Терновий світ - Шевчук Василь
побачитися з Шевченком! Не міг тому повірити:
— За тисячу чи й більше верст?!
— Я радий... Я пишатимусь тепер собою!.. — мовив хорунжий тихо, аби ніхто того не чув.
І все ж вірменський батюшка, що приїздив до пастви, яка жила і торгувала біля укріплення, озвався теж:
— І я до смерті згадуватиму, як стрівся тут з Шевченком і подружив!
— Спасибі вам... — усе, що зміг сказати обом Тарас.
На рейді вже диміли труби двох пароплавів, а біля пристані на мореплавців ждали човни з матросами...
...За ясним днем завжди іде негода, за радістю іде печаль. Маєвський, його заступник перед лицем суворих буднів служби, по іменинах прожив лише півроку та й перебравсь, сердешний, у кращий світ. Покинув форт, малих синів і зовсім тепер беззахисного учителя своїх дітей.
У квітні, з першим пароплавом, прибув новий володар Новопетровського майор Усков. Високий, грізний, з вусами, які звисали стріхою сільської хати й ховали рот. Звелів негайно вишикувати весь гарнізон, пройшовся мовчки двічі, пронизуючи ряди солдат суворим, гострим поглядом, і, не сказавши нікому й слова, звелів командирові півбатальйону Косарєву одвести всіх у казарми. Офіцери перезирнулися. Бо за статутом їм всім належало тут, на плацу, представитися начальству.
— А вас, панове офіцери, прошу до мене завтра, о п'ятій після полудня! — додав похмуро, ніби хотів усіх послати на гауптвахту.
Тараса він покликав за кілька днів. Ішов у добре знаний дім коменданта з острахом. За місяці, відколи вмер Маєвський, наслухався і натерпівся. Косарєв, як і Потапов, якого, — бог почув молитви їхні, — перевели кудись в Уфу, із шкури пнувся, аби зробити з нього фрунтовика...
— Дозвольте, ваше благородіє? — спитав бридким, охриплим від хвилювання голосом, переступаючи поріг кімнати.
Майор, який писав щось, кивнув, поставив крапку і запитав:
— Шевченко Тарас Григорович?
— Так точно!
— Як вам служиться?
Тарас завважив незвичне "вам" і розгубився.
— Добре. Труджусь на рай... — промовив.
Усков звів брови, прагнучи збагнути суть химерних слів
— Сідайте, — вказав на крісло перед столом. Ввійшла вагітна жінка.
— Іраклію...
Помітивши, що чоловік не сам, знітилася.
— Агато, це Тарас Григорович, — встав комендант. Вона злегка вклонилася. Тарас також. Дива, та й годі!..
— Може б, ви... — запитально глянула на чоловіка. — Обід готовий...
— Славно! — потер великі руки комендант. — Йдемо, йдемо... Григоровичу, прошу вас з нами пообідати, — торкнувся ліктя.
— Дякую... Я ж...
— Ми, на жаль, не познайомилися раніше, в Оренбурзі, — не зважив на той протест Усков. — Хоча й жили в одному домі...
— В Кутіних? Біля костьолу? — вражено спитав Тарас.
— Так точно.
— Не пам'ятаю...
— Федір вам передав вітання. І Карл Іванович. Матвєєв теж...
— Спасибі!
Стіл в їдальні накритий був на три особи.
— А Дмитрик спить? — спитав Усков дружину.
— Так.
— Це наш син, йому вже третій, — сказав Усков. — До речі, я — Іраклій Олександрович. А жінка моя — Агата Омелянівна.
— Гафійка, — мило всміхнулась та. — Як кажуть в нас, у Києві...
— То ви киянка?
— Точно, — кивнув Усков. — Я там її і здибав...
— Зустрів, Іраклію! — поправила його дружина. — Або — мав щастя стріти!..
— Це точно.
Він підсунув стілець дружині, тоді Тарасові.
— Прошу, сідайте. Вже борщ несуть...
— Борщ?!
— Так. Зелений. В Гур'єві знайшли щавлю. Ледь довезли. В сухому, правда, вигляді.
— Несповідимі путі господні!..
— Жіночі теж. Агата Омелянівна хотіла вас подивувати.
— Не знаю, як і дякувати... — сказав Тарас, розчулений таким дарунком.
Агата зашарілася. І тільки зараз, вперше Тарас помітив її вродливість, ніжність її лиця, хоча воно було уже ледь-ледь припухле. Високий лоб, великі карі очі і довга ніжна шия... Давно вже він так близько не бачив жінки, матері. Це хвилювало й сковувало, неначе й досі був юнаком...
— А ось і ми, — ввела хлоп'ятко няня. Воно було рожевощоке, з білим пушком волосся. Помітивши чужого в домі, глянуло спідлоба батьковими очима.
— Це добрий дядя, Дмитрику, — всміхнулася до нього мати. І від тієї усмішки в Тараса щось стрепенулося побіля серця. — Йди, йди до мами!
Чимось вона йому нагадувала Закревську Ганну... Може, отим ласкавим "йди, йди до мами", яке звучанням навіть було подібне... Господи! Йому вже тридцять дев'ять, пішло з гори, а він і досі дивиться з благоговінням, з трепетом на чудо материнства!.. Гнат Бондаренко, певно, вже має внуків…
Пив чарку, їв, прихвалював зелений борщ, а сам не смів на неї звести очі. Йому було достатньо, — чи й забагато! — її розмови з сином, дитячого ясного сміху...
Як Дмитрик біг повз нього, спинив рукою, мовчки ледь-ледь притис і відпустив. Невдовзі хлоп'я, уже навмисне, наблизилося і, засміявшись, кинулось навтікача, як він хотів узяти його за ручку. Діти одразу вловлюють, кому вони до серця...
— Спасибі. Мені пора, — підвівся господар дому.
— Дякую, — встав і Тарас.
— Сидіть, сидіть, — спинив Іраклій Олександрович. — За мною ви, як за горою.
— Побудьте, справді, — мовила й собі Агата.
— Дякую. Я все ж піду, — вклонився. Ускови перезирнулися.
— Тоді ось що... — пригладив ус комендант. — Приходьте до нас щодня обідати. І на вечірній чай. Я Косарєву про це скажу.
Клубок підплив до горла й не дав йому подякувати.
Минали дні, а він хтозна-чого обходив гостинний дім і намагався навіть ніде не стрітися із комендантом, щоб той його не запитав причини. Не відав, що відповісти, бо й сам не знав. Можливо, виною був сам комендант — з ним добрий, а з іншими суворий, навіть грізний. А може, те не звідане людське чуття, що стрепенулося в його душі, коли побачив милу його дружину-матір, мале хлоп'я... При згадці про ті відвідини і той обід його поймає великий жаль до себе й тривожний острах. Мало йому страждань!..
Усков знайшов нагоду зустрітись з ним віч-на-віч. Коли Тарас увечері стояв на варті біля флагштока, — цей пост йому подобався самотиною, — де не візьмися комендант. Тарас забіг до будки, схопив рушницю, виструнчився.
— Хто йде? — гукнув.
— Усков! — почув у відповідь.
Пароля вже не питав, бо ще було нетемно та й пост у форті, внутрішній.
Усков присів на огорожу, дістав з кишені люльку, набив її і запалив.
— Поставте зброю, сядьте... — сказав невдовзі тихо. — Чого це ви, Григоровичу, ховаєтесь від нас з Агатою? Образились за щось? Скажіть, і ми це діло виправимо... Негарно якось вийшло...
Тарас не знав, що мовити. Брехать не вмів, а правди сказать не смів.
— Мені здалось... — почав було.
— Що ми не щирі з вами? — спитав Усков.
— Не те... Що я... — зам'явся. — Дружина ваша така... така...
— Недобра, зла?
— Ні, ні! Чарівна...
— Фу ти! — зітхнув Усков полегшено. — А я, було, подумав про хтозна-що!.. Ви неодружені? — всміхнувсь у вуса. — Точно... В жінках добро і зло в жінках!.. Химери все... Ви ж знаєте, що запорожці не допускали на Січ жінок?
Тарас і дихать перестав.
— Я — знаю... — озвався зачудовано. — А звідкіля відомо вам? Усков пригладив вуса й також спитав:
— Ви звідки родом?
— З Київщини, — сказав Тарас. — Звенигородку знаєте?
— Чував, чував... А я з Кубані.
— Справді? — не міг Тарас повірити.
Усков зиркнув на море, освітлене низьким великим місяцем, зітхнув так с.умно-сумно і заспівав — не голосно, та чисто, без акценту:
Ой матінко, чорноморець
Вивів мене босую на морозець.
Вивів мене босую та й питає:
"Чи є мороз, дівчино, чи немає?.."
Помовчав трохи й, дивлячись на вечоровий Каспій, сказав з журбою в голосі:
— У форт оцей я напросився їхати... Аби не бути в Перовського на побігеньках... А ще тому, що море!.. Дивлюсь — і щось мені в душі...
— Напевно, голос прадідів, які ходили морем на славних чайках.
— Може... Мені пора, — підвівся з огорожі. — То ви приходьте завтра!..
— Прийду, — вже твердо сказав Тарас. І заспівав ту пісню далі, чуту від Кухаренка:
Ой нема морозику — тільки роса,
А я молодесенька стою боса...
...Ні, зі всевишнім щось негаразд! Яка ж у тому мудрість, що він карає праведних, а грішників благословляє щастям?.. А може, бог позбавляв радості в такий жорстокий спосіб його, вигнанця бідного, що приліпився серцем до цих людей?..
У перших числах червня в Ускових з'явилася мала Наталя. Не встигли відсвяткувать родини, як занедужав Дмитрик. Ще вранці був веселий, ходив гулять з вусатим лисим дядею, — як називав Тараса, — а по обіді зів'яв, зів'яв і ліг на килим "спатки".
Тарас торкнувся його чола — малий пашів. Схопив на руки, швидше заніс у ліжко. Дмитрик йому всміхнувся і застогнав. Не знав, що далі діяти. Його скував холодний страх. Таке мале, безпомічне!.. Зі спальні, де прокинулася Наталя, долинув сміх, агукання Агати й няні Каті...
Він підійшов й покликав матір. Вийшла весела, ніжно сяюча, — аж він примружив очі, — й спитала:
— Що, Григоровичу?
— Там Дмитрик... Він увесь горить!..
Погасла. Замість усмішки лицем пройшов судомний біль.
— Що з ним таке?
— Не знаю...
Притьмом побігла, впала біля малого, що вже метався в ліжку.
— Біжіть мерщій по лікаря!
Нікольський, старший лікар форту, не перейнявся його тривогою. Доїв обід, одягся, не поспішаючи, взяв саквояж... Помітивши Тарасів стан, промовив високодумно:
— Людина, поки вона мала, повинна всім перехворіти... Як витримає, то буде жить... Кожен повинен сам долать свої хвороби...
— Для чого ж ви, лікарі?
— Щоб ставити здоровим людям клізми й засвідчувати природну смерть.
— Ви підупали духом, — сказав Тарас. — Людина, що не вірить сама собі та ділу, якому служить, приносить більше шкоди, аніж добра.
— Не зовсім так. Принаймні у медицині... Ще Гіппократ дотримувався принципу: якщо не можеш хворому допомогти, то намагайся хоч не зашкодити. І нам цю мудрість заповідав.
— Дитина там, Сергію Родіоновичу! Нікольський глянув скоса і посміхнувся:
— Коли б не знав, що ти давно безвиїзне живеш у нас, подумав би, що це твій син. А втім... Йому, здається, два з половиною...
— Сергію, ти ж розумний чоловік!
— Пардон, пардон! Невдало пожартував... Хоча Іраклій Олександрович не так до сина горнеться, як "лисий дядя"...
— Бовкало, ходімо швидше!..
Лікар також притих, коли оглянув хворого.
— Що з ним? — спитала мати.
— Аnginае follicularis, або ангіна гнійна... — протяг Нікольський.
— Господи! — збіліла мати.
— Донечку тримайте якнайдалі. Хвороба ця заразна.
— Спаси й помилуй, господи!..
