Терновий світ - Шевчук Василь
І все ж живий, не мертвий! Лягай і спи, щоб завтра мати силу долати зло, зневіру, сум — усе, чим хочуть змусити тебе зректися бога святої волі, віри в прийдешнє щастя людства!..
Зітхнувши, ліг. Заплющив очі, спробував перелетіти в своє село, в свою леваду. Спершу це не вдавалося, а згодом, як угамувалося й забилось рівно серце, душа його торкнулася калини — ще твердої, червоно-бурої, — вербового вузького листя, яблунь, барвінку, що блакитно обплів могилу матері...
Прокинувся з нежданим рішенням: писатиме! Не вірші — прозу. Вона не дасть узятись цвіллю його душі, поверне в світ, який любив і за який страждає нині тяжко.
Оскільки бог якраз послав неділю, він захопив святе письмо — Шекспіра, папір й усе, без чого повісті не розпочнеш (це вам не вірш, якого можна й запам'ятати!) і рушив із укріплення. Солдат, що нудився біля воріт, спитав:
— Куди це ти, Григоровичу?
— Йду, брате, думу думати.
— А я гадав: до утрені, та заблукав...
— У кожного своя молитва і свій олтар.
— Це правда...
З воріт узяв праворуч, під гору, що тримала форт на собі. Мав намір до холодів писати в катакомбі, в отій своїй ущелині, з якої видно море і чути шум прибою. А далі щось придумає. Не всі ж і тут, як Косарєв або Обрядін, — щирі його начальнички. Щоб не Усков, ці солдафони досі його звели б в могилу...
Самотина! І бич і розкіш... Знаєш, що ти один, що жодне пильне око не стереже твою "цноту"... І все ж і тут так хочеться поговорити з кимось про заповітне, розкрити душу, вислухати чужі думки! Помітив уже давно, що розум найбільш відточується у спілкуванні, в бесідах з людьми, тобі подібними душевним складом. Диспут із антиподами лише дратує, збуджує і... не збагачує нічим, окрім досади.
Робітня стріла тишею. Прибій морський ледь долинав, бо вітер дув зі степу.
Знайшов "стола", підсунув собі "стілець" і зручно сів. Папір поклав на книжку, бо черепашник таки не дерево. Нехай Шекспір уже йому пробачить... Вмочив перо в чорнило... А що писать? Поезія сама вривалась, змушувала хапать перо, а проза... Все побачене колись, почуте й пережите — її підґрунтя. А ще — думки. Чи роздуми, якщо точніше висловитись... Життя його багате зустрічами, людьми, що варті пам'яті... І все ж почати треба з сюжету вже готового, зігрітого теплом душі, поезії, з такого, що розбурхає забуті дні, поверне йому минуле... "Наймичка"! Проста сільська історія, в якій духовна велич його братів по долі та по землі...
Вмочив перо й, хвилюючись, накреслив назву. Потім на мить замислився, згадав, де саме сталася подія, що лягла в основу його поеми, і написав:
"Между городом Кременчугом й городом Ромнами лежит большая транспортная, или чумацкая, дорога, называемая Ромодановым шляхом..."
Поклав перо, перечитав написане, й слова потонули в тумані сліз. Не знав і сам, що діється з його душею, чого їй так зробилось жаль... Поезії? Чи, може, чогось такого, чого збагнути розумом він ще не міг?..
Сидів і слухав душу, що німо, тихо плакала, прибою шум, що відбивав секунди життя землі, його життя...
З далекої, як Україна, молодості спливли рядки, що виявилися пророчими:
Сидить козак на тім боці, —
Грає сине море.
Думав, доля зустрінеться, —
Спіткалося горе.
А журавлі летять собі
Додому ключами.
Плаче козак — шляхи биті
Заросли тернами...
...Звістка про смерть царя Миколи прийшла у форт за Каспієм у той же день, що і наказ майора Львова зробити із Шевченка зразкового фрунтовика.
Тарас ішов із церкви, де оголошували державну вість, разом з Усковими і ледве-ледве стримував свою велику радість. Цар-кат віддав, нарешті, душу богові! Скоріше, чорту! Стільки на тій душі гріхів смертельних, що шлях їй — просто в пекло! І в цьому, певно, благо для їх величності, бо душі ним замучених десь у раю і через те не стрінуться з його душею...
Іраклій ішов похмурий, скорбний. Агата теж. Одна Наталя ласочкою перебігала з одних на інші руки й сміялася, хоч як її спиняла мати. Жінок вражає смерть будь-чия, бо знають, як тяжко давать життя. Агаті можна вибачити. А друг Іраклій Олександрович!..
— Не знав, що ви так тяжко сприймете цю новину... — не втерпів-таки Тарас, підколупнув.
— То що було б? — спитав Усков.
— Благав би їх величність не покидати своїх надміру вірних підданих. О тім молився б господу.
— Молись о скорбній долі раба його Тарасія, — багатозначно сказав Усков.
— Цар Олександр, напевно, вже підписав помилування всім ворогам свого отця...
— Дай бог! А то...
— Що? — насторожився.
— Із батальйону прийшов наказ...
— Що рядовий Шевченко за поданням їх благородія генерала Фреймана став унтер-офіцером?
— Ні. Командир а Уральська прислав наказ зробити спершу з цього Шевченка лялечку, а вже потому і представлять на унтера.
— Майор заважив більше, ніж генерал?.. — спитав могильним голосом.
Усков розвів руками.
— Фрейман не здогадався, мабуть, про вас з майором поговорити... Чи говорив, але не так, як той бажав... А втім, коли амністія торкнеться вас, то цей наказ не приведеться в дію. Пождемо трохи...
— Справді, тепер одна надія — на маніфест... — сказав Тарас похмуро. — Можливо, син не схоче йти по слідах свого вітця...
— Не бачив його колись, у Петербурзі? — спитав Усков.
— Не тільки бачив, а й розмовляв.
— Та ну?
— Ви розмовляли з самим царем? — спинилася й собі Агата.
— Тоді він був наслідником.
— То, може, він вас не забув?
— Я тільки йому показував портрети, писані великим Карлом, давав, де слід, пояснення.
— Він не спитав, як звати вас?
— Ні. Тільки злився, що не Брюллов... До речі, Брюллов тоді був дома й не побажав, послав мене з Мокрицьким.
— Гоноровитий... — протяг Іраклій,
— Гордий! — сказав Тарас.
Наталочка тим часом впала йому на руки, оповила грайливо шию.
— Гордим господь противиться, — повчально мовила йому Агата, знаючи, що й він такий.
— Покірних теж не милує, не захищає від злих людей, — сказав Тарас. — Хоч круть, хоч верть... Наталю, не смикай так за вуса, бо ще вкушу!..
Дзвіночком сміх.
— Гадалось, як найкраще, а вийшло гірше... — думав Усков уголос.
— Маєш послать мене на муштру? — спитав Тарас.
— Такий наказ. Я, може, якось викрутився б, так Косарев не пощадить...
— Якесь прокляття! Кожне добро, що хочуть мені зробити, перевертається на більше зло!..
— То, певно, доля у вас така... — зітхнула комендантша. — Подвижницька, великострадна...
— Боюсь, що мій "знайомий" цар не випустить мене на волю, — сказав Тарас.
— Чому? — спитав Іраклій.
— Царі не люблять правди і тих, хто їм нагадує про неї.
— Як кажуть, бог не без милості, а козак не без долі! — сказав Іраклій, сходячи на комендантський ґанок.
І бог явив Тарасу милість. Одразу після великодня йому звеліли вийти в строю на плац, навчатись із усіма, а по обіді, як друга рота пішла в кар'єр заготовляти камінь для будівництва, його самого вивели на спорожнілий курний майдан і муштрували ще цілих три години. Так всі шість днів. На сьомий він не міг устати вранці. Що ревматизм, а що печаль, яка щодня підточувала його душевні сили... Прийшов Нікольський.
— Скобелєв мені сказав... Ну, що з тобою? Ноги? Чи ще якась, нова, хвороба? Тарас промовчав.
— Ясно. Загнали сивку-бурку!.. — Сів у ногах на нари. Зітхнув, пошкрібся в тім'ї. — Я заберу тебе в шпиталь. Полежиш тиждень-другий, а там, дивись...
— Не треба! — рішуче сказав Тарас. — Ховатися по шпиталях не буду. Хай мучать, хай домучують!..
— Приїде Львов, і ми його умовимо, аби він сам представив тебе на унтер-офіцера.
— Не треба! Всяка жалість чи співчуття мені вилазять боком. Щоб не просили Фреймана, то не було б наказу Львова, й мене, старого дурня, не муштрували б по вісім годин на день!..
Ввійшов Мостовський, приятель його з поляків, що також був у рядових, а нині вже поручик. Зі світла він примружився, протер рукою очі.
— Це ти? — спитав Нікольського. — А де Тарас?
— Повержений штабс-капітаном Косарєвим, що душу вклав у виконання наказу пана Львова.
Поручик сів по другий бік. Невдовзі мовив глухо, з душевним болем:
— Треба тебе забрать з казарми. Я попрошу Ускова, аби дозволив жити тобі зі мною.
— Хочеш, щоб те було, що в Орській? — спитав Тарас. — Хтось донесе, що ти з простим солдатом запанібрата, і загримиш до мене, у рядові.
— Чорт з ним. Ходімо!
— Дякую. Я буду тут.
Помовчали. В казармі, крім них, нікого вже не було. Неділя.
Хто до церкви, а хто до "спиртоміра", аби залити душу хоча б на день.
— Оце сиджу та й думаю, — сказав Нікольський. — Буде ще коронація, ну, й маніфест, амністія для політичних...
— Був маніфест з нагоди вошестя на престол, — сказав Тарас. — Та щось мене не кличуть у Петербург...
— Тож-то й воно... Аби там хтось цареві та й нагадав про тебе...
— А що, це добра думка! — підтримав його Мостовський. — Чи в тебе є в столиці такі шляхи?
— Не знаю... — сказав Тарас. — Хіба такий... За звичаєм, у президентах Академії мистецтв завжди врочисто ходить хтось із найближчих до імператора... Тепер Марія Миколаївна, сестра царя...
— Чудово! — схопивсь Мостовський з місця. — А в Академії у тебе є такі, що попросили б її височество?
Тарас не міг одразу відповісти. Перебирав у пам'яті тих, хто живий, хто має силу й титули, і зупинився на Толстому Федорові Петровичу.
— Хіба що граф Толстой, постійний віце-президент... — сказав непевно.
— Вхожий він до великої княгині? — спитав Мостовський.
— Звісно. Керує він, але вона підписує і представляє собою вищу владу Академії.
— Пиши листа!
— Кому?
— Толстому. Він заступиться?
Тарас зам'явся. Що він їм міг на те сказати?.. Просив Брюллова — всує, писав листа Жуковському — не відповів... Для вищих кіл суспільства він — каторжанин; може, і не злочинець, але невдячний колишній хлоп... Хтось розпустив про нього чутку, якою коле очі його заступникам у Оренбурзі сам граф Перовський, що він, Шевченко тобто, з кріпацтва викуплений царем, сім'єю царською...
— Не знаю, браття... — мовив. — Чужа душа — що темний ліс... Тим паче графа й віце-президента...
— Ти напиши, а там воно покаже, — не відступавсь Мостовський.
Нікольський теж був за листа в Санкт-Петербург. Вони взяли Тараса й ледь не за руки вивели на божий світ з казарми. Він шкутильгав, стогнав, кряхтів, мов ветхий дід, а все ж ішов, бо розумів, що це його єдиний шанс на рятунок. У дверях стрілись із байгушами-дітьми.
