Вигнання з раю - Загребельний Павло

Я, може, й згадував про вас не раз. Та писано усе це пе про вас".

— І таки поїдете? — перейшов з окликів на запитання Весня-ноцвітний.

— Поїду. ,

— Там же така земелька, такі людоньки, така пшениченька, такі бджілоньки! А сало, а паляниці, а ковбаси— все ж отакенне!

— От і треба захищати все отакенне від ще отакеннішого обмовника. Як казав ще Козьма Прутков: "В глибині всякої груді е своя змія".

Весняноцвітпий вирішив убити автора ерудицією.

— А ви знаєте, що на початку сімнадцятого століття з'явився у нас твір з назвою мовби оце для вас — "Пересторога"?

— То ж проти уніатських єпископів і проти пани римського. А я що — папа римський? Та давня пересторога не для мене. Коли ж завели мову про давнину, то можу запросити вас зануритися в неї ще глибше. Скажімо, в п'ятнадцяте століття. До французького поета Франсуа Війона. Балада про те, як слід варити злі язики. Кого цікавить, будь ласка!

У червоному сірчаному арсені, В селітрі, жовтій сірці і вапні, В киплячому свинці, в гпою гієни, В смолі і соді, в скислому випі, В свинячій сечі й гусячім лаііні, У струпах лепри, у холерній твані, В здохлятині, яку жеруть вовкп, В отруйній крові аспида поганій, У потерті з протухлої тарані Варити слід презлющі язики!1

Піднесено-пісенна душа хуторянського класика не витримала натиску такої грубої поезії. Весняноцвітпий зблід ще більше, так що автору довелося відпоювати його водою. Чого не зробиш для самозбереження.

— Поїдете? — оклигавши, прохрипів Весняноцвітпий.

— Поїду.

— Ну, я попереджав! Перестерігав!

— Дякую за пересторогу, але обов'язок!

І автор поїхав до милого його серцю Веселоярська. Знав, що побачить розлогі прекрасні поля і розкішні сади, обтяжені плодом. Що почує рідні співи в стилі провансальських менестрелів одинадцятого століття: "На вгороді ве-е-герба ря-а-гасна! На вго-роді ве-е-герба рягасна-а! Там стояла дів-і-гівка крага-гасна-а-а!" Що зустріне знайомих, які походженням своїм сягають ще далі, ніж провансальські менестрелі, і почує...

1 Переклад Л. Первомайського. З книжки: "Франсуа Війоп". К" Дні; 1973, с. 102-103.

Тут автор вжахнувся: невже віп не. почує веселоярівського сміху? Иевн^е пе зануриться в це розклекотапе море, бризки од якого долітають до самого господа-бога?

І невже ж у Веселоярську міг запанувати тільки притаєний сміх аноніма, кляузника, обмовника, ябедника й пасквілянта!

Автор викликав у своїй уяві образ хуторянського класика Вес-пяноцвітного, матеріалізував той образ і усунувся на якийсь час з розповіді, поступившись йому місцем, бо Весняноцвітний, певне, як піхто ІНШИЙ, володів безцінним даром: мислити не цілими словами, а тільки їхніми закінченнями. Товаришу Весняноцвітний, які бувають аноніми? Аноніми? Та які ж? Ось прошу: апонім брехливий і анонім примхливий, анонім відвертий і анопім упертий, анонім нахабний і анопім похабпий, анонім облесний і апонім почесний, анонім понурий і апонім похмурий, анопім відважний і анонім легковажний, анонім категоричний і анопім істеричний, анонім настирливий і анонім придирливий, анонім драч-ливий і апонім іворобливий, апонім сором'язливий і апонім нещасливий, анонім підлий і анонім плідний, анонім в'їдливий і анопім згідливий, анонім відчайдушний і анонім простодушний, анонім халтурний і анонім літературний, апонім простацький і анонім партацький, анонім плюгавий і анонім шепелявий, анонім примітивний і анонім иаразитивиий, апонім похіпливий і анонім причішшвий.

Знавці поезії можуть обуритися. Мовляв, це зовсім не стиль Весняноцвітного, а стиль нашого уславленого модерного поета! Весняноцвітний, без сумніву, навіть слів таких не знає, віп,би міг сказати хіба що ось так: анонім гарненький і анонім рідненький, апонім тихенький і апонім ласкавепький і так далі.

Що тут скажеш, чим виправдаєшся? Хіба що послатися па давню книгу, в якій написано: "Ешь, что пред тобою лежит, а ииде не хватай".

ШПИНЬОПШОШЯ

Тим часом у Веселоярську сталася ретардуюча подія. В авторовій книжці "Левине серце" (розділ II) з посиланням на класиків пояснюється, що таке "ретардуючий". Тут же можемо сказати тільки, що ця подія трохи загальмувала хід справ і нашої розповіді, але зупинити пе могла ніяк.

Що ж за подія? Може, відмова (з крпками й загрозами) нового викладача фізкультури Пшоня йти з учнями в поле па збирання кукурудзи? Або перша листівка від Цедайкаші у відповідь на щоденні Гриптані послання (Недайкапта відповів: "Ваше питання вирішується")? Або звістка про те, що товариш Жмак не може прибути до Веселоярська на треті жнива, зважаючи на стан здоров'я?

Та ні. Подія, власне, була дрібна, випадкова, просто безглузда, але зачіпала вона головного нашого героя, тому доводиться про неї розповідати.

Одного прекрасного ранку (такий розкішний зачин вигадано в літературі ген-ген аж як давно, і гріх було б пе скористатися!) в Гришиному кабінеті з'явився чоловік, що був точною копією викладача фізкультури Пшоня і відрізнявся від нього тільки одягом: мав на собі костюм у широченну смужку, галстук в смужку ще ширшу, в руках тримав імпортний плащ (сірий у смужку) і чорний берет з пиптпком і двома вічкамп, як для шнурків на черевиках.

— Здрастуйте,— сказав чоловік трохи зміненим (не таким скрипливим, як у Пшоня) голосом.

— Здрастуйте,— відповів Грпша.

— Шпинь,— сказав чоловік.

— Пшонь? — уточнив Гриніа.

— Таки ж Шппнь,— усміхнувся чоловік.

— А я кажу, може, все-таки Пшонь? — уперто повторив Грпша.

— Я вам по буквах,— ще ширше усміхнувся Шппнь-Пшопь,— ось слухайте: шило, пилка, прха, ніс, м'який знак. Шпиль. Дуже просто.

— А що таке прха? — поцікавився Гриша.

— Спеціально знайшов слово па