Терновий світ - Шевчук Василь
Невдовзі вирізнив серед низини пагорб, на ньому церкву, вежі чи бастіони і черепичні дахи казарм... Нова його в'язниця!.. Юдоль журби...
— Де приставати будемо? — спитав матрос у капітана.
— Давай на ближню пристань!
— Ну, от і все, Шевченко, — зітхнув конвойний унтер. — Здамо тебе начальству...
— І ні печалі тобі, браток, ні воздиханія, — додав хорунжий Єриклинцев, другий його конвоїр.
— Тут що два роки міняють роти гарнізону, — пошкрібся в тім'ї унтер.
— Чому? — похмуро спитав Тарас.
— Бо місце гибле. Мабуть, найгірше в краї.
— Живуть же й тут... — сказав хорунжий.
— Ясно. Куди їм, бідним, дітися!.. А що це ти за палицю сюди везеш?
— Верба. Ввіткну, й нехай росте. Жива ще...
— То марна праця. Бачиш: нема ніде ні деревця, ні кущика... Пісок та голі скелі...
— Колодязь є?
— Аякже.
— А де вода, там і верба, — сказав, хоч сам тепер уже не вірив, що патичок цей стане колись зеленим деревом.
Як віддали швартови, вони зійшли на берег біля округлої низької вежі й зраділи тверді. Море за три доби було вже у печінках. А тут — земля!.. Яка не є, а все ж стоїть на місці, не риє носом моря...
— Далеко йти! — сказав хорунжий, глянувши на форт, що зносився у сіре небо десь за версту чи й більше. — Вербу свою не позабув? — спитав Тараса.
— Буде принаймні палиця, — озвався унтер. — Тут скарб і це. В укріплення вони ввійшли надвечір, як сонце сіло в море, заливши все довкола багровим сяйвом.
— Застрянемо ми тут, Булатов! — сказав хорунжий унтеру, оглянувшись з гори на море. — Сонце сідає знову в шторм...
Заходячи до коменданта, Тарас згадав Мєшкова й свою з ним першу зустріч. Напружився увесь, зібрався, щоб мужньо стати перед начальницькі суворі очі. А все ж льодок з'явився десь під грудьми... Чув, як Булатов браво доповідає їх благородію про прибуття, про нього, а сам боявся глянути із-за хорунжого, який стояв попереду, на коменданта. Коли ж, нарешті, зважився, побачив вже немолодого підполковника з утомленим, блідим лицем й сумними, як у вдови, очима.
— Гаразд, — спинив він унтер-офіцера. — Ідіть скажіть Потапову, щоб вас прийняв, як личить... Шевченко, ви залиштеся.
— Слухаюсь, вашблагородіє! — гукнув Тарас.
— Облиште... — махнув рукою комендант.
Конвой тим часом вийшов, і в кабінеті запала тиша.
— Чому це вам заборонили писати і малювати? — спідлоба глянув комендант.
— За вірші, ваше благородіє.
— То ви поет?
— Так точно. Був поетом...
— Талант — від бога... Звідки ви?
— Я з України, з Київщини.
— Ледь не земляк... — всміхнувся.
— Дозвольте, ваше благородіє, — ввійшов похмурий штабс-капітан. — Новенький? — глянув гостро. — Тих, з Гур'єва, я влаштував...
— Спасибі, — не по-військовому подякував пан комендант. — Меркул Матвійович, звеліть, кому належить, щоб прийняли Шевченка і все таке...
Потапов гмикнув і наказав Тарасові:
— Кру-угом! В казарму марш!
А вранці він, раб божий, уже стояв лівофланговим роти і журно слухав напоучання штабс-капітана. Між двох будинків видно було йому розбурхане осіннє море з білястими верхами хвиль... Безмежність, сила, воля!.. Колись таким могутнім він бачив рідний старий Дніпро... А він десь там, на заході... Щоб міг літать...
Його штовхнув сусід у бік.
— Шевченко, вийти з строю! Ти що, заснув?! Він вийшов, став, чекаючи всім настороженим, нещасним тілом, що буде далі.
— Напра-аво! Марш!
Згадавши Орську муштру, пішов, пішов, підносячи, як тільки міг, високо ноги.
— Стій! Хто ж так ходить, йолопе? — з'явилося поперед нього скривлене лице Потапова, і волохатий рудий кулак підплив, як кара божа, під самий ніс... Не вдарив на перший раз!..
— Я виб'ю з тебе дурість! Носка тягнуть не вміє, а мислить, лізе й собі в політику... Ти як рушницю держиш?! — почервонів зі злості штабс-капітан. — Фельдфебель, три години ганять його і вчити! Окремо, не шкодуючи чобіт і плацу!
— Слухаюсь! — гукнув фельдфебель весело і підлетів до жертви, немов коршак. — Наліво! Марш!.. Тягни носо-ок!.. Рівніше корпус, голову!.. Раз, два! Раз, два!..
В казарму його привів якийсь солдат з лицем, побитим віспою. Поклав на нари мовчки й пішов собі. Це співчуття ще дужче роз'ятрило Тарасу душу. Сльози, — як не кріпився, — стали йому клубком у горлі. Проклятий світ!.. Прокляте лоно матері, що породило таких катів!.. Мерзенні душі, знівечені самодержавством, армією та беззаконням можних!..
Хотів устать, напитися води з відра, яке стояло неподалік, але не зміг: все тіло за тригодинну муштру перетворилося в суцільну втому, в беззвукий гул. Лиш голова, немов на зло, була до болю збуджена, на думку гостра. Може, коли б заснув... Вечеря скоро — виженуть і кроком руш... Мов череду на пасовисько!.. А пити страх як хочеться!..
Намацав палку. З нею дійде, напевно... Господи! Вона ж засохне... Треба мерщій знайти десь місце і посадити. П'ята уже доба!..
Підвівся, зліз з обчовганих до блиску нар і зойкнув, — так заболіли ноги у кісточках. Тягни носок, тягни носок!.. Дотягався, що й стать тепер не може... Отак, отак, спираючись, немов дідусь, на костур...
Напився. Ніби зробилось легше. Почапчалапав далі, бо жаль було йому верби, що, може, вже й не виросте...
— Куди? — спитав понурий унтер біля дверей.
— Привіз вербу ось, хочу десь посадити, Унтер оглянув пильно палицю, здвигнув плечима і проказав привітніше:
— В долині є у нас город.
— То, може, там?
— Ступай. Вечерю скажу тобі залишити.
— Я й так...
— Порядок є порядок!
Надворі йому таки полегшало. А за воротами, коли вдихнув повітря з моря, пішов рівніше й швидше.
— Де тут город? — спитав у стрічного немолодого уже солдата. Той показав. — Далеко!..
— Верста. Коли не більше.
І все ж пішов. Не міг згубити дерева. Воно тут, може, буде лише одне нагадувати про Україну, про той далекий пекельний рай, про милу рідну землю!..
Город уже був зібраний. Валялося якесь сухе бадилля... Воно колись і вдома йому навіювало Журбу, а тут... Відмерле листя, спустошена тверда земля, що так іще недавно поїла соком зело... Покинута, самотня старість... Така десь жде на нього... Це в кращім разі... Гірко, але мудріше було б не мучитись, а головою в скелю!.. Пусте. Живуть же інші...
Знайшов низинку, викопав руків'ям ложки ямку, встромив вербу й загріб руками, спушуючи жорстку холодну землю. Рости здорова!..
З моря городом шаснув вітер, крутнув пісок, бадилля, помчав у степ. Лягав на землю вечір. Чужий, холодний, виповнений таємних звуків, шерехів... У форті зблиснув вогник. І не погас...
...Відколи він на Мангишлаці, ніхто з колишніх друзів не обізвавсь до нього. Писав Варварі і Лизогубам... Ні слова, ні півслова!.. Гадав, весною, із відкриттям на морі навігації, прийдуть листи. Приходили човни поштові з Астрахані, але йому нічого не привезли... Чи повмирали вони там всі на Україні, чи відцурались його в біді?..
Проте весна послала йому таки три радості. Найпершою була верба, що прийнялась. Коли йому про це сказав городник, він так зрадів, що ладен був цілувати кожну набухлу бруньку. А пахне як! Заплющить очі й слухає її весняні, ледь терпкуваті пахощі, а серце вже на Україні, в Кирилівці, в леваді тій, куди збігає їхній старий ставок...
А друга радість — діти. У коменданта, який вже кілька років жив удівцем, були два хлопці, й Антон Петрович (він так дозволив звати себе віч-на-віч) їх доручив Тарасові як вчителеві письма й лічби.
У травні прийшла і третя радість. Із Гур'єва баркас привіз йому двох оренбурзьких друзів — Залеського і Турно Людвіка, що прибули під керівництвом штабс-капітана шукать вугілля на Мангишлаці.
Він вийшов стріти човен, — ще сподіваючись на лист із краю рідного, — і раптом серед кількох військових, що прибули, побачив Броніслава!
— Залеськийі! — крикнув радісно. Той озирнувся, кинув якийсь мішок, що тяг з човна, й підбіг, обняв.
— І Турно тут, — сказав крізь сльози. — Людвік! Вилізши з тісного трюму, Турно засяяв весь.
— Невже Тарас?!
За мить він був також в обіймах.
— Звідки тобі відомо стало про наш приїзд? — спитав Залеський.
— Просто прийшов зустріти пошту... — признався щиро. — Жодного тобі листа, відколи тут!
— Бідаха...
— Що нового? Пан Обручов уже оговтався після доносу? — спитав Тарас.
— Ти що, не чув, що в нас вже інший губернатор? — втрутився Людвік.
— Ні. Хто?
— Перовський.
Серце Тараса тьохнуло. Це ж той вельможа, який просив за нього Дубельта! Нехай не сам, а на прохання інших, але просив. Тепер, як мовиться, йому і карти в руки!..
— Ти з ним знайомий?
— Трохи... Точніше, він знайомий моїх знайомих...
— То, може, він, — зрадів Залеський, — викличе тебе хоча б до Оренбурга?
— Боюсь уже й надіятися...
— А поки що поїдеш, може, з нами?
— Куди?
— Шукать вугілля на Каратау. Ти ж мав туди поїхати з Хомою Вернером. То що?
— Хоч бісу в зуби, аби від муштри далі та від казарми! От тільки що нам скаже пан комендант...
— Маєвський... — стишив голос Броніслав, — з таких, як ми, засланців... У цих краях з тридцятого... З тобою як?
— По-братньому.
— От бачиш... Ну ж, допомагай, колего!
Вони всі троє метнулись дружно до баркаса й взялись до праці.
Вийшли в похід, споряджені усім, що треба мати мандрівникам пустелі. Сам комендант Маєвський подбав про те; ще й перевірив напередодні виступу, чи все гаразд.
Напевно, справді згарячу, — як висловився хтось із солдатів, що супроводжували обоз, — вони здолали за перший день аж тридцять верст і зупинилися в урочищі Ханга-Баба, де, як не дивно, води було достатньо хоч і на полк. Увечері, коли прийшли, розгледіли старі товстенні стовбури, піщану гору й кілька малих надгробків. А на зорі очам відкрився цілий давно завмерлий, печальний світ. Із того, що тут були колодязі й жива вода джерельна, неважко визначити, що в краї цім колись давно буяло людське життя. Надгробки та мавзолеї німо про це розказували мандрівникам.
— Чому в оцій долині лишились тільки мертві? — озвався сумно Броніслав. — Вода й дерева свідчать, що тут була оаза...
— Десь під піском, напевно, є родючий грунт, — оглянувся довкола Людвік.
— Війни. Чи мор якийсь, — сказв Тарас. — А може, й зла неволя... Народи, що живуть під гнітом інших, лишають тільки такі сліди... Все гине в них... Мистецтво, дух, ремесла... На що були великі й мудрі елліни, а як попали під владу римлян, виродилися, звелись нінащо...
