Вигнання з раю - Загребельний Павло
А тоді — спаси й помилуй! Та ви не сумлівайтеся. Я в войну цілого хвагаистського хвельдмаршала тут катав — і нічого...
— Співробітничав, діду, з окупантами? — наїжачився Пшонь.
— Та як сказати? Було всього. Вода тоді тут не така стояла. Плавні, значить, озера в них, а то трава. А в траві — тої птиці! Гуси, лебеді, журавлі, дрохви, куріпки, перепілки! Дрохву, було, вб'єш — три горщики з-під кваші м'яса насолиш. А куріпок! Ідеш по траві, човг-човг ногами, а їх там— як груддя! Так і пурхають, так і випурхують! А вже що перепілок! Сидиш, було, над мискою з борщем, а вони просто тобі в борщ! Та ситі, як линки. Все ж літо в пшеницях нагулюють жиру .для вирію...
— А де ж це все тепер? — насторожено спитав Пшонь.
— Та де ж? Динозаврій усе й поїв.
— Так, так, так,— заклацав язиком Пшонь, дістаючи свій блок-потяру.— Сок-купдочку, діду! Тепер не спіши, бо треба все записать!
— Воно можна й записать, а можна й так зоставить.
— Зоставлять ми пе можемо. Де взявся цей динозавр?
— А хто ж його зпас? Мать, розбудили взривамп. Або від бомб-йожок во врем'я войпи, або тепер від каменоломні, як камінь рвуть. Кажуть, що воно в Дніпрі спало мільйонів там скільки літ, а це над ним грякнуло, воно й полізло па берег. Вплізе вночі, нажереться, як скотппяка, і знов залягає.
— Хтось його бачив?
— Та й ви побачите, коли охота.
— Я?
— А хто ж? Оп погляньте в воду. Бачите? Ось уже човном напливаємо на слід. Видпо ж?
Пшонь втупився туди, куди показував дід Утюжок, і навіть блокпота винустпв з рук. Човен плив по мілкому, і крізь тиху прозору воду виразно видно було два глпбочезпі сліди від якоїсь велетенської потвори. Слідп йшли рівнобіжно, пе було їм ні кіпця, ні краю, вони ні глибшали, пі мілкішали, були однакові, піби відміряні якоюсь надприродною силою, і від цієї вбивчої однаковості ставали ще страшніші. Яспа річ, Пшопеві й на гадку не могло снасти, що восени сорок третього року тут через плавні йшли на переправу наші танки, дорогу їм вимощували сапери лозою та ше-люжинням, сталеві траки поперемелювали ті лозп, потрощили, прогреблися до тисячолітніх кореневищ плавневих трав і полишили тут такі сліди, що не могла їх згладити тепер піяка сила. В Карповому Яру вже згодом, згадуючи давні розповіді про страшних полозів, дядьки казали про ті тапкові сліди:
— От же ж паче тобі полози тут вигулювалися!
Дід Утюжок згадав ті балачки і намірився впійматп Пшоня на побрехеньку про полоза, а що йому підкинуто слово що лункіше — "динозавр", то він мерщій і взяв його на озброєння. Не всі були переконані, що Пшонь так легко впіймається на такий гачок, але дід Утюжок пе мав сумніву. "Тут виходить воно як? — розмірковував він.— Чоловік цей такий злий, що й себе вкусить, а хто злий, той і дурнпй. Ну, а вже коли дурний, то й повірить у все на світі!"
Тепер він крадькома спостерігав за Пшопем і бачив, іцо той не тільки повірив, а й злякався. Але виду ще ие подавав, намірився на Утюжка своїми вусами, вередливо спитав:
— А чого два сліди?
— Дві лапеги, значицця,— пояснив дід УТІОЯЇОК.— Як кам'яні стовпи. Воно їх і не піднімає, а човгає.
— І на берег?
— Як голодне, так і преться! І жере все, що трапиться!
— Чому ж не поставлять сторожів?
— Штатів не дають. Та й як його встережеш і чим відлякавш?
Берданка не бере. Міліціонер Воскобойнпк пробував з пістолета — кулі відскакують. Тут хіба той нулімйот, якого мені партизани давали, так я його нашим доблесним воїнам подарував.
— Так, так, так,— облизав посохлі губи Пшопь,— це треба записати. Злочинне попустительство. Вигодували динозавра, ховають його на дні, а віп поїдає все довколишпє середовище. Природні багатства під загрозою, трудові маси сколихнулися від обурення, а керівництво...
— Ви б ото тут не ппсали,— обереяшо порадив дід Утюжок.
— Не ппсав? Тобто? Но пойняв!
— Ніхто ж пе знає того динозаврія! Апу ж він побачить отой ваш блокнот та подумає, що то щось їстівне! Проковтне ж не самий блокнот, а й нас обох з човном!
— Ти, діду, пе бузи! — відскочив перелякано Пшонь.— Завіз мене спеціально! Де цей динозавр?
— Та де ж? Отут уже недалеко, в Чорториях на дні заліг і спочиває. Я йому туди підкормку вожу.
— Підкормку? Яку підкормку?
— А яку ж? Коли овечку, коли бпчка, коли пару гиндпків, а то й козу. Він усе приймає, аби лига чорної масті.
— Чорної? Чому чорної?
— Норов такий тварюка має. А це мені сказали, що на свинофермі свиня чорна завелася, то привезу й евппюку.
— Не чорна, а ряба, в білі й чорпі латки.
— Була ряба, а це Дашупька для неї такий раціон склала, що білі латки почорніли, і тепер свипя вроді й уся чорна.
Пшонь готовий був вискочити з човна.
— Вези, діду, назад! — гукнув він.— Завертай!
— Ще ж не доїхали.
— Кому сказано: назад!
— Ще яі я па динозаврія пе поглянув.
Пшонь, мабуть, хотів стрибнути на діда і вирвати в нього з рук весло, але Утюжок спокійно помахав йому веслом перед посом і порадив:
— Сиди й пе ворушись, чоловіче, бо я й не таких тут топив. Ото про хвельдмаршала казав, та пе сказав, як його втопив. Ти тут чоловік новий, не все ще знаєш. Хотів тобі хоч динозаврія показати, а коли не хочеш, то так і скажи, а не смикайся. Завертати, то й завернемо. Петро нас жде, нікуди ие втече, хай поспить там трохи...
На березі Пшонь спершу наказав їхати до свиноферми, але одразу передумав і скомандував:
— Вези додому!
Дід Утюжок сидів біля Петра Безтурботного і вдоволено покахикував.
Пшопь нічого не чув, був далеко звідси. А щоб бути що далі, щойно зіскочивши з воза біля двору Несвіяч'ого, мерщій знайшов Рекордю, вхошів його за плечі.
— Ідемо! Готуй машину! Миттю!
— Кики-брики! Я ж трохи винив.
— На шосе не виїздитимеш, бригадними дорогами...
— В район чи куди?
— Там видно буде!..
ДИНОЗАВРІЯ-3
Як же так могло вийти, що на чергову заяву Пшоня відповідь була вже за тиждень? Дуже просто: Пшонь знав, куди писати. Він засвоїв собі твердо, а якась зла сила, що скеровувала його підлі дії, підказувала йому вразливі місця, і він бив без промаху, без прогайки і без пощади. Таку б силу для боротьби з шкідниками сільськогосподарських культур або з паліями війни!
Коли не знаєш, що на тебе хтось пише, то, цілком природно, не ждеш наслідків, не тіпає тебе нетерплячка і не думаєш про те, чи виконується постанова про місячний термін для відповідей на листи і заяви.
Все це, сказати б, стандартні ситуації.
Ну, гаразд. А коли ми вже маємо всі підстави здогадуватися, що саме Пшонь і є тим таємничим кляузником, який ось уже півроку не дає спокою веселоярівцям, і коли ми вдалися до відчайдушної (можна б сказати, безглуздої) спроби виявити цього наклепника і тепер з нетерпінням очікуємо, що ж буде далі, що станеться і чи взагалі станеться,— маємо ми право на нетерплячку?
Дні розтягувалися в цілі роки, години ставали днями й місяцями. Гритіа Левенець, забуваючи про високопосадність, по кілька разів на день ходив до діда Утюжка, допитувався:
— Ви ж йому усе сказали як слід?
— Синашу!— відказував йому дід Утюжок. — Вже як я скажу, то ніхто так не скаже! Цей махамет як ночув про динозаврія, то йому й очі побіліли, як у здохлого окуня! Страшне діло!
— І ви думаєте, він повірив?
— Тут би й не таке дурне повірило! Я ж йому сліди під водою показав. Таких слідів у всьому світі немає.
— А про Мазепин віз із золотим дишлем ви йому нічого не казали?
— У возі в тому не самий дишель із золота, а й втулки на всіх колесах, і розвора...
— Та хай і розвора... Мене інтересує: чи ви йому не підкинули ще цього воза?
— Зоставив у резерві. Як не клюне па динозаврія, тоді вже я його золотим возом по довбешці обемберю! Та тільки ти, Гришо, не сумлівайся: йому й динозаврія стачить по саму зав'язку!
Тим часом усі прикмети вказували на те, що Пшопь справді спіймався на гачок, закинутий дідом Утюжком. їздив з Рекордею аж у область;і на поштамті посилав якісь листи т-,це ще не доказ.
У Івана Івановича Несвіжого випустив новий номер стінної га-вети, де розкритикував усе сімейство, яке служило йому вірою й правдою,— це теж не був ніякий доказ.
Але прибіг на свиноферму з рулеткою і півдня міряв на своїй свині чорні й білі латки, щоб пересвідчитися, чи не побільшали чорні й не поменшали білі латки внаслідок підступних раціонів, складених Дашунькою,— це вже свідчило, що зерна сумнівів, заронених дідом Утюжком у свідомість Пшоня, проростають і починають давати свої плоди.
Не минуло й двох днів, як Пшонь, користуючись шкільним телефоном, знайшов у сусідній сільраді багатодітного вчителя і продав йому свою свиню з доставкою додому. Знов була колотнеча з машиною, знов зродився десь Давпдко Самусь і одтарабапив Пшоня з його чорно-білою свинею до сусідньої сільради.
На ранок той учитель привіз свиню назад, мотивуючи це тим, що Пшонь запросив за неї надто велику суму. Пшонь зменшив суму і негайно відтарабанив свиню назад. Багатодітний учитель ще раз привіз чорно-білу тварину до Веселоярська, вбачаючи деяку дискримінацію і образу своєї особи з боку Пшоня. Пшонь знов одтранспортував свиню, вже вкотре використовуючи безкоштовний колгоспний трапспорт. Не знати, скільки б ще тривали ці взаємоиеревезення, коли б саме в цей час не з'явився у Веселоярську товариш Крикливець.
Гриша побачив у вікпо, як товариш Крикливець, пригорбивши плечі, завертав з шосе до сільрадівської клумби, вискочив йому назустріч, розкинув руки не так для вітання (не доріс ще до таких фамільярних жестів!), як од здивування:
— В 1,0 таке, товаришу Крикливець?
— А що? Па ці ваші Шпилі хіба що всюдиходом вилізеш! Не витяг мій "газик". Стріляє в третій циліндр — ні тпру, ні ну! Плюнув я, кипув його, подався пішкодрала. Назад завернути теж не міг. Сьогодні вранці мені такого акафіста прочитали за твій Веселоярськ. Що ви тут накоїли?
— Ми? Накоїли?
— То, може, я? Завели якогось Шпугутькала, обписав нам увесь район з голови до піг, а ви сидите і хоч би свиснули!
— Я ж вам казав.
— Ти? Казав?
— А коли оті демографи до мене прискіпувалися.
— То ж до тебе, а тут про весь район мова, і про наш маяк — Веселоярськ. Кому скрутилося, а кому змололося! Хто винен? Крикливець. Не виявив пильності, дав розростися... Давай, розказуй, що тут у вас.
— Нічого розказувати,— понуро мовив Гриша.
— Ти, Левенець, не крути! Мене критикують за те, що проґавив наклепника, а ти крутиш!
— Мені крутити нічого, бо воно нам уже в печінках...
