Терновий світ - Шевчук Василь
Єднатись для свободи.
— Так ми не вирвемося і до страшного суду!.. Притихли. Стало чути, як олівець шурхоче об біле поле аркуша.
— Я не політик, други, — сказав Тарас, — не генерал... — оглянувся на Чернишових, — і все ж мені здається, що іншого шляху нема.
— Тарасе, він занадто довгий.
— По ньому ми, присутні тут, не дійдемо.
— Народ від нас одвернеться!
— Вважатиме за боягузів.
— Або й за зрадців!..
— Знаю те по собі, що тяжко ждати, дивлячись, як гине люд в неволі... — сказав Тарас. — Сам плакав од безсилля зробити щось негайно... І все ж терпінням треба нам запастися.
— Сидіти й ждати?
— Діяти! Та не наосліп, з розумом. Здолать такого змія, що мучить нас, не можна тільки серцем. Урядник правду мовить: солдат — кріпак недавній — повинен знати істину і свій "маневр" у битві зі стоголовим чудиськом.
Зробилось знову тихо. Щось кожен думав, зважував на терезах сумління і долі власної, що завела його, сердегу, в оцей далекий пустельний степ.
Тарас вдивлявся в братчиків, — як подумки назвав поляків, згадавши Київ і Товариство святих Кирила та Мефодія, — й не міг збагнуть, як сталося, що він на першій зустрічі розкрив їм душу. Правда, вони також не крилися... А Чернишови? Цих знав давно і вірив їм...
— Що буде, те, дасть бог, побачимо, — сказав Залеський, немов старий, хоч був молодший від багатьох. — А треба нам триматись разом, діяти плече в плече...
На вулиці почулись кроки, гомін.
Поляки враз всі подались до столу, взяли чарки.
— Здоров'я пана Людвіга! — підніс свою Залеський.
— Панове, це не Обручов, — сказав Тарас, що причаївся біля вікна. — Якісь веселі панни із кавалерами! Жарт був не дуже вдалий. Поляки настовбурчилися.
І тут прийшов на допомогу дружбі Олексій. Всміхнувшись, він промовив голосно і безтурботно:
— Прошу до мене ближче! Допоки ви дискутували, я вас, панове, намалював! Як говорили елліни, життя коротке, а мистецтво...
— Вічне! — додав Тарас.
На аркуші було чудово вирисувано портрети всіх присутніх. Художник навіть встиг згрупувати постаті, відбивши в цій композиції момент розмови. Попель щось промовляє, інші його уважно слухають... Тарас про щось замислився, ще не ввійшов у бесіду і в товариство... Схожість була разюча. Всіх одинадцяти.
— Ну як? — спитав художник.
— Чудово, — першим сказав Тарас.
— От тільки я... — озвався і Броніслав Залеський. — Я ж не сидів...
— Так треба для композиції. Ти ж сам малюєш... Липський і ти присіли, щоб покурити...
— Солдати, що всі стоять, нагадуватимуть скоріше стрій, аніж цікаву бесіду на іменинах у пана Людвіка, — додав Тарас.
— А ви в пальті, — помітив Попель. — Добре, як не побачать, кому не слід...
— За це спокійні будьте, — промовив твердо Олексій. — Ви ж знаєте мене і брата...
— Знаємо, — сказав Залеський. — Пізно. Час розбігатись...
— Може б, Тарас Григорович нам прочитав щось із свого... на сон грядущий?.. — спитав несміло Людвік.
— Панове, тільки з пам'яті, — сказав Тарас у тиші, що наступила. — Та й то фрагмент...
Мені аж страшно, як згадаю
Оту хатину край села!
Такії, боже наш, діла
Ми творимо у нашім раї
На праведній твоїй землі!
Ми в раї пекло розвели,
А в тебе другого благаєм,
З братами тихо живемо,
Лани братами оремо
І їх сльозами поливаєм...
Читав "послання" богу, в якому все сказав йому, не потаїв, не убоявся його страшної кари за щиру правду, й чув, як мороз біжить по спині, бачив, як піднімається на голові волосся в Людвіга... Притишивши ледь не до краю голос, ударив, ніби шаблею:
Отим-бо й ба! Хвали нікому,
А кров, та сльози, та хула,
Хула всьому! Ні, ні, нічого
Нема святого на землі...
Мені здається, що й самого
Тебе вже люди прокляли!
Схопивши шапку, вибіг в морозну ніч. Не міг же він явити слабість людям, які самі шукають в нього сили, вогню своїм пригаслим душам, вимученим в оцій страшній пустелі!..
...Вже другий місяць жив сиротою — Федір подавсь на зиму в Гур'єв, Михайло й Сергій — на службу в Санкт-Петербург, а Бутаков поїхав також, змусивши тим самим дружну свою команду шукать — хто де — пристанища. Тараса взяв до себе Герн, віддав йому весь флігель, і виявилося, що всяке зло не без добра. Тут, на Слобідці, в затишку садиби друга Тарас знайшов, нарешті, те, чого йому завжди найбільше бракувало: самотину і незалежність від будь-кого. Єфрейтор, найнятий за невеликі гроші, повідомляв, коли була потреба прийти в казарму, й на цьому служба, власне, й вичерпувалалася. Малюй, пиши, ходи, як вільні люди, на гулянки та на бали, де він — у фраці з плеча друзяки Федора — стрічався і розмовляв з батьками-командирами, які вдавали, що рядовий Шевченко і цей артист — не мають нічого спільного. Сам Обручов замовив йому портрет дружини. І заплатив, як інші, підкресливши своєю мздою, що малював художник, а не підлеглий йому солдат...
Ісаєв його знайшов у Герна, хоч не питав ніколи, де він живе. Ввійшов у двір і стежкою попрямував до флігеля, немовби вже бував не раз у земляка-солдата.
Тарас, на всякий випадок, сховав альбом та фарби, хоч це була дитяча гра: Ісаєв бачив, як малював портрет братів Михайла й Федора.
— Добридень вам, Григоровичу! — гукнув привітно прапорщик. — Нудьгуєте?
— Та ні, бог милував... — сказав Тарас, підводячись назустріч гостеві.
— Один як перст... Жахливо!
— Я не один.
— О! Де ж вона? — всміхнувся ласо прапорщик й огляну ся. — Не відіб'ю, не бійтеся!..
— Я не боюсь...
— Чому? — спитав здивовано.
— Бо це, паничу, вам не під силу.
— Овва! — як півень, випнув груди. — Щоб я якусь татарочку!..
— Попали пальцем в небо, — всміхнувся на те Тарас.
— А хто ж вона? Я знаю тільки про Забаржаду... Тарас помовчав трохи, щоб молодик помучивсь бісом заздрощів, і мовив тихо:
— Вірна моя супутниця — тривожна й ніжна Думка.
— Я не розслухав... Дунька?
— По-вашому то буде "мысль".
— А-а! Ви ж поет, філософ... Анахорет! — чомусь зрадів Ісаєв. — І раптом став поважним: — А втім, у мене є до вас серйозне діло.
— Яке?
— Портрет. Батьки скучають, хочуть хоч на малюнку...
Гроші у мене є!
— Я, знаєте... — зам'явся було Тарас.
— Ви ж малювали інших. Чи, може, я з лиця бридкий? — всміхнувся самовдоволено.
— Часу нема...
— Помалу, не поспішаючи, — вмовляв уперто прапорщик. — Приходитиму сюди, до вас, о цій порі...
— Ну, добре, — здався-таки Тарас. — Як землякові...
— Дякую. Коли почнемо? — дістав годинник і заметушився. — Завтра!
— А може...
— Завтра, завтра!..
Ісаєв швидко вийшов, так ніби його погнало з хати. На другий день з'явився, мов на службу, роздягся, сів.
— Малюйте, — кинув коротко.
Тарас дістав з-під ліжка скриньку з фарбами, паперу аркуш.
— Як вас?
— Ат, все одно! — махнув рукою прапорщик, Він був і тут, і ніби десь за стінами цієї хати.
— Зробимо в овалі...
— Добре. Але щоб видно було мундир та еполети. Мама хай порадіє!..
— Дуже хотіла бачити вас офіцером?
— У неї був якийсь роман з гусаром, і це з дитинства вирішило мою судьбу.
— А ви самі?
— Мене хіба питали!.. А втім, я навіть радий, що вийшло так. Служи собі і в вус не дуй!
— Чудово...
— Що?
— У цьому суть: служи й не дуй...
— А-а... — Він ураз прислухався. Дістав годинник, глянув і посміхнувся: — Точно!
— Що?
— Йде годинник...
Тарас хотів спитати, по чому прапорщик його звіряв, та саме щось таке побачив в очах "моделі", що побоявся втратити. Що сам не міг назвати того живого відблиску душі Ісаева, та зрозумів, що саме в ньому сутність цього синка залюбленої в гусарів мами. Швидко став накидати штрих за штрихом...
— Все. На сьогодні досить! — підвівся рвучко прапорщик.
— Посидьте ще...
— Не можу. Служба, служба!..
Схопив шинель і — з хати. Мигнув, як вихор, перед вікном, на тлі дверей, що з двору ведуть до Горнового будинку, і враз... з'явився знову. Оглянувшись, немов варнак, пірнув у дім і причинив сінешні двері.
Тарас і дихать перестав. Згадалися йому плітки про прапорщика та Гернову гарненьку жінку... Першим прийшло бажання кинутися за ловеласом, схопить за комір, вивести на божий світ, та зупинився вчасно. Що дім чужий, а що Ісаєв — прапорщик. Пришиють напад на офіцера, й ніхто тобі не допоможе!.. Сказати Герну?.. Хто їх там розбере — чужа сім'я... Мовчати? Так друг же Карл Іванович!.. Це ж ніби зрадить друга... Тим паче цей зальотник спочатку йде до нього, а вже тоді...
Всю ніч продумав. Зате удень, коли прийшов Ісаєв, готовий був до дії на захист честі Герна.
— Чого це ви сьогодні такі похмурі? — спитав у нього прапорщик.
— Погано спав.
— Блощиці?
— Ні. Думки...
— А-а, це оті, яких я сплутав з Дунькою! — зареготав.
— Сідайте. Сьогодні я повинен скінчить портрет, — сказав Тарас суворо.
— Одержали якесь нове замовлення?
— Не те.
— То, може, вас посилають кудись у степ? Я попрошу...
— Не треба.
— Жаль... Тут у вас так затишно... Гадав, що ми подружимося... Все ж земляки... — завів сумної прапорщик.
— Ви маєте, Миколо, друзів? — спитав Тарас, малюючи вже аквареллю.
— Удома мав... І тут... А що?
— Честь друзів вам дорога?
— Звичайно.
— Мені також.
— Ви ж благородний!
— Батько мій був із роду Чесних...
— Не чув таких... — стенув плечима прапорщик. — Це за Дніпром, напевно, де шляхтичі?
— Вгадали.
— Пробачте, я щось не збагну, — наморщив лоба прапорщик, — до чого ви...
— Ну... як би вам доступніше це пояснити... — протяг Тарас, усе ще десь сподіваючись, що омине його невдячна доля сказати в очі правду цьому самозакоханому Нарцису. — Коли б, скажімо, ви запримітили, що друг ваш... ну, що другові загрожує безчестя, поголос, що б ви тоді зробили? Як повелися б?
— А винен сам? — спитав похмуро прапорщик.
— Та ні. Все зло від іншого, йому чужого зовсім, ледь-ледь знайомого...
— Сказав би другу, й разом тому набили б пику.
— І це було б порядно?
— Цілком!
— А що, як той, скажімо, вищий чином? Він прапорщик, а ви...
— Я — прапорщик.
— Припустимо, ви — рядовий...
Ісавв звів докупи брови й одразу став негарним.
— Шевченко, ви, здається, зайшли далеко надто... — сказав крізь зуби. Певно, таки збагнув, про кого мова.
— Радий, що ви такі догадливі, — зітхнув Тарас. — Страх як не хочеться мені робити, як ви допіру радили...
— Ну, як портрет? — спитав недобрим голосом.
— Готовий майже...
— Досить. Давай сюди! Що з мене?
— Дарую так, без грошей, — віддав папір. — І дуже вас прошу, Миколо, — як старший віком і як земляк, — забути шлях на Слободу!..
