Терновий світ - Шевчук Василь
Чи комарі, які надвечір оволоділи садом, чи сподівання, що на зорі прибуде пошта з Гур'єва, погнали, мов навмисне, його в укріплення.
Почувши спів у флігелі, де проживали офіцери, Тарас, на всякий випадок, осмикав кітель, виструнчився... Ну й пісня, боже праведний!
Коврики на коврики
Й шатрики на шатрики!..
Це ж хтось її для них "створив", хтось дав життя...
— Шевченко! — вибіг на плац скуйовджений і весь червоний поручик Кампіньйоні. — А йди сюди! — схопив за руку. — Зараз я познайомлю тебе, Шевченко, з новоприбулими. Чудові хлопці!
Ще з коридора вгледів Тарас кошму, розіслану серед кімнати, на ній велику сулію, довкруг якої купчилися усі в червоних сорочках "чудові хлопці"...
Коврики на коврики!..
Рвонувшись з рук Кампіньйоні, Тарс метнувся на майдан. Та офіцер побіг за ним і закричав:
— Черговий! Унтер! Візьміть його й — на гауптвахту! Він тільки що образив тяжко офіцера!
За п'ять хвилин Тарас, раб божий, уже сидів за ґратами й зі страхом ждав атаки блощиць та бліх... Скрізь кровопивці, людям нема від них рятунку на цій землі, на цьому злому світі!..
Раненько прийшов Усков і визволив його з біди.
На вечір ждали пошти. Пронидівши весь днь у клітці саду, Тарас подався знову в триклятий форт. Складати свою мізерію. Мав відчуття, що нині прийде його щасливе звільнення, і він тоді негайно, — з цим пароплавом! — кинеться навтікача...
А я по вас, — зустрів його безвусий іще солдат, що був в Ускова вістовим. — їх благородіє звеліли вас покликати.
— Що, пароплав?!
— Ні, ще нема.
Не міг збагнуть, навіщо він коменданту. З воріт ще раз поглянув на збілене легеньким штормом море. Нема, не видно щогли!..
Іраклій мовчки подав папір.
Тарас завмер. Нарешті! Збулось! Звершилось! Господи!..
— Читай.
Зиркнув крізь сльози і не повірив своїм очам. Це був паскудний рапорт Кампіньйоні про те, що він, Тарас Шевченко, у нетверезому ганебно стані облаяв поручика, за що повинен зазнати кари, як вимагав того закон...
— Це все брехня! — гукнув, коли отямився. — Не брав і в рот хмільного і не сказав йому ні слова!.. Що діяти?
— Одне — просить пробачення, — зітхнув Усков. — Він офіцер, йому повірять більше. Бо за статутом, Тарасе, ти вже арештант.
— Я присягну, що це неправда!
— А він — що правда.
— Нелюди!..
— Вдягай мундир і йди проси пробачення... Одяг, прийшов. Простояв у передпокої аж дві години, й лише тоді його було допущено до скривленої з похмілля пики їх благородія.
— Це ти?
— Так точно!
— Геть...
— Прошу вислухати й пробачити мені вчорашній вчинок!
— Ти визнаєш свою вину? — прискалив ліве око.
— Так точно!
— Що, не хочеться іти під суд?
— Так точно! Візьміть назад свій рапорт...
— Бач, гордим став... Вже й випити не зволить з нами!..
З похмілля, ваше благородіє. Як тільки глянув на сулію, так підступив живіт до горла...
— Правда. Таке буває, — глянув уже привітніше. — Ну, чорт в тобою, прощено! Пошли по четверть на мирову, а я сходжу по рапорт. Сам тут побудь, — всміхнувся в передчутті нової випивки. — Не здумай знову!..
— Слухаюсь!
Денщик приніс горілку, а Кампіньйоні — рапорт. Приніс не сам — з усім вчорашнім кодлом своїх достойних свідків.
— Отак-то, батечку, — сказав один, подаючи пухку тремтячу руку. — Ви не бажали знайомства з нами вчора, то ми сьогодні змусили зробити нам таку велику ласку!
Під п'яний сміх їх благородія підходили до рядового і ґречно тисли руку.
Знов сулія, кошма, чарки, наїдки, жарти, "Коврики" й амурні сальні спогади...
Прочумався Тарас в саду, в альтанці коменданта, де жив останнім часом. Не відав, хто й коли привіз його сюди.
За тиждень згадав, що серед офіцерів його теперішньої роти нема Обрядіна — її отця і командира. Спитав про це у каптенармуса Куліха, який привіз з Уральська передану для нього книгу Лібельта.
Франц спохмурнів.
— А Скобелєва ти пам'ятаєш? — спитав замісто відповіді.
— Як зараз чую його чудовий сердечний спів...
Тече річка невеличка
З вишневого саду...
— Вже в арештантських ротах, аж у Сибіру. А перед тим пройшов зеленою алеєю з двох тисяч палок, сиріч шпіцрутенів.
— За віщо? — вражено спитав Тарас.
— По пиці дав Обрядіну. Бо той привласнив гроші, які прислав хтось Скобелєву.
— Отак і дав?!
— Ні, тільки вже на здачі, як вдарив ротний "за клевету".
— Нещасний, бідний Скобелєв!.. — сказав Тарас, похнюпившись. — А що ж Обрядін?
— Змусили подати у відставку.
— Недавно Кампіньйоні хотів мене під суд підвести...
— Я чув про це. Паскудний він чоловік.
— Коли я звідси вирвуся! — заскреготів Тарас зубами. — Ось що вони зі мною роблять, кати людські! Вже третій місяць жду з Оренбурга волю!.. Чи послано її сюди на черепасі?..
— Десь хтось тримає. Що їм якийсь засланець! — промовив Куліх.
— Ах, бідний, бідний Скобелєв... — зітхнув Тарас, — Це ж треба було такому статися...
Пішов тихенький дощик. Зашелестів, застукотів об дах альтанки, зробленої колись сердешним Скобелєвим. І з того шуму, шелесту почувся м'яко й весело його дзвінкий, приємний голос:
Дощик, дощик
Падає дрібненький.
Я ж думала, я ж думала,
Запорожець, ненько...
...Коли прийшов, нарешті, ласкавий дозвіл майора Львова на звільнення його зі служби, Тарас уже і не зрадів. Щось тільки в серці тьохнуло й переросло в пекучий жаль за марно й тяжко втрачені роки та дні. І ні вітання друзів, ні листування, що зав'язалося між комендантом і командиром півба-тальйону Косарєвим про скромну його особу, не хвилювали тепер його. Тим паче мусив ждати якогось ще наказу з корпусу, а вже тоді... Що саме, йому ніхто не міг сказати точно. Бабуся правду мовила: вузька стежина веде у рай, та й та колючим терном поросла!..
Збагнув, що вже на волі, коли вертався з пристані, точніше, з гауптвахти, де гостював у друга свого Мостовського, що там сидів по наклепу одної підлої душі.
Світив ледь-ледь ущерблений великий круглий місяць, що тільки сплив на чисте, пустельне сіре небо. Нерівний шлях до форту мінився, сяяв, скелі — мов ожили, відкинули вузькі та довгі тіні... Чарівна казка... Господи, пустеля теж красива, коли на неї дивиться людина вільна... Вільний!.. Він не солдат, а знову — поет, художник!.. Вільний!.. Його тепер не може у стрій поставить Косарєв, примусити з собою пити поручик Кампіньйоні!..
Місяць піднявся вище, зменшився, і вся картина стала іще контрастнішою, ще ближчою до вималюваної колись поетом, якого вже давно немає серед живих.
Выхожу один я на дорогу,
Сквозь туман кремнистый путь блестит;
Ночь тиха. Пустыня внемлет богу,
И звезда с звездою говорит…
Присів на камінь, щоб відпочити й помилуватися красою скель, долини, моря, неба. Це все його!.. Де воля, там і краса, поезія... Сім років тут промучився, а тільки зараз, вільним, збагнув цей край, цю землю і те, як можуть жити в такій пустелі люди впродовж віків чи навіть тисячоліть.
Тепер він міг дивитися спокійно, без огиди на той флагшток на скелі, на батарею, на все гніздо мерзоти і насильства, що цілих сім — найкращих, може, років! — висотувало із нього жили, цідило кров. Вимучували, перетирали, нівечили, а він, — на зло недолі, царям, жандармам, ротним та унтерам! — лишився тим, яким і був. Все горе, всі приниження, знущання ніби і не торкнулися його душі. Тепер, коли відрізано той шмат життя, він зрозумів, заглянувши в своє єство, що жодна грань чи рисочка його душі не піддалась, не викривилася, що всі його переконання і всі високі прагнення — живі й готові діяти, як і колись. Звичайно, дещо висвітлилось і набуло реальніших, до суті ближчих розмірів, та був тому виною вік, а не гіркий солдатський досвід.
Радісний, устав і рушив далі. Місяць уже поблід, а зорі пояскравішали. Небесна сфера ніби дзвеніла тихо ними, манила душу, кликала... Не згледівся, як заспівав:
Та нема в світі гірш нікому,
Як сіромі молодому...
Покинув цю, занадто вона сумна, й почав давно не співану й уже напівзабуту найкращу в світі пісню:
Ой і зійди, зійди, ти зіронько вечірняя!
Ой і вийди, вийди, дівчинонько моя вірная!..
За півверсти до саду його зустрів земляк Андрій.
— І де тебе бог носить о цій порі?
— У гостях був, — обняв Тарас друзяку.
— Воно-то й видно, — буркнув старий солдат. — Бо добрі люди тоді й співають тільки, як ідуть з гостей. Ввійшовши в роль п'янрго, Тарас завів нової:
Ой іде багач, ой іде дукач,
Насміхається:
— Ой за що, за що бідна голота
Напивається?
— Та годі, годі, — лагідно вмовляв Андрій. — Ходімо краще спати..
Ой взяли дуку за чуб, за руку,
Третій в спину б'є.
— Ой не йди, не йди, превражий сину,
Де голота п'є!..
Андрій узяв його під руку, провів у сад, прослав шинель біля верби й, нарвавши трави під голови, поклав сердегу спати. Перехрестивши, пішов кудись.
Тарас лежав, розчулений до сліз любов'ю ближнього, й не смів йому признатися, що він не пив, що просто ніч сьогодні така хмільна, що він збагнув нарешті себе на вольній волі!..
За кілька днів Усков покликав його у форт. Потис похмуро руку.
— Сідай, — кивнув.
— Спасибі.
Тарас присів на стільчик, ще кожну мить готовий швидко встати, коли ввійде хтось із офіцерів.
— Я чув, як ти співав, ідучи з пристані, — зітхнув Іраклій. — Голос, скажу тобі!..
— Була така чарівна ніч...
— До ранку потім думав, — своєї вів Іраклій.
— Про що, коли не таємниця?
— Про солов'я, який і досі в клітці.
— На волі вже.
Помовчали.
— Навіщо вони велять з'явитися тобі в Уральськ?.. — подумав Іраклій вголос. — Звільнений, а їдь туди, куди тобі наказують...
— Ай справді? Вільний, — отже, я маю право їхати на всі чотири сторони. На біса мені Уральськ!
— У Петербурзі у тебе є знайомий лікар? — спитав Іраклій, смикаючи себе за вус.
— Не знаю.
— Графиня, певно ж, має... Та й Лазаревські... Тарас кивнув.
— Як щось не так — захворієш, а друзі хай тим часом стають на захист... — снував якусь туманну думку комендант.
— Чи я дурний, чи ти занадто мудрий... — сказав Тарас. — Не втямлю.
— Жаль солов'я, — зітхнув Іраклій. — Треба йому летіти звідси...
— Куди? В Уральськ?
— Додому чи в Петербург.
Тарас схопився з місця.
— Даси білет на виїзд у Петербург?
— Боюсь, а мушу дати... Я ж друг тобі?
— Найкращий і найвірніший! — обняв Тарас Іраклія. — До смерті я!..
— Тихіше, — спинив Усков. — Позавтрому від нас піде на Астрахань рибальський човен. Як він тобі?
— Хоч пішки!
— Ти ж не Христос, — всміхнувся.
