Вигнання з раю - Загребельний Павло

Ви прямо скажіть: про що там у вас написано? Про динозавра?

Крикливець трохи покліпав, помотав головою, тоді навіть помацав Грпшу за плечі й за руки, ніби хотів пересвідчитися, чи це справді живий голова Веселоярської сільради, чи якийсь хитрий кібернетичний пристрій, відступив од нього, поцмокав язиком:

— Оце так, оце так! А ти звідки знаєш?

— І підписано Шпугутькалом?

— Ну, підписано! Ну то й що?

— А те, що викладайте оту писанину па стіл, щоб ми її хоч раз побачили! Бо ніхто ж не показує!

Крикливець понишпорив у своїй обшмугляній течці, дістав звідти два аркушики із зошита, поклав па стід перед Гришею.

— Ось. Можеш хоч під рамку заводити!

— Так, так, так, — нагнувся над тою писаниною Гриша, — складається й прикладається, складається та ще й прикладається!

— Що там у тебе прикладається? — знетерпеливився Крикливець, — тп прямо кажи, що й до чого, бо мені тут ніколи балачки розводити, на мені цілпй район висить!

— Повисить, нікуди не дінеться, — спокійно мовив Гриша, — і вп, товаришу Криклпвець, тепер нікуди не дінетесь, поки пе виконаєте завдання. Доручено вам викрити наклепника?

— Ну, доручено! Ну то й що?

— А ось я вам ще щось покажу!

Гриша, мугикаючи собі під ніс щось, піби маршпк механізаторський, пішов поволі до тої стіпи, де красувалися пшеничні снопи нового врожаю. Міг би нарешті сміятися досхочу, реготати, заливатися від радості, але, як переконують нас учені, сміх вимагав деякого одерев'яніння серця, бо ж сміється тількп розум, а в Левепця серце не бажало дерев'яніти, а хотіло співати, радуватися і торжествувати.

Нарешті, нарешті! Справді, всо тепер складалося докупи; і нахабні домагання Пшоня, і його погрози, залякування, і оте вперте записування всього, що почує, хто що скаже, коли, в чиїй присутності. Де вже там до нього отим миргородським гоголівським героям, які вели свою наївну хроніку з'їдання дипь! Там усе обмежувалося простим нотуванням: "Сія диня з'їдена тоді-то й тоді",— а цей знай шкірив зуби над кожним записаним словом і обіцяв, що карасики застрибають на сковорідці.

Грпша видобув з-за пшеничного снопа скручений в рурку великий аркуш цупкого паперу, розгорнув його на столі, придавив великими кукурудзяними качанами (теж цьогорічного врожаю), тоді поклав на той папір привезені Криклпвцем аркушики з шкільного зошита, трохи помилувався своєю роботою, прицмокнув:

— Клас!

— Це що таке? — не зрозумів нічого Крикливець.

— Це? Домашня стінна газета.

— Що-що? Мало мені мороки, ще ти вигадуєш якісь стінгазети? Хочеш, щоб я створював ще одну комісію по цій твоїй вигадці?

— Вигадка не моя.

{ — А чия ж?

' — Погляньте пильненько па всі ці писаппя!

І Крикливець підійшов, нахилився, потер собі очі, знов нахилився.

— Почерк вроді однаковий, — знизав плечима.

— Однаковий, бо писав той самий чоловік.

— Хто ж віп?

— Учитель фізкультури Пшонь. Недавно присланий. Як приїхав, так і почав обписувати нас з усіх боків.

— Чому ж мовчали?

— Бо піхто пе знав. Я оце вперше бачу його допис. А то ж ніхто не хотів показати. А стінну газету віп випускає у Івапа Івановича Несвіжого, у якого квартирує. Називається "За передовий домашній побут". Передова стаття: "Всі сплп на благоустрій нової хати". Це хата, де живе Пшонь, бо Несвіжі живуть у старій хаті. Ось критичний матеріал: "Чому хліб глевкий?" Тут ось меню на тиждень. Тут крптика Рекорді (це сип Несвіжого), який довго спить.

— А до він, цей ваш Пшопь?

— Віп такий наш, як і ваш. У школі, спить у спортзалі.

— Ану ж веди мене до цього пасквілянта! — рішуче звелів Крикливець.

— Я й сам тепер хотів би з ним перемовитися, — блиснув очима Грпша.

Мотоциклом не поїхали, щоб пе сполохати Пшопя завчасно, пішли до школп пішки. Запять у класах ще пе було, бо школярі помагали збирати кукурудзу, в спортзалі, влігшись на поролонових матрацах, солодко спав Пшонь під гучну музику телевізора, на екрані якого скупенько вдягнені дівчатка (тільки на ногах товстенькі панчохи в поперечну смужку) крутпли модну аеробіку.

Гриша вимкнув телевізор, і Пшопь одразу прокинувся. Сів, не-вдоволепо блимнув бульками, поворушив гострпмп вусами.

— В чім діло?

— Ваше прізвище Пшопь? — суворо спитав Крикливець.

— Не Пшонь, а Шпопька! — гукнув той, але па Крикливця ніякі вигуки не діяли.

— Це ваша робота? — показав віп аркушики про динозавра у Веселоярську.

— А як моя, то в чім діло? — підскочив Пшонь.

— Чому ж ви підписуєте "Шпугутькало"?

— Бо я Шпопька, а Пугутькало — моє дівоче прізвище!

— Ну, чудеса! — гмикнув Гриша. — То ви були ще й дівицею?

— Не ваше діло, ким я був і ким буду! І нічого тут шкіритися. Я звик не дивитися па чужі зуби, а показувати свої.

— Це видно,— спокійно зауважив Грпша.

— Ви ще молодий і не бачили, то я вже постараюсь показати! Крикливець майже зацікавлено розглядав Пшоня.

— Слухайте, — суплячи брови, сказав він, — ви розумієте, що ваша діяльність протизаконна? Я офіційно попереджаю вас...

— Го-го! — націлюючись на нього вусами, посміявся Пшонь. — Од попереджень ще ні в кого живіт не болів. А я тут наведу порядок! Прийшли — то й добре. Бо я й сам уже хотів або до одного голови, або до другого. Мені треба дощок.

— Збираєтесь вмирати? — поцікавився Гриша.

— Що значить — вмирати?

— Тоді навіщо ж дошки? Я думав, на труну.

— Мене нікому поховати не вдасться! Я живіший за всіх живих! Окунів би на тебе ловити, подумав Гриша, але осмикнув себе

за такі несосвітенні думки, бо його суспільне становище не давало права зрівнювати чоловіка з живцем, навіть такого, як Пшонь. А яку кару можна б для нього вигадати? Коли блоху збільшити в тисячу разів, вона стане такою, як сковорідка. От би таку мільйон-нокусючу потвору напустити на цього кляузника! Це вже не дитячий талатай.

Гриша з надією поглянув па Крикливця: може, хоч той якось налякає цього нахабу? Але Крикливець, видно, теж уперше в житті зустрічався з таким екземпляром людської породи і трохи навіть розгубився. А Пшонь тим часом висвинйчувався ще дужче.

— Дошки мені для шафи! — заявив він. — Щоб міцна і на ключик эамикалася! В мене секретні матеріали. Досьє на все ваше взірцеве село. На всіх маю! Я все про всіх знаю! Я знаю більше, ніж ви всі думаєте! Я знаю таке, що ніхто не знає!

— Ой я знаю, що гріх маю, — глузливо замугикав Гриша, але Пшонь заткнув йому рота:

— Ще молодий тут мені перебаранчати!

— Ну, гаразд, я молодий. А от товариш Крикливець, районний керівник, спеціально приїхав, щоб вивести на чисту воду такого пасквілянта, як оце ви.

— Районний масштаб для мене вже давно пройдений етап! — цинічно вишкірився Пшонь.— Я вас ще до столиці доведу, ви в моно всі застрибаєте на сковорідці!

Левенець поглядом попросив підтримки в Крикливця, але той, зробивши Пшоню попередження, здавалося, вичерпав арсепал своїх адміністративних засобів і тепер тільки виробляв такс бровами, ніби хотів перекинути їх собі через голову.

Тоді Гриша вдався, як йому здавалося, до найбільшої загрози, заявивши Пшошо:

— Між іншим, ви тут погрожуєте нам столицею, а ми якраз запросили зі столиці письменника, щоб віп показав народові вашу ганебну діяльність.

Вже наступної миті Гриша зрозумів, що не слід було згадувати про столичного автора, бо Пшонь так і вп'явся!

— Це ж який письменник? Отой, щ'о "Роксолану" нашкрябав? Заграв з вами, хвалиться, що з козаків? З яких там козаків! З турків! І дід його з турків, і батько. І не Загребельний, а Загрібея. Я ще до нього доберуся. Застрибає в мене на сковорідці! Турок, а раз турок — шукай біля нього гарему жіпок па сотню!

— Яких жінок? —обурився Гриша.—Його Свиридов Карпович знав вже сорок чотири роки. Разом були на фронті. Письменник з дружиною живе тридцять п'ять.років. Діти. Онуки. Старий чоловік.

— Старий? Розберемося, навіщо йому наша медицина продовжила життя. Чому не вмер досі? Па війні був? Був. Усіх там вбивало, а він зберігся? З ста його однолітків дев'яносто сім загинуло, тільки троє вціліло. А чому це вцілів саме він? Ніхто не подумав про це, а Пшопь подумав! Бо в Пшоня золота голова! Я ще до цього письменника доберуся! У нього сама ручка коштує стільки, як центнер пшениці по державних цінах. Це ж безобразія! Ми ще розберемося, від чого більша користь — від центнера пшениці, чи від письменницької ручки!

— Все залежить од того, хто пише ручкою,— спокійно сказав Гриша.— Коли такий паскудний тип, як ви, тоді справді користі пшик, зате зла не обберешся! Ходімо звідси, товаришу Крикливець, ви свое попередження зробили, а вже далі дозвольте діяти вам самим. У Веселоярську народ твердни. Ми за свою правду заставимо й за дев'ятими ворітьми гавкнути! І не таких навіть, як оце шпугутькало.

ОСТОВПІННЯ

Гриша провів Крикливця/ який поїхав до райцентру "Волгою" Зіньки Федорівни, і тепер ішов і, як пишуть модні українські письменники, думки хаосом крутилися в голові, обганяли одна одну, плуталися, перетиналися,— інформації було стільки, що перетравити її одразу годі було й думати.

— Ну, гадство! — думав він, згадуючи знову й знову Пшоня, і його поведінку, і слова, і нахабство, і погрози.

Кулаки Гришипі стискалися самі по собі, така зла сила вчувалася в них, що порвав би оце на шмаття гадів навіть таких завтовшки, як нога в дядька Обеліска. Порвав би і шматки позакидав аж в оті чорні діри, що ними жахають нас астрономи.

Але куди викинеш Пшоня?

Позаду загуркотіло, загриміло, тоді поряд з Гришею скреготнули гальма, самоскид Давидка Самусевого став як вритий, Давидко відхилив дверцята, гукнув зраділо :