Терновий світ - Шевчук Василь
Штабс-капітан...
— А я прошу не забувати, що рядовому краще не зв'язуватись із офіцером, — не залишився в боргу Ісаєв і швидко встав. Схопив шинель. — Хоч ви й земляк... — скривився в зверхній посмішці.
Пішов, сердито кинувши сінешні двері. Правда, вже не в покої штабс-капітанші, а до воріт, на вулицю. Тримаючи в руках папір. Як образ чи індульгенцію...
...Весна прийшла бурхлива, дружна. Сніги зійшли, й пригрітий степ за містом проріс одразу зелом. Вдень і вночі на північ пливло ключами птаство, співаючи хвалу весні. Порою цілі зграї гусей, качок і лебедів сідали спочивати на широченну повінь ріки Уралу, й тоді здавалося, що біла хмара впала на синь води...
Вертаючись з ріки додому, виповнений красою світу, дивом його відродження, Тарас угледів постать, що, наче злодій, шаснула з будинку Герна. Прапорщик!.. Не схаменувся, ходить, як і ходив!.. А добрий Карл Іванович хмелиною довкола жінки в'ється: "Софієчко моя! Лебідонько!.." І між людьми. А ті хихочуть нишком і перемивають йому, сердезі, кісточки...
Обуривсь так, що пензель тремтів, мов лист осиковий, в його руці. Жбурнув у скриньку й вийшов. Не міг дивитися на вікна Гернової оселі... А раптом Карл Іванович прийде до нього зараз?.. Ні, він не зможе глянути, як завжди, чесно в очі й удати, ніби в його душі панує весна-красна!..
До Федора прийшов такий, що той спитав тривожно:
— Стряслося щось?!
— Той баламут Ісаєв таки до неї ходить! Сам бачив нині...
— Що ти, — озвався Федір, — бачив?
— Як він вискакував із дому Гернів.
— Тобі-то що?
— Карл друг мені! Його безчестять, зраджують. Я покажу цій шльондрі, не дам ганьбить безкарно таку людину!..
— Хто ти? — спитав похмуро Федір. — Лише солдат. Ісаєв же офіцер. Плюгавий, та офіцер! І не дай бог, ти зробиш, про що кричиш, цей прапорщик...
— Начхать мені на нього!
— А Герн, гадаєш, буде тобі безмірно вдячний за розкриття?
— Принаймні я не буду ховать від нього очі, — не міг Тарас угамуватися. Він весь кипів обуренням і вболіванням за друга, що так близько до серця взяв його неволю. — Краще нехай гірка, та правда, ніж солоденька, сліпа брехня!
— Тарасе, я набачився тут усього. Є речі...
— Ні, я виведу на чисту воду! — гримів Тарас.
— Тихіше!.. Хазяйка он почує...
Крутнувсь і вибіг.
Вдома, як охолонув трохи, пристав на думку Федорову. Нехай їм біс! Та й шило в мішку не втаїш довго, вилізе...
За кілька днів, у п'ятницю на страснім тижні, вийшов, немов на зло, якраз тієї миті, коли зальотник юний за спиною бідахи Герна проворно шаснув в його гніздо. Кров шугонула в голову, аж світ йому схитнувся... Не стямився, як наздогнав штабс-капітана й промовив глухо:
— Прапорщик ось тільки що ввійшов у дім твій, Карле!..
Герн сполотнів, торкнувся руків'я шаблі й незграбно пішов назад.
А далі все відбулося точно, як у поганій драмі чи водевілі. Крик, ґвалт, плюгавий прапорщик у негліже... Якби Тарас не вирвав зброю в штабс-капітана, то був би труп... Мерзота!..
Друзяка Федір, коли почув про страсті, що розігралися у страсну п'ятницю, похнюпив носа.
— Вскочиш, Тарасе, в халепу... Тобі цього Ісаєв не подарує...
— А що він може вдіяти! Я не торкнувся до нього й пальцем. Навіть оборонив від гніву Карла!..
— Хоча б не входив з Герном, побув надворі...
— Ввійшов, бо Карл ще на порозі вийняв із піхов шаблю.
— Що ж нам тепер робити? — терзався Федір. — Кликано мене на учту до губернатора. Йти чи не йти?
— Як хочеш, — сказав Тарас, що був, собі на диво, спокійний і розважливий. — А я поїду в гості.
— Куди?
— Ти ж знаєш.
Федір лише кивнув.
— Ні, я побуду вдома, — сказав невдовзі. — Поки щось проясниться... Присмерком примчав за ним прольоткою. Мов на пожежу.
— Швидше! — шепнув йому надворі. — Герн приїздив. Ісаєв подав донос про те, що ти малюєш, пишеш ще й ходиш у партикулярнім одязі! Обручевим уже наказано зробити в тебе обшук.
— То й що?
— Спалити треба усе, що може чимось тобі зашкодити! На щастя, встигли. Флігель ще був не займаний, усі папери цілі.
Зібравши їх докупи, — й недомальовані портрети теж, — Тарас спитав у Федора:
— Що ж тут палити?
— Може, щось є в листах?
— Пали листи княжни Варвари!
Тяжко було йому дивитися на цей вогонь, що байдуже з'їдав слова княжни, які летіли його зігріти, втішити й тепер конали в муках. Він чув їх крик...
— Тут є листи Левицького, Александрійського, а також брата Василя, — озвався Федір здалеку.
— Пали!
— У них нема нічого, що не дозволене...
— Пали!
— А як по цьому взнають, що попереджено? Почнуть шукати винного й дійдуть до Герна?
— Правда, — зітхнув Тарас. — Нехай беруть…
— А вірші?
— Цього не дам! І не спалю!
Зібрав маленькі зшитки, в яких відбита, мов на портреті, його душа, й сховав у чобіт, де їм було безпечно й звично. Серце чомусь до болю стислося. Згадало, певно, Орську, де він почав писати у книжечках і зберігати їх за халявою. Одвик за ці два роки і від казарми, і від дурної муштри, і від мундира...
— Їдьмо! — сказав рішуче Федір. — Щоб не застали тут нас з тобою.
— Вогонь залив?
— Аякже. І все розклав — немовби нас не було... Од'їхали від дому Герна в темряву й зітхнули разом.
— Добре, що я в мундирі. Ніби передчував... — сказав Тарас, як під'їздили вже до воріт фортеці.
— А одяг ми не забрали! — став у прольотці Федір.
— То, може?
— Пізно. Тихо!.. — закрив його собою Федір. Назустріч їхало на конях троє: плац-ад'ютант Мартинов і поліцмейстер; третього не розпізнали.
— Це по твою, Тарасе, душу... — журно озвався Федір.
— По бідне тіло, брате. А до душі моєї усім їм зась!.. — сказав Тарас, згортаючись, немов їжак, в міцний клубок і виставляючи довкіл голки.
Всю ніч не спали: ждали "гостей" із штабу корпусу. Христос воскрес, освячено було паски й сповіщено про це веселим дзвоном, а ті не йшли. Натомість приїхав добрий приятель Александрійський і розповів, що Обручов кричав на нього нині, цитуючи з його листа Тарасові. Потому заїхав Герн, повідавши, що Обручов назвав при ньому прапорщика мерзотником, бо той послав також учора донос на генерал-губернатора прямісінько шефу жандармів...
Ця новина була найгірша. Обручов тепер покаже кігті, бо власна шкура, звісно, йому дорожча.
Сиділи вдвох і ждали. Незайманою стояла паска, яку принесла їм господиня дому. Холонув чай.
— Я ждав від нього помсти, — озвався перший Федір. — Та щоб таку!.. — розвів руками.
— Орля царя Миколи, — сказав Тарас. — 3 кадетського його гнізда...
Хоч з болем, він уже змирився з думкою, що настає чи не найгірша пора його заслання, і готувався зустріти мужньо все, що пошле йому солдатська доля. Був вдячний їй за осінь, зиму й весну, які прожив між друзів у Оренбурзі, за те, що встиг зробити за ці шість місяців...
— У тебе вже, напевно, не буде сьогодні обшуку, — дістав свій скарб із чобота. — Візьми, будь ласка, ці книжечки й віддай їх Герну на зберігання. У нього є де заховати...
— Може, ще пронесе, замнеться якось...
— Там, у листі Левицького, є, пам'ятаєш, місце про Головка...
— Що математик? Тарас кивнув.
— Той Головко, — як пише Сергій в листі, — сказав, що, замість мене, за наше діло стало людей до тисячі, що всі вони готові стоять за правду, за те, що я колись казав...
— Ми ж не спалили цього листа! — жахнувся Федір. — Це ж постраждають тепер Левицький і Головко!..
— Не хитрі ми, не вміємо, виходячи на бій зі злом, ховать лице під заборолом... Чуєш? Вона вже йде! — прислухався до кроків десь у коридорі.
— Хто, батьку?
— Кара за прямодушність!..
Тарас підвівся з крісла. Чомусь ураз схотілося біду зустріти стоячи. Як у бою. Без стуку ввійшов фельдфебель. Виструнчився і гаркнув:
— Велено Шевченку бути зараз же в ордонанс-гаусі !
Тарас обняв товариша, поцілував і мовчки, швидко вийшов...
...І вітри повертають на круги свої... Цей вислів з біблії прийшов йому на думку, коли з дороги вгледів знайомий обрис Орської. Солдати, яких етапом гнали разом із ним, ішли сюди ще вперше й не знали, що на них чекає, а він... Умерти б ліпше, впасти у цей пісок!.. Душа його спливала болем, кров'ю, волала криком відчаю до всіх богів від Саваофа до Перуна і скулювалася, не дочекавшись на ті волання відповіді!.. А ненависна Орська росла й росла, а гауптвахта ближчала, а постать батальйонного ставала все грізнішою...
Ні! Він не хоче згадувати того, що потім сталося!
Схопився, сів у ліжку. Густа пітьма... Вже й ліхтарі не блимають... Ні зір нема, ні місяця... Ледь видно грати... Боже, ізбав його від цих думок! То ж просто собі вікно його майстерні в Академії, людське вікно!..
Боліло в грудях. Важко було сидіти, а знов лягти боявся... Відсидів там п'ять місяців. Допоки десь вирішувалася його подальша доля... Сто п'ятдесят пекельних днів!.. Найтяжчих в його житті... А на кінець візок, в якому його везли із Орської, понесли раптом коні, і він, злетівши з нього, побився геть!.. Тріск, крик, іржання коней, тупіт...
Знесилений, упав на ліжко. Певно, нам не дано такої сили волі, щоб вирвати з минулих літ найгірше, забути, стерти з пам'яті. То ми самі! Тим паче, коли немає в ньому й зерна неправди нашої...
Десь на Неві б'ють склянки на кораблі. Міст, певно, вже розведений, і судна йдуть до моря... Ні, лід стоїть на річці. То вчулося... Бурхливий Каспій в жовтні, й дзвін корабельний ззойкує при кожному ударі хвиль...
...Од Гур'єва до Мангишлаку й Новопетровського укріплення йшли три доби. Похмуре море гнало за валом вал, жбурляло вниз, угору старий баркас, і раз у раз вкрадалася підступна думка: добре було б сьогодні піти в глибини моря, щоб не зазнати завтра нових страждань!.. Не міг собі дозволити такої малодушності, — на борт поставив ногу, стрибнув — і все! — щоб не потішити царя й Орлова з Дубельтом. Ну а якби баркас пішов під хвилю... І, мабуть, він о тім молив би господа, коли б плив сам!.. Команда і два недремні стражі його особи хотіли жить; напевно, у них є діти... Дивна душа людська! Турбується не так про себе, як про дітей... Він бачив це повсюди... Хоча його самого не сподобила доля таким чуттям... Йому вже тридцять сьомий, а й досі він не зазнав простого щастя затишку в родиннім колі, не доторкнувся щокою щічки рідної і не почув оглушливого, як грім весняний, "тату!"...
— Форт! Видно форт! — гукнув матрос, який стояв на вахті біля керма.
Тарас підвівся з лави, де спочивав, намацав вербову палицю, яку підняв на вулиці в далекому вже місті Гур'єві, і став вдивлятися в затягнутий імлою обрій.
