Терновий світ - Шевчук Василь
Коли б щось сталося з шхуною, у них, по правді кажучи, і не було б якоїсь іншої надії на порятунок. Пустельний острів, море, чуже, незнане, спека...
Вже почало темніти, а острів ніби тікав від них, не збільшувався, не наближався. Здавалось, шхуна вперлася в якусь стіну й не рухалася. Слід за кормою, правда, було виразно видно, хоч місяць ще не зійшов і зорі теж ледь-ледь поблимували в густій імлі. Вгорі на щоглі вивісили ліхтар. Хоч тут, в Аральськім морі, зіткнутись з іншим судном ще менш ймовірно, як у степу двом вершникам, такі морські традиції — ліхтар повинен бути.
— Невже нема нікого? — спитав Тарас у Вернера, який стояв з ним поряд на носі шхуни.
— Якби були, вогонь горів би... Вечір...
— Макшеєв не дозволить вчинить безглуздя, вийти на шкаралупі в море.
— Страх дужчий всіх штабс-капітанів. Він — як вогонь в сухому лісі...
— Де, де вогонь?! — спитали десь по борту.
— Нема вогню! — гукнув матрос, який чіпляв ліхтар на мачті та й там лишився стежити за видноколом. — А зліва ніби блискає... — сказали з борту.
— Братці, вогонь, вогонь! — гукнув матрос зі щогли. — Розпалюють для нас сигнал!
— Ліво руля! — подав команду Бутаков. Невдовзі всі побачили ясний вогонь на обрії, що розгорявся, бурхаючи в пітьму снопами полум'я.
— Ура-а! — гукнув матрос на щоглі й шугнув униз...
...Вертаючись до Оренбурга, Макшеєв лишив Тарасові свою раїмську джеломейку, або кибитку, яка стояла неподалік могили батира. Це житло звабило Тараса переселитися із Косаралу, де шхуна зимувала, в Раїм. Своя квартира все-таки! Мав "квартиранта" навіть — з ним жив Хома, з яким вони здружилися в Аральськім морі...
Весна прийшла раптово. Ще звечора хрустів сніжок під чобітьми, а вранці вони прокинулися від дивних звуків — весело вдаряли краплі об металеву миску, яку забув Хома надворі.
Тарас одразу ж вибіг із джеломейки, вдихнув повітря, вогкого й ледь-ледь пропахлого очеретами, і звів до неба очі, шукаючи ключ журавлів чи жайворонка.
А вже весна, а вже красна,
Із стріх вода капле... —
заскімлила в душі далека пісня. Там, на Вкраїні... Сльози йому здушили горло, її він одійшов за джеломейку, аби Хома не бачив його журби. Він мусить бути сильним, бо він поет!.. Розтане лід, і знову вони підуть у плавання, і знову — тільки шхуна, вода, пустельний берег... І ні від кого звісточки... Чи там вони повимирали, на тій далекій, святій землі?.. За цілий рік ні слова!.. Тут хоч надію має, а в морі...
— Йду по їжу! — гукнув Хома.
Він чуйний друг, цей Вернер. Не лізе в душу. Бродить десь по півдня, коли в Тараса муза. Хоч це й не жінка в плоті, та все ж таємні зустрічі поета з нею люблять самотину... А на Вкраїні... Скоро уже два роки виповниться його розлуці з нею. Два роки... Скільки встиг би він там зробить для волі!.. А написати!.. Тут теж писав зимою. Про се, про те... Без рідного свого народу, землі, що, ніби мати, одна в усьому світі, поет — лиш тінь поета. Тому тирани й вигадали для них заслання... Мило як жебонить майданом до Сирдар'ї дзвінкий струмок... Заплющиш очі — й ніби ти у Кирилівці, десь на вгороді...
Швидко ввійшов у "хату", ліг на матрац й дістав з-під нього зшиток та олівець. Задумався... Тут вірші важче пишуться. Не налітають, як буревій, — скрадаються... А на Вкраїні... Боже, чи він її побачить хоч краєм ока?.. Мабуть, тут і помре, і ляже в чужий пісок...
Заросли шляхи, тернами
На тую країну,
Мабуть, я її навіки,
Навіки покинув.
Мабуть, мені не вернутись
Ніколи додому?..
Писав про думи-сироти, про нерозтрачене своє кохання, про все страшнішу й глибшу самотину. Аж поки сльози виповнили йому всю душу... Мовчки здолав розпуку й скінчив свій плач невольника:
Тяжко мені, боже милий,
Носити самому
Оці думи. І не ділить
Ні з ким, — і нікому
Не сказать святого слова,
І душу убогу
Не радовать, і не корить
Чоловіка злого,
І умерти!.. О господи!
Дай мені хоч глянуть
На народ отой убитий,
На тую Украйну!
Лежав ослаблий, ніби після тяжкої хворості, й тихенько пестив думкою своє дитя, народжене не у законі. Як хтось із злих дізнається та донесе!.. А за кибиткою співав струмок, радіючи весні та сонцю... Десь мекетало мале ягня... Забемкав дзвін до утрені...
— Там привезли каракалпаків зранених, — ввійшов Хома. — Тигр-людоїд...
— Напав на гурт? У полі, в очеретах? — здивовано спитав Тарас.
— Ні, гірше. Внадився ходить у стійбище, хапати верблюженят, а потім так знахабнів, що й спать лишався в стійбищі. Ходив лише прогулюватися у комиші.
— Змінили б місце.
— Пробували. Знаходив, брав данину й лягав посеред стійбища.
— Ну, справжній князь!
— А потім став вбивати й малих дітей, що вийшли необережно.
— І люди те терпіли?
— Озброїлись чим бог послав, — рушниць у них нема і рушили в кривавий бій.
— Тигр не злякався, не відступив?
— Шістьох роздер і двадцятьох поранив.
— А сам?
— Пішов у плавні. Зранений, проте живий, не переможений.
— Ось що таке тирани, — сказав Тарас, схвильований отим смертельним боєм. — Дозволили брать верблюжат — схотілося людської крові. Треба таким давати зразу по зубах! Щоб не кортіло!
— Народ терплячий, вірить у перемогу добра над злом...
— А зло тим часом всядеться йому на карк, зубами вп'ється в тіло — не відірвеш! Надворі почулись кроки, гомін, якісь тривожні вигуки.
— Підходимо, а там уже немав півкабана. Сліди такі... ну, як кашкет!
— Кабан великий ?
— Пудів, напевно, з двадцять.
— Ото! І за ніч з'їв півтуші? А може, це той самий, що людоїд?
— Ми теж таке подумали і накивали п'ятами!..
— Хомо, підемо на людоїда! — устав Тарас.
— Ми?! — вирячився на нього Вернер.
— Ти ж чув, що джульбарс бере дітей, верблюженят. А ти у нас ще юний...
Тарас притьмом метнувся із джеломейки, аби знайти охочих до полювання.
Під вечір вже, з рушницями напоготові, душ десять найхоробріших (на тигрів тут, вважай, не полювали!) ввійшли солдатським цепом у комиші. Тарас ішов у центрі, як заводій, ліворуч — Вернер. Добре, що тут були стежки, протоптані до водопою, бо стовбури стояли густо, волоті здіймались в небо на сажнів п'ять...
Щось тріснуло, і всі завмерли. Рушили, коли Тарас махнув рукою. Ніби ішли на бій... Багнети тьмяно зблискували в низькому сонці... Десь під грудьми лежав шматочком льоду незнаний острах... Очі — до болю пильні, вуха тривожно вловлювали найменший шерех, подих легкого вітру...
— Буде він нас чекати... — тихо сказав Хома.
— Якщо це той, поранений, прийде до туші знову, бо, певно, він не має сили піймати свіжу здобич, — шепнув Тарас.
Спинилися неподалік галявини, де був кабан. Півтуші лежало, як і вранці.
— Чекати будемо? — спитав козак, що вчора вбив веприська. — Засядемо і...
— А з якого боку його чекати?
— Справді...
— А може, ліпше кинути марудне діло? — мучився страхами унтер, що за компанію прийшов сюди.
— Чи викопати глибоку яму?
— Лопат нема.
— От був би у нас капкан!..
— Зробити можна.
— Доки його змайструєш...
— Влаштуєм пастку з кількох рушниць, — дістав Тарас з кишені шворки, якими він запасся ще в укріпленні, бо припускав, що їм джульбарс не стрінеться. — Давай-но, Хомо, свого ножа!
Він вирізав міцні рогатки, встромив у землю колом із тушею якраз у центрі й поклав на них аж шість рушниць.
— Прив'язуйте, — звелів солдатам та козакам. — Націльте їх на кабана.
— А хто ж стріляти буде?
— Сам тигр.
— Його не вчили.
— Ми навчимо. Прив'яжемо через рогатки курки рушниць до туші, і тільки він потягне — рушниці залпом!..
— Здорово! Ну й голова!..
Назад ішли по-іншому. Ті шестеро, що без рушниць, оточені були озброєними, як арештанти. А тут іще спадали швидко сутінки, і кожен звук у плавнях здававсь ходою тигра.
Зітхнули лише тоді полегшено, як вийшли в степ. Уранці, ще до снідання, бо нетерплячка, вся та компанія, — окрім сердеги унтера, що мав діла по службі, — рвонула дружно у комиші, їх гнав азарт мисливський, а ще — бажання вгледіти свої рушниці, бо за таку пропажу... Не приведи того господь!..
Рушниці, слава богу, лежали всі незаймані. Веприна теж була на місці...
— Братці, курок моєї спущений! Моя стріляла! — крикнув один солдат.
— Моя також!
— А тут ось кров!
Всі шість рушниць — розряджені. Нові сліди. І кров на них.
— Гайда за ним! — гукнув Тарас.
— Візьміть рушниці навпереваги і зарядіть, бо, може, тигр іще живий! — сказав козак, досвідчений у полюванні.
Слід вів у глиб дрімучих плавнів, і через те мисливці скоро попритихали. Ще й мимоволі вишикувалися в округлий цеп, прикривши трохи й фланги.
Тарас ішов між Вернером і козаком, що вів по сліду тигра.
— Невже утік? — спитав Хома.
— Багато крові втратив, — сказав козак. — Десь ляже...
— Це ж треба — сила така страшна!
— Цар звірів.
— І тут царі!.. — зітхнув Тарас.
— Хтось мав давати лад, — сказав козак.
— Ти, братику, те називаєш ладом, що витворяв цей лютий цар з киргизами?
— Ну-у... він, як мовиться, тут перегнув... зарвався...
— І має те, що заслужив! Тиран страшний, коли народ роз'єднаний. А як народ відчує, що він...
— Джульбарс! — гукнув козак.
— Де?
— Он лежить, на стежці..
— Живий?
— Хто знає... Треба бути напоготові... Скрадалися, як до живого. Аж поки хтось торкнув багнетом звіра.
— Готовий!
— Ну й чудовисько!
— Аршин десь буде до чотирьох!
— Цар, справжній цар!..
— І все ж ми, браття, його подужали, — сказав Тарас. — Коли гуртом та дружно — ніякий цар нам не страшний...
— Громада — то великий чоловік, — додав козак. — А як же ми його допремо?
— Навіщо? Знімем шкуру, та й всі діла, — сказав солдат із сивими, як волоть, вусами. — Він попопив людської крівці. Мусить тепер платити шкурою.
— Шість куль влучило!
— Ловко!
— Ну й голова!..
У небі проплив гусиний веселий ключ. Тарас згадав про плавання, що ждало їх з Хомою, і посмутнів. До осені, аж поки гуси не полетять на південь, їм борознить пустельне Аральське море і жити тільки споминами. Та ще хіба надією на кращі дні...
...В'їжджаючи до Оренбурга осіннього грязького дня, Тарас відкрив для себе цікаву істину: те саме місто може здаватись різним — в залежності, з якого боку до нього в'їдеш. Два з гаком роки тому, коли прибув із Петербурга, фортеця на Уралі його пригнітила, прибила навіть сірістю свого буття, а нині, після Раїма й Орської, здалась йому замало не столицею. Будинків тьма, народу, хоч прорідженого холерою, також лічи — не перелічиш!..
