Терновий світ - Шевчук Василь
А головне — він тут і далі буде при Бутакову, художником, а не солдатом, який щодня виконує безглузді вправи.
Першим, кого зустрів біля будинку, де мав квартиру Бутаков, був друг-земляк Левицький. — Сергію! — крикнув з воза,
Той озирнувся, зморщив чоло, пригадуючи, де бачив він цього аж бронзового від сонця й вітру вусаня, і враз зірвався з місця, підбіг, обняв, зсадив на землю.
— Як ви тут? — спитав Тарас. — Співаєте?
— Без вас немає діла! — радів Сергій. — У Федора слабенький голос...
— Федір ще тут чи, може, подався геть?
— Він у степу. Вже днями бути має.
— То, може, я до вас, братове, у підсусідки?..
— Та, батьку, ми!.. — зрадів Сергій ще дужче. — Зроби таку нам ласку!
— Спасибі вам, — зітхнув Тарас полегшено. — В'їжджаємо у браму міста, а я сиджу та й думаю: де прихилюся, бідний? Не йти ж мені в казарму, коли не тягнуть...
— Федір про вас уже домовився і з господинею.
— А звідки він дізнався, що я приїду до Оренбурга?
— Герн розказав.
— Він тут?
— Учора бачив.
— Це чоловік, скажу тобі! Ми познайомилися в Карабутаці.
— І він те ж саме сказав про вас...
— Ну й славно. На справжніх друзів життя скупе — радіймо ж, други, кожному!
Він поспитався дозволу у Бутакова і, взявши речі (ранець та малярську скриньку і два портфелі) рушив по знаній вже дорозі до дому Кутіних, де мав тепер пристанище. Сергій хотів забрати все, та він віддав лише портфелі. Скриньку лишив собі: він нині ще член експедиції, її художник і має право... Права, коли казати щиро, йому ніхто так і не дав — не побажав цар-батюшка. Так малював два літа, на будь-що-будь...
У хаті зняв шинель і чоботи, ліг на диван і втомлено заплющив очі.
— Мо', поспите? — спитав Сергій.
— Ні. Просто я раюю... — сказав Тарас. — Два роки жив як вовкулака... Казарма, джеломейка, тісна каюта, палуба... Що не кажи, людині треба хата... Вернусь — збудую десь на горі щоб видно був широкий Дніпр!.. Приїдеш тоді до мене в гості?
— На крилах прилечу!
— І сядемо з тобою ми на призьбі тієї хати, послухаємо бджолиний гул у вишнях і заспіваємо...
— Якої пісні, батьку? Щоб я хоч знав...
— Та будь-якої, друже... Бо всі вони в нас гарні... Що пісня, то й душа людська!..
— Це правда... — зітхнув Сергій. — У них щось є таке, таке!.. Сказав би, та слів нема.
— Словами того не скажеш... Відчути треба, злитися із ними серцем. То, брате, наш духовний спадок, святиня, скарб!.. Історія душі народу, яку ніхто не зможе заборонити, знищити, перекрутити на власний лад. Ми носимо її в собі. Вмираючи, лишаєм дітям... Може, це та, вважай, єдина у нас фортеця, яку не взяв ніякий ворог!.. Вічна і неприступна!..
У передпокої нараз почулися швидкі, рішучі кроки, і на порозі постав високий юний прапорщик.
Тарас помимо волі зірвавсь на ноги, виструнчився.
— Лежіть, лежіть, — всміхнувся той. — Добридень!.. А пана Федора немає ще?
— Немає, — сказав Сергій. — Знайомтеся, — узяв за лікоть Прапорщика й підвів. — Поет Тарас Шевченко...
— А-а! — засвітився прапорщик. — Ісаєв я, Микола. Подав привітно руку, легенько стис Тарасову.
— Він, може, син Ісаєва, що в Орській був комендантом? — спитав Тарас.
— Ні. Я з Полтавщини.
— Земляк,виходить?
— Точно. Мені про вас Сергій та Федір понарозказували!
— Співати вмієте?
— Ні, бог не дав...
— У нього інші здібності, — сказав Сергій лукаво. — До молодичок...
— Хто з нас не без гріха! — прийшов Тарас на допомогу прапорщику, що зашарівся, немов хлопчак. — Сідайте в нашій хаті.
— Я вже піду. На службу час. Спасибі... Радий був познайомитися! Крутнувсь і вийшов.
— Красень... — сказав Тарас. — Полтавець!..
— Він тільки родом звідти.
— А я ж то чую — хоч би тобі словечко...
— Ви справді, батьку, ляжте та подрімайте, — запоспішав Левицький. — Мені також на службі треба бути. Харчі накриті он на столі...
— Спасибі. Мабуть, так і зроблю.
Коли Левицький вийшов, він зняв мундир і знову ліг. Сон навалився раптом. Як у дитинстві...
Федір застав його за малюванням острова, якого виявили вони посеред моря і нарекли ім'ям царя Миколи. Тарас, було, скривився, та Бутаков одвів його і пояснив, що робить це заради них із Вернером...
Мовчки вони потисли руки, поцілувалися, і Федір вийняв зі скриньки аркуш.
— Що це? — спитав Тарас.
— Княжна Варвара Рєпніна питає, чи я не знай, де ви поділися.
— І що ж ти їй відповів? — узяв той лист, проглянув. — Вже цілий рік!..
— Чекав, що ви повернетеся і все самі напишете. Я теж не знав нічого... Питав — на морі, кажуть, чи у Раїмі...
— Ніхто, крім неї, не написав?
— Принаймні я не одержував.
— Забули!..
— Там також була холера...
— Не вимерли ж вони усі. Було багато друзів...
— Нічого. Ось напишете — і відгукнуться.
— Одному я вже написав; Андрієві, в чарівний Седнів. А де твій брат Михайло?
— Ще в Петербурзі. Пише, що скоро їхатиме до Оренбурга.
— Хочу вас змалювати з братом, — сказав Тарас. — Допоки маю фарби... Бо Олексій Іванович, наш капітан, накидав стільки мені роботи, що фарби просто тануть.
— Брат привезе.
— Тим паче!.. На весну десь мене послати мають на Мангишлак...
— Чого?
— Шукать вугілля.
— Це ж так далеко! Тисяча, коли не більше, верст! У Гур'єв, а далі морем...
— Знову — як у могилу.
— Може, ще переміниться... — сказав не скоро Федір. — Я попрошу когось із штабу корпусу.
Тарас іще раз перечитав листа княжни Варвари. Турбується, сердешна, ним... Свята душа!.. Заступниця його єдина!..
— Піду явлюсь начальству, — озвався знову Федір. — А ввечері влаштуєм учту. Треба ж нам порадіти зустрічі!
— Тим часом я складу листа княжні Варварі, — тихо сказав Тарас. — Напевно, вже й розучився...
Відклав альбом, узяв перо й поквапне сів до столу. Два роки майже, як він одержував чиїсь листи, як сам писав!.. Два роки... Він так чекав на дружній білий аркушик в отій сумній пустелі на Сирдар'ї... Як прибувала пошта й солдат-поштар вручав листи, він йшов у степ і там собі доводив, що так йому найліпше, що звістка з краю рідного чи з Петербурга розвередила б душу, якій і так нелегко... А сам чекав тим часом, що хтось гукне й подасть йому конверта...
Сидів за чистим аркушем і намагався згадать лице Варвари, яке ніяк не вимальовувалося в його уяві. Бачив окремі риси, жести, чув навіть голос, проте не міг зліпити з них портрета. Забув чи, може, він не смів тоді вдивлятися в княжну, як в інших, щось змушувало його відводити від неї погляд. Напевно, те невловне "щось" відмовило його від наміру намалювати її портрет з натури...
Чув серцем: нині, зараз же повинен щось зробити, аби спинить своє сповзання в нежитіє з гори високих помислів і вболівань. У морі, на Косаралі, де зимувала експедиція, в Раїмі — скрізь він жив життям, що нищило поволі душу, змеяшувало у ньому опір присуду катів людських. Лист до княжни Варвари — це той місток, який з'єднати може з минулим, з вічним... Ні, він писав поезії і малював. Та й зараз ось малює. І все ж відчув, — найдужче тут, вже в Оренбурзі, — що іншим став, байдужішим до світу й зла, яким його виповнюють царі й сатрапи їхні усіх мастей та рангів. А це — ознака краху, капітуляції, як кажуть у військових колах!..
З чого ж почати? Мабуть, з оцих думок, із того, що він не винен у довгім своїм мовчанні...
Рвучко вмочив перо в чорнило. Раїм, Аральське море враз віддалились, зменшились. То все гірке минуле, накинуте йому чужою волею, і через те також чуже. Тепер чуже! Тягар років, одбутих на засланні, скидати має з себе, щоб не давив, не гнув його додолу. Прожив — і слава богу. Хто знає, скільки ще в цното їх попереду... А всі разом не витримає одна, — нехай і з кременю! — людська душа...
...Зібралися на другий день, увечері. Компанія, — як висловився пан Броніслав Залеський, його новий знайомий і співробітник, — була не вельми велика, але вельми поважна: сам Бутаков, Поспєлов, Герн, Залеський, Вернер, ну і, звичайно ж, трійця господарів — Тарас, Сергій та Федір. Останній, правда, був невдоволений, що запросили "шляхту", та явно виду не подавав.
Пригубивши міцного трунку, згадували краї далекі милі. Це заміняло усім їм брак яскравих, щасних вражень у тому житті-бутті, яким жили, яке їх тут засмоктувало, вганяло в сон душі та думки.
— У Миколаєві акацій тьма, — озвався Олексій Іванович. — Як зацвітуть — все місто біле-біле... Прийдеш із моря, глянеш — і щось таке тоді з душею коїться... А ще — дівчата в білих весняних сукнях!..
У нас весна — вся жовта... — зітхнув Залеський. — Всюди вода, вода... І в ній, по синіх-синіх плесах, — яскраво-жовта лотать!..
— По чагарях у видолинках біліє ряст... — примружившись, сказав Левипький, що був замало не земляком Залеського. — Ідеш отим зелено-білим раєм, і так співати хочеться, що сили немає втриматися...
— А я люблю цвіт льону, — озвався Федір. — Тоді земля і небо — всуціль блакить... І жайворонки дзвенять у небі, благовістять...
Тарас побачив поле, над ним ранкове мрево, пронизане навскіс промінням сонця, і в ньому роги й спини волів, що йшли у плузі... А далі — цвіт калини. В леваді в них, біля струмка... Барвінку синь по всій могилі матері... Як посадила Катря, то й досі синьо дивиться на світ його нещасна мати... Торік, посеред моря, згадалась раптом старша його сестра. Аж заболіло в грудях. Чи не лучилася якась біда?..
— Я тут служу ледь не п'ятнадцять років!.. — промовив Карл Іванович. — Свою радзіму Вітебщину вже геть забув...
— Не тягне? — тихо спитав Сергій.
— Весною щось як найде, буває!.. Тут маю дім, дружину, діток...
— А я пішов би пішки на Україну, — сказав Тарас.
Запала довга тиша.
— Ось за аральські мандри присвоять вам якесь звання, то зможете поїхать кіньми, — озвався першим Бутаков.
— То як ще цар подивиться... — зітхнув Тарас.
— Чи правда, що государ дав гроші на викуп ваш із кріпаччини? — спитав Поспєлов. — Ходять такі чутки...
— Брехня, — аж надто грубо сказав Тарас. — Підстроїли, аби імператриця портрет той виграла у лотерею.
— Який портрет?
— Жуковського. Призначений мені на волю.
— То ви з царем знайомі?
— Ні. Бачив тільки здалеку. У Петергофі.
— Це звідти "Сон"? — всміхнувся Сергій по-змовницькому.
— Ваш новий вірш? — озвався вперше Вернер.
— Ні. Це старе. Поема.
— То, може б, ви нам прочитали? — втрутився Герн,
— І рада б душа у рай... — розвів Тарас руками. — Рукопис десь у Дубельта, на зберіганні...
— А може б, ви...
