Терновий світ - Шевчук Василь
Аж унтер на нього вирячився, мов на блаженного.
Збирав свою мізерію, готуючись брести в казарму, коли прийшла чудова думка: треба згорнути аркуш книжечкою, записувати до неї вірші й ховати в чобіт! Взувачка ця завжди на ньому або при ньому, й ні разу він не бачив, щоб хтось поліз у чоботи... То це ж його рятунок!
Схопив паперу аркуш, згорнув його учетверо і записав щонайдрібніше "Думи мої", свій перший вірш солдатчини. Як милувався зробленим, почулися чиїсь поквапні кроки, і він мерщій запхав той зшиток за халяву. Вдоволений, підняв свій ранець...
— Здрастуйте! Тарас Шевченко будете? — запитали його співучою, якої він іще не чув тут, мовою.
Подумав — Федір Лазаревський! Проте, коли оглянувся, побачив зовсім іншого, не знаного йому панка.
— Так, — мовив стримано, бо земляки йому стрічались всякі.
— А я — Михайло Лазаревський. Брат Федора, того, який...
— Та знаю, знаю! — радо не дав йому домовити. Впустив до біса ранець і, підійшовши, подав пришельцю руку. — Мені про вас розказував ваш милий брат.
— Пробачте, що я так довго не заглядав: недавно про вас дізнався, бо їздив у службових справах далеко в степ.
— Сідайте, прошу! — скинув з стільця шинель. — Оце зібравсь... Наказано в казармі жити...
— Хто наказав?
— Майор Мєшков. Хіба піти до генерала?..
— Ісаєва зняли з посади коменданта.
— Коли?
— Учора вже й передав усі діла.
— А я ламаю голову, чого Мєшков за знятий не так кашкет послав мене на гауптвахту... — зітхнув Тарас.
— Я попрошу!..
— Не треба. Вже відсидів. І як! — засяяв усмішкою. Кортіло страх похвастати своїм солдатським первістком, та побоявся. Краще, аби про зустріч з музою ніхто не знав. Йому ж царем заказано писати вірші!..
— Я тут привіз журналів трохи.
— Справді? — зрадів Тарас. — Уже чотири місяці, як я не бачив жодного... Тут цілий скарб!.. І "Современник" навіть!.. "Отечественные записки"!
— А як у вас з грошима? — спитав Михайло тихо, ніяковіючи.
— Спасибі. Є ще трохи. Пропити мусив із офіцерами, щоб не ввавжали гордим... А ще один позичив і — мов забув...
— Я скоро знову буду, то привезу. Вам, справді, тут не варто тримати зайві гроші. Помовчали.
— Мені пора, — зітхнув Тарас. — Відбій небавом. Треба переселятися.
— Можна, я проведу? — схопив Михайло ранець. Тарас забрав.
— Звичайно. А нести цю мізерію я маю сам. Сміятимуться... Тут є свої закони. Окрім статуту й царських. Сховав журнали в ранець, узяв шинель.
— Спасибі вам, Мустафа! — гукнув, щоб чув господар. Визирнувши в ледь-ледь прочинені убогі двері, той закивав:
— Корош, корош.
Надворі Тарас оглянувся і мовив сумно:
— Добре на самоті... А там, у тому вавілоні!.. — кивнув у бік казарми. — Не побажаєш того і ворогові... Півсотні доль — понівечених, напівживих, зхудоблених... Вже за одну солдатчину царі достойні!.. Вибачте...
— А що з людьми тут діють! — підтримав його думки Михайло. — Я надивився. Ніби вони й не люди, а так собі, скотина... Весь корпус тут і стоїть для того, щоб "усмирять".
— Товариш був у мене, — сказав Тарас, — убили десь на Кавказі... Волею, сердешний, снив, а вмер, чужу пригнічуючи...
— Тут теж бунтують іноді, — сказав Михайло з натяком.
— Я все одно стріляти в ціль не вмію.
— Навчать.
— Якщо не схочу, то не навчать!
— А як уб'ють?
— Коли прийдеться вибрати, чи смерть, чи кат, я виберу, Михайло, перше...
Били уже відбій. Солдати, що десь затрималися, вбігали мерщій в казарми. Темрява лягла раптово, ніби звалилась з неба, де ще кривавився далекий край.
— Спасибі вам, Михайло, — сказав Тарас, подавши руку. — Будете у цих краях, провідуйте.
— Василь також вітає вас, страждаючи бідою вашою.
— Це ж хто такий?
— Наш старший брат.
Тарас обняв Михайла й, розчулений, врочисто мовив:
— Благословенна мати, що народила таких синів!
Не озираючись, пішов у чорні двері свого вертепу, звідки ще чувся крик, команди, п'яні брутальні співи...
...Цей день був днем великої печалі й радості! Ні, спершу все-таки явилась радість...
Знеможений цингою та ревматизмом, що мучили його всю осінь-зиму, лежав собі в казармі й радів, що день уже минув, що взавтра знов неділя (на муштру не поведуть!), аж відчинились двері й поштар гукнув:
— Шевченко, тобі посилка!
Скочив на рівні ноги, як молодий, підбіг, узяв. Від Лизогуба! Господи, то, може, це?..
— Важке й незручне... Поки допер, упрів.. — занудив старий поштар.
Дістав останніх півкарбованця, віддав йому і знову впився поглядом у дорогий пакунок. Поклав на нари, з яких устав (таки важке!), обмацував з усіх боків, а розкривать боявся... Малярська скринька ніби?.. Тверді кути і грані... Де ж ніж?.. Та ось він, ось він...
Руки йому тремтіли, як розрізав, знімав торбинку білу... Це ж полотно!.. їй-богу, скринька й фарби!.. Скарб, сущий скарб!
Обмацував, немов сліпий, новенькі, ще не займані всілякі тюбики й не витирав щасливих сліз. Рік, цілий рік не бачив він цього добра! А ще ж папір і пензлі та олівці!.. Й Вільям Шекспір!.. А скринька та, яку він бачив ще недоробленою в майстерні в Седневі... Хто б міг тоді подумати, що через рік вона до нього з'явиться, мов благовіст, в оцій тюрмі незамкненій, в оцій пустелі!..
Брав кожну фарбу в руки, ласкаво пестив, ніби вона жива, і цілував, нестямлений таким дарунком. Добре, що всі кудись запропастилися й ніхто того не бачив, ніхто не ліз дивитися... чи й куштувать. Тут тьма була така густа, дрімуча, що все оцінювалося лише на зуб чи горло. Хіба то раз, вернувшись з мандрів за межі фортеці і не знайшовши своїх книжок, випитував, в який занесли шинок, і викуповував з того полону!..
Як стали сходитися, він заховав під голови свій дивний скарб і знов розкрив лише тоді, коли вся бідна братія позасинала. При свічечці, що ледь яскріла, перебирав своє добро неоціненне і знову плакав. За вісім місяців життя в казармі, які, вважай, прослабував (останнім часом боліли зуби й очі), він став таким чутливим і тонкосльозим, що соромно було людей. Ледь що, у сльози. З болю не плакав, правда. Більше з журби, з нудьги та радощів. Одержав лист від Лизогуба, — таки Андрія, а не Іллі, — посипалися його гіркі. А там княжна Варвара озвалася до нього щирим словом... Михайло Лазаревський лист надіслав із Петербурга, куди поїхав... А то Василь прислав сигар і п'ятдесят карбованців... І Федір його весь час не забуває... Це вохра? Це, здається, сурик?.. Щось став він гірше бачити... І як художник, втратив колишній зір. Аж страшно! Колись, було, дивився на все в природі — живе, ба навіть і неживе, як на довершеність, як на картину, викінчену і досконалу, а нині ніби очі перемінилися: ні ліній, ні барв не бачить більше... Господи, а раптом те відчуття прекрасного пішло назовсім, втрачено!.. Ось буде день... День буде. А дозвіл малювати?.. Поганин Август і той, як висилав Овідія в страшну країну гетів, не боронив писати та малювати, а християнський "ласкавий" цар заборонив йому рукою власною і те, і те!..
Сіріло, коли заснув, сховавши своє багатство. І снилося воно йому. А може, він і не спав, розбурханий давно незнаним щастям, передчуттям повернення у царство ліній та кольорів, у світ краси?..
Прокинувся із усіма і, тільки зміг, чкурнув у степ. Скрадаючись поза валами, — бо прихопив папір малярський та олівець, — невдовзі вийшов на вільний берег річки, порослий де-де шелюгою, що вже прокинулась, зарожевіла й пахла так само, як дніпровська... З веселим криком плинуло на північ птаство, й душа його зривалася услід йому. Всім тілом він чув той тужний весняний крик, той помах крил закутих і навіть десь краєчком серця вірив, що раптом злине, злине в блакить небес і стане там журавлем чи лебедем...
Урал набух, підняв високо воду й шумів густою, кригою, що йшла і йшла в далеке Каспійське море. А берег був пустельний. Пісок, бур'ян та шелюга... Це те, що там, на рідній його землі...
Примружившись, побачив луг із вербами та яворами, дубовий гай, заквітчаний внизу веселим рястом, мілку затоку в квітах, рожеве мрево котиків над верболозом і теплий дощик з неба, що ледь взялося туманом хмар... А далі, далі, ген за Дніпром, — блакитні гори в синій красі небес, залиті сонцем, ніжним весняним дзвоном жайворонків!..
Зітхнув і рушив далі, де в межиріччі Уралу й Орі слалося піщане мертве поле. Подекуди виднівся сніг, поточений, побитий сонцем, видолинки ряхтіли синьо-білим серпанком вод, і в ньому дивно зміщувалися качки, бекаси, гуси та журавлі...
Дістав папір, поклав його на книжку й оглянувся, на що б його присісти... І тут помітив, —що він не сам. Неподалік з рушницями напереваги бродили ротний командир та підпоручик Бархвіц, який іще торік позичив у нього мало не сімдесят карбованців і не віддав. Коли ж Тарас осмілився про це йому сказати, той звинуватив його у наклепі й ледь не підвів під суд...
Сховавши мерщій папір та книжку, Тарас подався у протилежний від офіцерів бік і вже не став ризикувати. Ходив собі на волі, під височенним синім весняним небом і дихав, дихав... Сонце його ласкаво гріло, вітрець ледь-ледь побурхував йому в лице, пташиний хор втішав зболілу душу хоралом степу, неба, й вона скресала, сповнювалася жагою жити й мислити. Чув, як у ній зароджувалися ще невловимі тіні майбутніх дум, і, щоб підтримати святий вогонь поезії, читав уголос вірші, які були вже тут написані й таїлись нині в книжечці біля ноги. Він їх, ті думи-сироти, весь час собі повторював, щоб не забуть. На той лихий випадок, як доведеться знищити дрібні таємні записи...
Мій краю прекрасний, розкішний, багатий!
Хто тебе не мучив? Якби розказать
Про якого-небудь одного магната
Історію-правду, то перелякать
Саме б пекло можна. А Данта старого
Полупанком нашим можна здивувать.
І все то те лихо, все, кажуть, від бога!
Чи вже ж йому любо людей мордувать?
А надто сердешну мою Україну.
Що вона зробила? За що вона гине?
За що її діти в кайданах мовчать?..
Замовк. Не міг сьогодні згадувати такі рядки... Щось треба інше, легше...
Ще як були ми козаками,
А унії не чуть було,
Отам-то весело жилось!
Братались з вольними ляхами,
Пишались вольними степами,
В садах кохалися, цвіли,
Неначе лілії, дівчата...
Поляків тут багато. Не тільки в Орській, кажуть. По всьому краї... Вони бунтують, тужаться спихнуть царя зі спини, а їх — сюди, в солдати!..
