

— Знову не те. Я хочу вам сказати, що коли б не моя посада,

то ви б у мене захурчали з цього вікна просто на клумбу! Як там

Іви казали? Ніжками мель-мель, і танцюй гонки!. На жаль, вики-

нути я вас не можу, так що маєте змогу вийти звідси своїм ходом.

Автобус — за годину. Щасливої путі! ,

Шпинь ще не вірив.

— Ви, мабуть, жартуєте? Зараз уся молодь така пішла. Весе-

луни, насмішники. І

Гриша підійшов до дверей, відчинив їх, покликав дядька ІОбеліска:

і — Товаришу Надутий, проведіть, будь ласка, товариша Шпиня

до автобуса і простежте, щоб він не заблудив!

' Шпинь збирав свої папери, запихав до портфеля, озирався не

так наполохано, як зачудовано. /

— Куди я попав! З таким досвідом і вскочити до такого некультурного керівника! Ай-яй-яй! Вам пояснити, хто ви такий?

— Не треба. Знаю й сам.

Дядько Обеліск дивився на Шпиня і не міг стямитися.

— Це хто ж воно такий?

— Іїїпинь,— засміявся Гриша.

— І теж окаянствує й дурачествуе, як наш Пшонь?

— Точно.

— То, може, це нашого Пшоня перейменували? — потер ногу об ногу дядько Обеліск.

— Може, й перейменували,— випроваджуючи Шпиня за двері, згодився Гриша.

— Хуліганствуєте! — злостиво помахав портфелем Шпинь.— А хто культуру буде розвивать?

— Розвинемо, розвинемо! — заспокоїв його Гриша.— Не ваш клопіт. Нам тепер головне — відбитися від цієї шпиньошнонії, яка наповзає на Веселоярськ, мов стихійне лихо!

Дядько Обеліск, обережненько підштовхуючи Шпиня до сходів, бурмотів собі під ніс: "Шпиньопшо... Шпиньопшон... тьху!"

Гриша не знав, плакати йому чи сміятися Один француз написав книжку "Філософія сміху й плачу", де говориться, що в мо-момент сміху вивільняється надмір нервової енергії. Коли б Гриша знав про цей надмір, він би спробував застосувати його в копанні буряків, у кормовиробництві або принаймні у взаєминах з Дашунь-кою1. Але, не володіючи іноземними мовами, він не міг читати всього понаписуваного про сміх і сльози, єдине ж, що міг, це махнути рукою услід Шпиневі і добродушно промовити:

— От гадство! >

Після цього подзвонив Зіньці Федорівні, що& довідатися, як іде збирання кукурудзи, але Зінька Федорівна сказала, що сьогодні зрання вона грунтовно займається не кукурудзою, а колесом на стовпі.

— Колесом па стовпі? — здивувався Гриша.

— А ти такий святий та божий, що й не знаєш нічого! Хіба то не ти витяг старе колесо з "Беларуоі" на бетонний стовп біля чайної, щоб там лелеки гніздилися? Стовп стоїть, лампи денного світла на ньому горять, гніздо, заквітчане вербовими галузками, стирчить на стовпі, лелеки там не гніздяться, а в мене комісія по цьому колесу!

Гриша не повірив.

— Не може бути, Зінько Федорівно!

— А ти прискоч, поглянь та послухай!

— І що ж вони кажуть?

— Що, що? Шиють мені розбазарювання сільгосптехніки.

— Але ж колесо вибракуване!

— Спробуй довести. Колесо вгорі, а комісія внизу.

— Зінько Федорівно! — тукнув у трубку Гриша. — Я зараз прибуду і розвію всі сумніви й підозри!

— Розвій, розвій,—г погмикала багатодумно Зінька Федорівна. Гриша розігнався до Ганни Панасівни, щоб попередити, де його

мояша знайти коли що, але тут виник дядько Обеліск, засапаний і

збаламутілий, мовчки розкинув руки, тоді показав униз. |

— Одпровадили? — спитав Гриша.

— Цього випхав, а вже нові нагрянули і требують вас.

— Хто? Де?

— Не кажуть хто, а бігають надворі перед сільрадою і требують!

— Скільки їх?

— Двоє.

— А хоч звідки ж?

— Мабуть, здалеку, бо захекані й спітнілі.

"Ну, гадство! — подумав Гриша. — Коли ж скінчиться ця шпи-ньопшонія?"

Він ішов за дядьком Обеліском, як віл під обух. Здавалося, все вже бачив за ці кілька місяців, усього спробував, але такого...

Довкола сільрадівської клумби, плеканої Ганною Панасівною, бігало двоє лисих чоловіків у спортивних костюмах (як у Пшоня, як у Пшоня!), випинаючи груди, згинаючи калачиками руки, роздуваючи, ніздрі, розметуючи веселоярівську рінь новісінькими імпортними кросівками, які веселоярівцям ще й не снилися.

— Голова сільради? — видихнув перший, забачивши Гришу.

— Тов-вариш Лев-венець? — підпрігся до нього другий.

— Ну, я, — сказав Гриша, — в чому справа, товариші?

Але вопи вясе відбігли від нього на той бік клумби і чи й почули, що вів сказав.

— Ви не бігаєте? — поспитав передній, порівнявшись з Гришею.

— Ні, а що?

— А те, що навіть єгипетські фараони бігали, щоб виказати перед народом свою жвавість і кондицію, — прохекав йому другий бігун.

f — Ta хто ви такі? — здивувався Гриша.

' — Ми з добровільного товариства "Біг підтюпцем",—' пояснив

перший. . .

— Із обуренням довідалися, що у вас тут ніхто не бігав! — додав другий.

— І для цього ви сюди прибігли? — пе повірив Гриша. —

— У нас заява, і ми повинні її закрити! — вигукнув перший. — Ви можете підписатися, що ніхто тут не бігає?

— Собаки бігають, люди — пращоють.

— А інтелігенція?

— Інтелігенція теж працює.

— А пенсіонери?

— І пенсіонери працюють. Чи ви не знаєте, як в селі люди живуть?

— Тоді розпишіться!

— Скільки завгодно!

— Ну, ми побігли!

— Біжіть, та не перечіпайтесь!

Іти до Зіньки Федорівни перехотілося. Після Шпиня і цих бігунів ще дивитися на колесоперевіряльників?

Сів за пошту. Серед казенних паперів (Ганна Панасівна підрахувала, що за рік сільрада одеря"ує їх 1207 штук) побачив листівку від Недайкаші. Той відповідав згідно з установленим порядком акуратно, в строк: "Шановний товаришу Левепець! Ваше питання вирішується". Тобто, як казали наші предки, пі тпру, ні ну!.. Гаразд, ми терплячі. Гриша дістав з шухляди чисту листівку і, як це робив тепер щодня, швидко написав: "Товаришу Недайкаша! Як там моє питання?"

Будемо дотримуватися нашого предковічного звичаю: не лякатися, не плакати, а сміятися!

Колись Петро Перший видав спеціальний указ "О береяїепии земледельцев": "Земледельцы суть артерии государства, и как через артерию (то есть большую жилу) все тело человеческое питается, так и государство последними, чего ради надлежит оных беречь и не отягощать через меру, но паче охранять от всяких нападков и разорений и особливо служилым людям порядочно с оными поступать".

Ось тобі й "паче охранять"! Зродилося в нашому Веселоярську щось таке темне й злочинне і тепер піратствує, мов бацила.