Терновий світ - Шевчук Василь
Братаються, шукають дружби... Скільки намарно крові пролито!.. А стрілися в неволі, тут, за тисячі печальних верст од Києва і від Варшави...
У цих кущах на березі тоді мілкої Орі торік над осінь він написав вірш-відповідь на ще одне прилюдне його приниження, коли Мєшков послав його на гауптвахту за рукавиці, одягнені на хворі руки...
О думи мої! о славо злая!
За тебе марно я в чужому краю
Караюсь, мучуся... але не каюсь!..
Стис кулаки. Останнім часом в нього з'явилась звичка стримувати себе в такий, спартанський, мабуть, спосіб. Як зле йому, як хочеться вчинити щось одчайне і непродумане, стискає пальці у кулаки, збирає силу волі й долає гнів, обурення, які могли б завдати тільки шкоди. "Караюсь, мучуся... але не каюсь!" — стало його магічним висловом, його молитвою із молитов, його спасінням у дні тяжких випробувань. Недавно...
— Шевченко! Ей, Шевченко! — долинуло супроти вітру, що дув у бік фортеці. З пагорба йому махав рукою солдат з його казарми. І тут знайшли... Неділя ж...
Пішов до нього.
— Швидше! Тебе до штабу кличе майор Мєшков! Як мовиться, про вовка річ, а він навстріч. Давно його не напоучував, яким повинен бути солдат його величності!.. "Тягни носо-ок!" — ось альфа й омега мудрості, яку сповідують такі, як він, уся мерзенна зграя цих кровопивць!..
— Два рази вже присилав по тебе... — відхекуючись, сказав солдат. — Подать йому Шевченка хоч з-під землі!.. Ще добре, що хтось із роти бачив, куди пішов...
Майор зустрів його суворим поглядом.
— Де пропадав?
— Неділя ж. Ходив у степ.
— Чого ходив?
— Молитися.
— Ну, ну... — сказав, пом'якшивши свій командирський холодний зір. — Солдат неважний з тебе, то, може, хоч псаломщик вийде, — хмикнув. — А втім... Питають із Оренбурга, — поклав брунатну руку на білий аркуш, — чи вартий ти клопотання про височайший дозвіл малювати...
Тарас увесь напружився. Іще одна надія шелеснула йому крильми. А скільки тих легких, тендітних крилець уже зламалось!..
— Вбий, не збагну, — примружився майор Мєшков, — чого тобою такі тузи клопочуться... Чи, може, ти якогось князя нешлюбний син?
— Беріть, майоре, вище...
— О?!
— Кріпака.
— Цікаво... — сказав майор, помовчавши. — І неймовірно...
— Ще десять років тому я й сам був просто кріпаком.
— І як же ти... І як же ви уникли того ярма?
— Був здібний до малювання, зустрілись добрі люди і викупили мене на волю.
— За скільки?
— Дві з половиною.
— Сотняги сріблом?
— Тисячі.
— Ого! Маленьке, та важеньке... Я теж з простих, — признався. — Горбом беру... Ну, добре. Якщо дозволять вам малювати, підете в похід художником, вивчатимете Аральське море.
— Спасибі.
— Там пустеля, хвороби різні, спека... Й хівинці, бува, пострілюють чи налітають із-за барханів...
— Нехай собі. Зате я зможу там малювати!
— О, ви, як видно, не з боязких?
— За що й попав у службу.
Помовчали. Майор вичитував щось у папері. Потім поволі звів на Шевченка очі й сказав:
— Ідіть. Я напишу, що заслуговуєте на клопотання про височайший дозвіл.
Тарас крутнувсь і вийшов. Сліпило сонце, небо було високе, синє, а в ньому тихо й рівно плив журавлиний весняний ключ...
...А за два місяці Тарас прощався з Орською. Прощався радо, хоча й не знав, що попереду, які нові випробування на нього ждуть. Принаймні вже не муштра і не смердюча, брудна казарма!..
Він ледь діждався миті, коли скінчивсь молебень і величезний транспорт поволі рушив у ще зелено-жовтий травневий степ. Щоб не вернули часом, пішов одним із перших, з провідниками. Тепер його начальством був Бутаков, моряк і… доброї душі людина. Він тільки числився в його команді, а сам міг діяти, як заманеться, і бути, де завгодно (звичайно, в межах транспорту), і це давало відчуття хоча й не волі, та вже принаймні чогось на неї схожого. А головне — він право мав тут малювати, був зобов'язаний робити це! Несповідимі путі господні...
Сам Обручов, командуючий Окремим оренбурзьким корпусом, провів їх кілька верст, а потім, ставши з почтом на невисокім пагорбі, всіх пропустив повз себе і попрощався. Ніби йшли на війну...
Рипіли сотні важких возів, кричали, знай, верблюди і цокотіли козацькі коні, поки ще не натомлені, спочилі в Орській. Сонце пекло все дужче й дужче. Хвилями жовтіла аж до обрію уже присохла тирса. І тільки талі води, які стояли по улоговинах, синіли звабно й весело.
— Тарас Григорович? — спинив коня біля Тараса штабс-капітан.
— Так точно!..
Той скривився, стрибнув на землю і підійшов.
— Макшеєв я, — подав привітно руку. — Прибув у грудні місяці з Санкт-Петербурга. Мені про вас розказували ще у столиці. Та й в Оренбурзі — ваші хороші друзі... Маю на возі тут джеломейку, можу вам запропонувати у ній ночівлю... Чи ви вже?..
— Щиро вдячний, — сказав Тарас. — Оце подумав, де ночуватиму, а тут і вас господь послав...
— Домовилися, — кивнув йому штабс-капітан. Сів на коня. — Держіться до Бутакова ближче, я вас знайду!
Надвечір, коли ставали табором, Тарас прийшов до екіпажу, як називав свою команду Бутаков, і вже застав Макшеєва.
— А ми якраз про вас говоримо, — всміхнувся Олексій Іванович. — Ось тезко мій, штабс-капітан, пропонує на весь похід пристанище... Якщо і ви не проти...
— Я згоден.
— Ну й чудово. Чим більше ми подружимося на суходолі, тим легше в морі буде.
— І ви підете в плавання? — спитав Тарас Макшеєва.
— Коли візьме пан капітан...
— Ви будете моїм найпершим помічником! — сказав врочисто Бутаков. — Звичайно, після штурмана...
— Та хоч і після кока!
— Оце моряк! Чого ви не на флоті?
— Судьба... — зітхнув Макшеєв. — По духу я географ і мандрівник...
— Щастить мені: в цій глушині зустріти двох одержимих — художника й мандрівника! — обняв їх і пригорнув.
На другий день знялися з місця зі сходом сонця. Було ще прохолодно, й Тарас дістав із воза свою шинель. Як одягав, скривився, і це помітив штабс-капітан.
— У мене є пальто з собою. Можете вдягнуть його. Щоправда, воно приношене... — озвався він несміливо.
— А на губу не втраплю? — спитав Тарас, згадавши про рукавиці й добу, за них відсиджену.
— Тоді ми зробимо такий фортель, — всміхнувся штабс-капітан. — Шевченко! — гукнув, неначе справжній тобі фельдфебель. — Одіть пальто! Шинель сховать! Побережемо добро казенне.
— Слухаюсь! Це, власне, перша була команда, яку він радо виконав.
— Якби ще бриль... — оглянув себе в пальті.
— А що то таке, Григоровичу?
— Це... капелюх солом'яний... Такі в нас носять на Україні...
— Ну-у, ви вже хочете як мед, то й ложкою! Дай бриль, то ви запрагнете ще й хату білу, вишні...
— Й Дніпро!.. Були б ми зараз десь на Дніпрі!.. Садки цвітуть, літають крижні, луки — зелено-жовті, з купами по них червоної, як захід сонця, смілки...
— Ну, ну, не треба сліз... — долинув ніби здалеку ласкавий голос штабс-капітана. — Опишемо Аральське море й за ці труди вам виклопочемо якесь звання... А там рік-другий, та й у відставку!..
— Вибачте... Не можу я спокійно все те згадувати...
— Любити край свій-благо, а не ганьба. Коли б усі любили його, як ви...
— Були б усі в солдатах.
— Так... Парадокс! Любов зробили злочином. Та ще яким — державним!..
Обоз ішов рівниною, яка не мала ніде кінця. Здавалося, що ковилове біло-жовтаве поле вливалося навсюдибіч у небо, й вози, верблюди, люди ось-ось також розтануть у тій безмежній невісті, як розтає, щезає мрево... І ні пташини тобі ніде, ні звуку, — окрім густого стугону обозу, — ні хмарки в небі... Сонце і ковила!..
Вже після полудня на видноколі зліва з'явилась біла хмарка. Невдовзі щезла, потім злетіла знову, ширячись...
— Що, буде дощик, може? — спитав Тарас у козака, що їхав сонний поряд.
Козак зиркнув на хмару, штурхнув сусіда, який також куняв, руками впершись в луку сідла.
— Угу... — озвався той. Піднявся на стременах, приклав до лоба руку і знову сів. — Степ палять.
— Хто? — спитав Тарас.
— Киргизи.
— Навіщо?
— Хто їх знає... По паленому обоз трудніше йтиме...
— Бояться нас?
— Та є й чого! Три тисячі лише возів. І тисяча верблюдів. Та козаки, солдати...
Подув вітрець, і в ньому справді чувся ледь вловний запах диму.
Попереду тим часом блиснула в'юнлива Ор, уздовж якої вони ще йшли, дихнула тихо свіжістю її затока, що ніби вийшла в поле зустріть обоз.
Тарас побіг, зняв одяг і кинувся в ту благодать.
Як почало смеркати, вогонь зайняв півнеба. Спочатку він вставав лише загравою, та чим густішала довкіл пітьма, заграва та ставала ближча й ніби пойнята кров'ю. То тут, то там на обрії зривалися у бурячкове небо великі пасма полум'я, летіли іскри...
Під'їхав верхи штабс-капітан і, кинувши слузі своєму повід, спинився поряд.
— Гарно... І трохи страшно... Наче із апокаліпсиса... До речі, Шрейбер, наш генерал і повелитель цього походу, просив, щоб ви для нього намалювали це диво в див...
— Отже, — зрадів Тарас, — я мушу виконати його наказ, хоч дозволу царя й немає!
— Звичайно. Ви ж у війську, де всі накази для вас — закон.
— Так точно! Слухаюсь! — ступив Тарас в глиб джеломейки, знайшов малярське причандалля і вийшов знову.
— Скільки не малювали? — спитав Макшеєв тихо.
— Вже більше року.
— Мучилися?
— І не питайте!..
Трепетно розкрив альбом, взяв олівець і, сівши по-козацьки, став малювати. Вогнище, яке горіло неподалік, давало мало світла, проте йому того було достатньо, аби зробити начерк огненної картини степу, башкирів, що варили кашу неподалік, возів, які стояли стінкою, впритул один до одного довкіл затоки... Колись отак, — він бачив десь малюнок, — і запорожці ставили вози довкола табору!.. Це наче вал. Принаймні кіньми не вскочиш нагло в табір... Дивно, рука його ще не забула, ніби сама собою трудиться, і з-під тонкого вістря, заздалегідь заструганого, вже приготованого, на всяк випадок, олівця випурхує штрих за штрихом... Узавтра вдень, при сонці, він покладе на цю основу фарби. Видовисько таке страшне й прекрасне, що він не зможе його забути, що довго ще воно стоятиме перед очима в усій своїй могутній дикій силі...
— Ну як? — спитав Макшеєв, що встиг уже перевдягтися в нічний домашній одяг.
— Малюю... Гляньте, гляньте, он караван верблюдів на тлі пожежі!..
— Для щастя вам, артистам, так мало треба...
Тарас притих, замислився.
— Людина може бути вповні щаслива лише тоді, коли народ її щасливий, вільний... — тихо сказав Макшеєву.
Вогонь тим часом бурхнув з новою силою.
