Вигнання з раю - Загребельний Павло

Собачі голови, замість шерсті — змії,

кажанячі крила, виск і вереск такий, що хоч крізь землю прова-

люйся — фурій боялися навіть олімпійські боги, а що ж казати про

людей? Щоб довести невинність, треба було відкусити собі палець

на руці, але фуріям і цього було мало, вони переслідували свою'

жертву далі. Нещасного Ореста, що став згодом героєм усіх дав-

ньогрецьких трагедій, вони загнали аж у Крим, де він якось убла-

гав їх, принісши в жертву тисячу чорних овець: /

Та хоч які злі були фурії, верховному грецькому богові Зевсу

конче хотілося сотворити і якесь власне паскудство, щоб не мали

люди сйокійного життя на землі. Він не довго й думай і создав цілу

сімейку — двох сестричок і братика. Сестрички звалися Єхидна

і Горгона, братик — Ладон. Єхидна до пояса була гарна жінка,

а нижче — страшна зміюка. Харчувалася людським м'ясом, наро*

дила від якогось безвідповідального типа Химеру, Гідру і Цербера.

Від Химери; як ми тепер анаємо, пішов український химерний

роман* Гідра стала, гідрою імперіалізму, а Цербер спустився'в1 пб-

8асвіття, де стереже пекло. — );-; '

_. 437і

Братик Єхидни Ладож був отим райським змієм, що накатан першого доноса на пертих людей, а тепер Зевс спустив його па землю, щоб він помагав своїм сестричкам.

Горгона, прозвана Медузою, що означало "спритна", мала змії замість волосся, величезні— зуби, висолоплений язик, а лице такп страхопудливе, що кожен, хто дивився на нього, кам'янів з жаху. Все оте камінюччя, що валяється сьогодні на землі, то люди, понищені Горпоною. Так би вона, мабуть, покінчила з людським родом взагалі, коли б на Олімпі не виникла опозиція: Зевсова донька, богиня мудрості Афіна, знайшла на землі мужнього хлопця на ймення; Персей, дала йому діамантовий серп, крилаті сандалі,' магічну торбу, відполірований щит і доручила знайти. Горгону і відрубати їй голову. Шревй знайшов: Горгону ни. заході, в країні гіперборейців (здається, аж у Англії), де потвора спала серед змокрілих від дощу людей і> звірів, перетворених нею на каміння. Щоб самому но скам'яніти,, Персей не дивився на Горгону, а тільки на її відбиття в щиті. Афіна спрямувала йому руку, і він відтяв огидну голову. Неждано з тіла Горгони вискочив крилатий кінь Пегас, якого воиа сплодила з богам морів Посейдоном, і помчав просто в Грецію до гори Гелікон. На тій горі, як це тепер знає й мала дитина, жили тоді покровительки мистецтв і наук, прекрасні музи, і страшенно страждали від спраги. І ось треба ж було так статися, що породження такої гидомирної звірюки, як Горгона,— кінь Пегас, добігши до Гелікону, вдарив там у землю копитом, і на тім місці заструменіло чистою* як сльоза, водою — натхнення вічне джерело Гіпок-рен. Пегас, виходить, сотворив і подарував Гіпокрена музам, за що вони проголосили його своїм улюбленцем, а слідом за ними зробили це й усі іхоетн,, в тім числі й українські. Ось як воно все може повернутися!

Але на— цьому не кінчається наш міфик про Пегаса. Бо ж його рідна тітонька Єхидна пустила на світ його двоюрідну сестричку Химеру, про яку сам Гомер сказав так: "Лёв головою, задом дракон і коза серединою" ("Іліада", б, 184). До того ж вона мала досить, паскудну звичку дихати на все живе вогнем, спопеляючи його дотла.

Знову довелося втручатися богині мудрості Афіні, яка знайшла прекрасного мужнього юнака Белерофонта, посадовила його на Пегаса (так-так, на поетичного! коня Пегаса!), дала в руки лук і колчан зі стрілами, наконечники в яких були зроблені з олова,! і послала проти Химери. Белерофонт прискочив до потвори, пустив | їй у вогнедишну пащу стрілу з оловом, олово від вогню розтопи-; лося, полилося Химері в тельбухи і спалило її на смерть. На радо-; щах Белерофонт спрямував Пегаса на Олімп,-забувши, що туди без перепустки на безсмертя ніхто не має права й носа ткнути.; Зевс, побачивши таке нечуване нахабство, всміхнувся собі в бороду й пустив з Олімпу ґедзя. Ґедзь полетів до Пегаса, укусив його! під хвостом, кінь хвицнув, задніми ногами, скинув Белерофонта на землю, а сам гайнув на Олімп. Белерофонт нас не цікавить.

випавши, він покалічився і незабаром вмер. А Пегаса Зевс залишив па Олімпі, але вже не для того, щоб він надихав поетів, а для транспортування на землю всіх тих блиекавиць, якими верховний Ґюг карав людей чи то за їхні провини, чи й зовсім безвинних, одним словом, Пегас із якогось часу став знаряддям несправед-

ІШВОСТІ. і

Може, саме через це люди майже завжди ставилися коли й не а підозрою, то принаймні з деякою пересторогою до поетів, а на коней теж затаїли злобу, що й призвело мало^не до цілковитої каміни їх автомобілями, тракторами та іншими незграбними механізмами.

Нетерплячі читачі можуть спитати автора: а до чого тут усі ці пхидни, химери, гідри і погаси, коли йдеться про анонімників і наклепників? І чи не ліпше було б простежити історію цього питання, почавши від законів індійського царя Ашоки, повелінь єгипетських фараонів, римського права, салійської правди, капітуляріїв Карла Великого, "Руської правди" Ярослава Мудрого, Судебника Івана Грозного, "Уложения о наказаниях" руських царів, кодексу Наполеона — і аж до сучасних кодексів і законів?

І взагалі — хто ж той злісний анонімник, що ваважає чесним трудівникам Веселоярська будувати нове життя?

У автора єдине виправдання: його міфикологію можна не читати. Він про це вчасно попереджував. Не написати ж він не міг, tio замучили б його критики.

ДИИОЗАВРІЯ-2

Для , виконання свого доручення дід Утюжок мобілізував Петра Безтурботного з його кіньми. Пішки на таке діло йти негоже, бо несолідно, техніка теж не годилася, бо від неї надто багато стуку і грюку, а природа любить тишу. Та й те сказати: коні тепер стали, може, ще більшою рідкістю, ніж рогові гребінці, гож гріх було знехтувати можливістю покататися на Петровому возі. На коней Безтурботного приїздили подивитися з усього району, червоні слідопити приходили цілими загонами, розпитували Петра про фронтові його подвиги, а найбільше про подвиги тих коней, з якими він пройшов усі фронти: як, та що, та куди й звідкіля? А тоді вже й про сучасне: які його плани на майбутнє— і чи скоро господарники повернуться обличчям до коня? На що Петро з властивим йому лаконізмом відповідав: "А які, щитай, плани? Ще трохи поїздю, а тоді продамо цих коняк на мило — ото тобі, Щитай, і козак коня напував..."

1 Дід Утюжок перепинив Петрових коней, коли вони впорожні верталися від ферм, везучи самого тільки свого повелителя, що, як завжди, солодко спав, підклавши собі під боки духмяного сінця. Безтурботний одразу прокинувся і спробував заявити протест, але був належно присоромлений.

— Хіба не знаєш, па який пост мене висунули? — гукнув дід Утюжок, всідаючись па воза.-*— Поганяй прямо до Несвіжого!

Безтурботний позіхнув, цьвохнув своїх конячок, позіхнув що раз, але поцікавитися, який же тепер пост у діда Утюжка, якосі. забув.

— Та ти чого ж мовчиш? — гукнув Утюжок.

— А хіба треба балакати? Коні тягнуть, віз, щитай, котиться. Утюжок тільки сплюнув на таку байдужість.

У Несвіжого саме обідали. Нічого в цьому й не було б дивного, коли б не те, як обідали! Всі у Веселоярську знали скупість Івана Івановича, ще й досі пам'ятали, як його батько їв колись гнилички, щоб не пропадали, а тут на столі понаставляно мисок, полумисків, тарілок, а в них холодець, ковбаси, кров'янка, кишки, млинці, вареники, пиріжки, юшка з коропів, і то ж ще не все, бо Самусиха, підтикавши тугенько спідницю, знай металася між столом і піччю, носила печене й варене, смажене й копчене. Івана Івановича вдома не було, трудився на благо рідного колгоспу, а за столом старалися два молотники — Рекордя Іванович і гостровусий Пшопь, який запихався кров'янкою, навіть не скинувши своєї панамки.

— Хліб та сіль,— чемно промовив Утюжок.

— Стриб та сів! — зареготав Рекордя. — Гоп, діду, до столу! Он у пас яке обідання! Пиріжки як бики, щоб розвивалося тваринництво, горох як торох, щоб вівці котилися і курчата лупилися,' риба як вода...

— Сів би, та ніколи,— вдаючи заклопотаність і мовби шукаючи поглядом Івана Іваповича, сказав дід Утюжок.— Папаші, значить, немає?

— На роботі! Та пащо він вам, кики-брики?

— Тут таке діло. їду я на динозаврія поглянути та хотів просити...

— На кого, па кого? — вмить витер вуса Пшонь.

— Та на динозаврія ж.

— На якого динозавра?

— А ви не чули? На нашого я".

— Сек-кундочку! — підхопився з-за столу Пшонь і побіг до другої кімнати. Повернувся з блокнотярою, наставив його на діда Утюя"ка, звелів суворо:

— Повторіть, що ви сказали! Запишемо для карасиків.

Але що дідові Утюжкові всі блокноти світу, коли за ним стоять цілі покоління степовиків, які могли перехитрити самого чорта!

— Чоловіче,— спокійно відіпхнув Пшоневого блокнота Утюжок,— тут балачок розводити ніколи, мені ще треба наглянути на динозаврія, поки не стемніло.

— Вам?

— Мені я".

— І оце зараз? — • ■:

— Оце ж. ,

— Тоді я з вами. Транспорт у вас є чи візьмемо машину? — При цих словах Рекордя замурчав невдоволено.

. — Коники он ждуть, а внизу біля води в мене діжурний човен прикріпльоний.

Пшонь хляпнув себе по панамці, засунув блокнот за пояс, перехилив з кухля якогось питва (узвар чи горілка, не розбереш)' і майже виштовхав діда Утюжка межи плечі.

— Поїхали! —гукнув він Безтурботному, першим вигідно всідаючись на сіно.

— Не кричи, бо коні, щитай, не люблять, як на них кричать,— позіхнув Потро.

— Де ти цих пегасів доп'яв тільки? — не вспокоювався Пшонь.

— І ти б фугасом став, як вівса не дають, а самий горох. Як пажуються гороху, то, щитай, так і жди, що порозносить їм здух-вини.

— Ще овес витрачати на ці скелети! — зневажливо кинув Пшонь.— Тепер одна ракета заміняє двадцять п'ять мільйонів коней! А тут така відсталість! Треба записати!

Він спробував щось черкати в своєму блокноті, але воза так трясло і підкидало, що Пшонь тільки вилаявся.

— Коліс путящих не можеш поставити на свого воза! — крикнув він Петрові.

— А як ти їх поставиш? Стельмахів у селі давно нема, коліс теж чортма, а ті, що палиці в колеса всовують, не перевелися. Ти спробуй зорати трактором город. Скільки обійдеться? Дванадцять рублів! А моїми кіньми — півтора рублі. От тобі й ракета, щитай!

— Вп його не роздражайте,— шепнув Утюжок Пшопеві,— він у нас малахольний, може й прибити.

Пшонь мерщій відсунувся в задок воза і до самого Дніпра мовчав, тільки крутив своїми вирлами навсібіч та надимав вуса.

Човник був невеличкий, ветхий, весельце тільки одне, Пшонь навіть обурився:

— Що це за безобразія! Не могли більшого човна?

— Більшого ніяк пе можна,— пояснив Утюжок.

— Це ж чого?

— Динозаврій злякається.